Дияконом у церкві села Лікіцари на Закарпатті служить жінка

Cільський диякон Ганна Качур

Село розташоване в горах під полониною Рівною. На картах до нього немає позначеної дороги. На вулицях Лікіцарів порожньо. У деяких хатах розбиті шибки, зачинені вхідні двері. Не чути собак. На верхній вулиці живуть лише у двох будинках.

— Колись у селі був колгосп ”Верховина”, — зустрічає мене на порозі хати Петро Куцик, 72 роки. Він спирається на дерев’яну палицю. — Там майже сто чоловік працювало. Були часи, до 200 людей жило. Та колгосп розпався. Початкову школу, магазин і клуб закрили сім чи вісім років тому, — бідкається старий. — Споруда амбулаторії завалилася від снігу. Пенсію й газети приносить поштарка з Туричок, а хліб, макарони, цукор, олію продає Валік Шип. На нього єдина надія — тримає вдома магазин. А ще має ”бобика”: якщо треба кудись підвезти — не відмовляє. Коли в селі хтось заболіє — є два телефони: у Валіка та Петра.

Запитую, чи тримає корову.

— Та де там, — махає рукою Петро Куцик. — Тримали — та продали. Ми вже старі. Хто траву коситиме? — знизує плечима. — Четверо наших дітей в Ужгороді — приїжджають рідко. Ми і свиней не тримаємо — сили немає порати. У селі лише 12 корів.

У Лікіцарах є дерев’яна церква Василія Великого — пам’ятка архітектури. Храм звели з ялини у ХVІІ ст., через 100 років перебудували. На церкву часто приходять подивитися туристи. Раз на місяць сюди приїздить молодий священик із сусіднього села — відправляє Богослужіння.

— На службу приходять дві-три бабки й один дідо, — каже 79-річна диякон Ганна Качур. Жінка живе на сусідній вулиці. — До церкви мало чоловіків ходить, тому я у храмі за диякона. Многих старих забирають на зиму до себе в город діти, щоб туй не замерзли. Бо коли сніг великий упаде, то ми дуже бідуєме, — скаржиться жінка. — Ми живеме як Бог дасть — м’ясо їме рідко — не вибираєме собі, як у городі.

По сусідству з нею живе родина Валентина Шипа. У дворі бігає велика туркменська вівчарка. На будинку — супутникова антена-”тарілка”, біля хати ”бобик” і темно-зелена ”деу”. Чоловік працює в сусідніх Туричках на об’єкті ”Укртелекому”.

— Узимі на роботу їжджу ”бобиком”, — каже чоловік. — Уліті — на ”дейві”. Два дні тому нас снігом замело, а розчистити дорогу нікому. — До Лікіцар автобус ніколи не їздив. Раньше, щоби доїхати до роботи, люди щодня долали по п’ять кілометрів до найближчої дороги Турички—Перечин. А до Ужгорода звідси 50 кілометрів. Та ми не жаліємеся на життя — у нас ніяких проблем немає. Я спеціально тут купив дом, щоби жити в тишині. Хліб двічі на тиждень возять, за іншими продуктами я сам їжджу. Світло є, телевізор працює. А який чистий воздух і гарна природа! Що нам ще треба? Я не розумію, чому всі кажуть, що се село вмирає, — обурюється чоловік. — Нам добре тут жити. Головне, щоби взимі сніг чистили, а більше біди не є.

Останнім часом до Лікіцарів почали навідуватися кияни.

— Мій сусід, — показує на невелику хатину неподалік, — зі столиці. Купив будинок рік тому. Ми дивимося, щоб сніг не завалив кришу. Іноді приїздить сюди з родиною на відпочинок.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати