Довідка Закарпаття онлайн
Роберт Бровді - олігарх закарпатського походження, статки якого мають кримінальне походження. Раніше очолював Закарпатську обласну організацію партії Арсенія Яценюка "Фронт Змін (згодом - "Народний Фронт"), яку передав у "спадок" Валерію Лунченку.
Саме гроші Р.Бровді освоює на руйнуванні пам'ятки архітектури "Корона" в Ужгороді Іван Волошин.
Останнім часом робляться спроби "окультурення" іміджу Роберта Бровді, зокрема через фінансування проекту "Срібний мольберт" і створену буквально перед його початком Фундацію з розвитку закарпатського мистецтва ЗакарпатАрт.
Текст - допис до посту зі сторінки "Фундація з розвитку закарпатського мистецтва ЗакарпатАрт" у мережі Фейсбук: https://www.facebook.com/
Поки Робертом Бровді, автором нижче зображеного та описаного концепту, оголошено етап подачі конструктивних ідей, я, користуючись нагодою, її подам – ВІДМОВИТИСЬ ВІД ІДЕЇ ЦЬОГО ПРОЕКТУ У МІСЬКОМУ ПРОСТОРІ.
«Естетизовані» ніби-то благородною ідеєю банальні і примітивні МАФи, хоч і причесані під архітектурний псевдо арт-нуво, МАФами бути не перестануть. Якщо змоделювати цей концепт не тільки у мріях автора, а користуючись здоровим глуздом, стає очевидно, що подібна метало-скляна провінційна «д'Орсе»-будка – це ніщо інше як фаст-арт. Є фаст-фуд, буде фаст-арт. А це не здорово не тільки на рівні естетичного та урбаністичного осмислення, але і за кількома доволі прагматичними чинниками:
1. На зображенні ми бачимо візуалізацію ідеї автора в міському просторі. Роботи художників (графічні вони, скульптурні, чи живописні) потребують місця для огляду. Пішохідний міст та простір між площами Театральною і Петефі є далеко не безкрайнім горизонтом, - заледве вміщує пішоходопотік ужгородських буднів. Якщо ж на мості з’являються вже традиційні вуличні музиканти, то щільність людей різко зростає. Де і як автор проекту бачить представлене на зображенні візуалізоване втілення своєї мрії уявити важко. Тому вибір місця безперечно невдалий.
2. Апелюючи до Музею «д’Орсе», автор оминув увагою архітектуру споруди, його масштаби та історичну інтегрованість музею в міський простір. Музей «д’Орсе» - колишній вокзал, який рішенням Дирекції музеїв Франції (!), опісля втрати вокзалом своєї прямої функції, було реставровано та пристосовано (!) до потреб музею. І не став би цей музей художнім центром, якби внутрішній простір не було перебудовано для експонування живопису - пряме сонячне проміння, заломлене через оспівану Робертом Бровді архітектуру зі шкла та металу, на художні роботи не потрапляє. Елементарні норми експонування живопису та графіки категорично забороняють пряме потрапляння заломлених шклом сонячних променів на поверхню живописних та графічних творів. З таким успіхом, замість шкла ще можна лінзи вставити, аби мистецтво буквально «шкварчало» свіжістю своїх фарб.
3. Та й резонність разом із рентабельністю спорудження в мініатюрному міському просторі Ужгороду додаткових «вуличних галерей» - під великим питанням. Очевидно, що втілення подібної ініціативи – справа меценатська і аж ніяк не міська, адже для будівництва цих конструкцій потрібен чималий фінансовий ресурс. Тоді виникає закономірне запитання: чому б для втілення своєї ідеї не працювати з існуючими експозиційними площами? Ними можуть бути:
- Галерея Ужгород. Така ж, до слова, шкляна (це якщо раптом автору так імпонує ідея чистоти і прозорості матеріалу). Ідеальне розташування – центр міста, все як книжки по маркетингу мистецтва пишуть. Ну, а саме приміщення буквально волає про потребу меценатської допомоги в елементарному ремонті та сучасній системі музейного освітлення.
- Галерея Ілько. Чудовий експозиційний простір. Абсолютно і повністю готовий. Не в центрі міста, але ж і Версаль далекувато від центру Парижу, а відвідуваність вражаюча!
- Нова галерея. Це на випадок, якщо так хочеться чогось нового і свого. Потреба в якісних експозиційних залах є завжди. І аудиторію свою нова галерея завоює дуже швидко. Зелене світло такій ініціативі, аби вона тільки в міський простір не вилазила.
4. Опиратися на думку та відгуки родини - це, звичайно, прекрасно, але не настільки... Переймаючи "європейський досвід" і претендуючи на якість, варто врахувати один простий момент - із професійною спільнотою, що працює з візуальною урбаністичною культурою, ТРЕБА ГОВОРИТИ. І такі розмови повинні бути публічними, адже міський простір є простором публічним та спільним. А до діалогу щодо спільного міського простору добре було б залучити не тільки корифеїв крайового мистецтва та культури, але й молодих спеціалістів з часто альтернативними точками зору, але не менш резонними та актуальними.
Ну, і що стосується ідеї. Вона не нова. В тих чи інших варіаціях вже втілювалася багаторазово. Інтерес до неї як ніколи підло залежить від адекватності мистецького контенту, з котрим куратор даного проекту буде працювати. Це може стати (хвилинка пафосу) відкриванням нових імен, а може скотитися в гори-доли-села-церкви. І в цьому найбільший челендж для пана Роберта Бровді (Фундація розвитку закарпатського мистецтва ЗакарпатАрт). Не над конструкціями «артМАФів» треба серйозно думати, а над пошуками куратора, котрий із посередньої і далеко не нової ідеї зможе зробити вау.
Галина Глеба
