Ющенко завітав до Ужгорода разом із ...Путіним

Банкір-ліберал, власник пасіки, і кадровий офіцер КДБ-ФСБ, власник спанієля, – це ще протилежніші типажі, ніж криловські Лебідь і Щука. Численні політологи ворожать про перспективи їхніх стосунків – на кавовій гущі, розплавленому воскові, президентському оточенні, картах, дзеркалах, заявах двох МЗС, пташиних перах і телевізійних інтерв’ю. Результати зазвичай не більш достовірні, ніж у професійних ворожок. Натомість наведені нижче роздуми ґрунтуються на одному безперечному фактові, винесеному у заголовок.

ПЛІЧ-О-ПЛІЧ

Вони засвідчили це своє бажання, стоячи пліч-о-пліч. Обличчя їхні були страшенно втомлені і трохи печальні. Відчувалося, що таке нестандартне рішення далося їм дуже нелегко. Вони намагалися не дивитися одне на одне, але це у них погано виходило. Кортіло задати їм кілька питань, проте формат зустрічі цього не передбачав. Погляд в обох спрямовувався кудись усередину самих себе. Це нагадувало подвійне дзеркало зі шпигунських фільмів: тобі здається, що це звичайне дзеркало, а насправді це спеці-альне напівпрозоре вікно, через яке тебе ретельно роз-дивляються із сусід-ньої кімнати. Президенти дивилися наче і крізь нас – групу допущених до них журналістів. А з іншого боку, нащо ми їм взагалі здалися, якщо йдеться виключно про ігнорування з їхнього боку? Не для того ж, щоб ми тільки фотографувалися з ними? Та президенти вперто тримали паузу і багатозначно мовчали.

Зрозуміти їх цілком можна. У Володимира Володимировича щойно відбулися вибори. 2 грудня росіяни обрали Державну Думу, він очолював список партії влади “Єдина Росія”. Розпочатий ще за Б.Єльцина експеримент з партійним структуруванням російського політикуму провалився. І все ж вибори – найінтимніший момент біографії будь-якого державного діяча. Вони тоді найбільш вразливі. Це як линька у птахів і звірів. Зате після них зразу додається сили і певності у собі. Як ідеться у Слові о полку Ігоревім, “коли сокіл після трьох линьок буває, високо він птахів збиває”. Зараз В.Путін не виглядає на сокола, хоча вже через кілька днів найімовірніше ходитиме гоголем.

Натомість у Віктора Андрійовича парламентські вибори вже нібито й минули, чого не скажеш про пов’язані з ними проблеми. Ситуація нагадує роздуми автолюбительки під світлофором. Гасне червоний колір, потім жовтий, потім зелений, потім знов червоний, а вона все ані руш. Регулювальник чемно заглядає їй у вічі і питає: “Пані, а який би ще колір вам запалити?” Справді, за нинішньої ситуації у парламенті можливі, окрім формальної офіційної коаліції, ще й найрізноманітніші альянси всіх кольорів на будь-який смак. Але схоже, що жоден з них так і не влаштовує президента. Може, десь у душі є заздрість до В.Путіна: опозиція цілком підконтрольна, світова кон’юнктура цін на газ і нафту сприятлива, особистий рейтинг височезний. Але як казав його попередник Л.Кучма, Україна – не Росія. Застосувати тут російські технології зміцнення президентської влади не вдасться. Тим більше в Україні не пройде ні суто єльцинське ноу-хау із офіційним наступником, ні уже путін-ська задумка із рокіровкою президента на прем’єра.

Багато що вчувалося у спільному президентському мовчанні. Обидва прекрасно розуміють, що українські біди великою мірою кореняться у російському грунті. Обидва знають, що розв’язати їх можна тільки за умов діалогу. Але на діалог вони не йдуть. Чому? Про це вони нам не скажуть. Принаймні зараз. Шкода, бо підійти до них можна як завгодно близько, можна навіть торкнутися, і ніякі бодигарди не пов’яжуть тебе за це. Не можна тільки нічого запитати.

Бо відбувалося це все у колишньому палаці князя Ференца Ракоці, а нині художній школі посеред Мукачева, куди завітала виставка воскових фігур з Петербурга. Колись тут бували живі можновладці і дипломати з цілої Європи, зараз – воскові. У грудні вони перебираються до Ужгорода.

КУПАННЯ У МОСКВІ

На жаль, побачити двох названих президентів укупі наразі можна тільки на виставці воскових фігур. Ну, ще на суто формальних саммітах лідерів країн СНД, де нічого не вирішують. Цьогоріч готувався офіційний візит В.Ющенка до Москви, але в останній момент він заявив, що поїде вже після виборів і формування нового уряду. Тепер вже ніхто не скаже, коли в реальності зустрінуться лідери двох найбільших слов’янських країн.

У фантасмагоричному романі Андрія Куркова “Остання любов президента” подібна зустріч відбувається у січні 2013 р., коли Росія гучно святкує 400-річчя династії Романових, за правління яких ця держава перетворилася на імперію. На найвищому рівні урочистості відбуваються у відкритому басейні посеред Москви. Оповідь ведеться від імені тодішнього українського президента Сергія Павловича. Російський президент на ім’я не називається (втім, він і фігурує лише у кількох епізодах), але описаний явно Путін. Та й Сергій Павлович різниться від нинішнього президента лише іменем та другорядними рисами біографії.

Отже, як воно може бути не у восковому, а в реальному варіанті. “На святкування чотирьохсотліття династії Романових їхали двома швидкими поїздами. Перший на всю довжину був пофарбований у кольори українського прапора, другий – у кольори російського... До офіційної делегації України взяли лише найвитриваліших. Весь грудень вечорами тренувалися у Кончі-Заспі... Після третього тренування спочатку потрапив до лікарні, а потім і подав у відставку держсекретар охорони здоров’я… Якби була на це моя воля, я б узяв до делегації виключно членів Асоціації любителів зимового плавання. Проте, як і у давні радянські часи, Асоціація складалася з людей розумних та байдужих до політики й політиків. Тепер я їх краще розумію”.

Хоч зустріч дуже представницька, її атмосферу аж ніяк не назвеш теплою: “Президент США й англійський прем’єр не витримують святкової церемонії і вибираються з басейну-ополонки... Інші поки що в ополонці. Кожен очікує своєї черги порозмовляти з президентом Росії. Хочеш розмовляти – терпи!”.

Порозмовляти же двом президентам є про що. Це визнає і письменник, і його персонаж. “Наша розмова, зазвичай у Криму, розпочинається зі взаємних претензій... інакше не було би про що розмовляти. Борги за газ, Севастополь, відносини з Туреччиною та українські батальйони на російській службі”. При цьому український президент виправдовує перед колегою свою політику наявністю “мудаків у Верховній Раді”.Той відрізає: ”А ти покажи їм номери їхніх закордонних рахунків! Чи, може, ти не знаєш, куди відпливає бюджет? У мене є досьє на сорок чоловік з твоєї Ради. Копії надіслати?”

Врешті-решт вони домовляються про спільну операцію “Чисті руки”: абсолютно засекречена група російських чекістів викрадає найодіозніших українських корупціонерів, а їхні українські колеги чинять те ж саме на Далекому Сході. Це у романі, де відбувається ще чимало не менш фантастичних речей. Але й воскові президенти виглядають так, ніби щойно домовилися про щось подібне. Такий погляд буває у двох малих бешкетників, що вирішили поцупити банку варення з буфету.

МРІЯ ПРО ІНТЕРВ’Ю

Шкода, що воскові президенти говорять ще менше, ніж живі. У ляльок хотілося запитати, чи не клонують їх на продаж для найближчого оточення президентів? Бо якщо у рядових держслужбовців кабінети прикрашено фабричними фотопортретами, то у нерядових могло би бути і щось крутіше.

Скажімо, коли М.Поживанов був ще мером Маріуполя, то в центральному універмазі того міста був у продажу його парадний портрет у стилі рококо – приблизно так зображали французьких королів. Наприкінці ХХ ст. то сприймалося як певна пародія. Зате ціна на картину була аж ніяк не смішною. Хто зна, на що розраховував художник, виставляючи такий товар. Думав, що купить хтось із заступників мера? Чи скинеться весь апарат міськвиконкому на подарунок своєму шефові? Чи хтось із бізнесменів, у яких буває мер, повісить у власному кабінеті, аби засвідчити тому приязнь і повагу? Чи сам мер розкошелиться і передасть до місцевого музею, аби навіки лишитися в експозиції?

Воскові фігури користувалися би ще більшим попитом – адже такий виріб ще дорожчий, а тому і престижніший. Так і уявляється вся президентська рать, багато представників якої сплять і бачать уві сні, як би підставити свого шефа, вчасно і вигідно перекинутися у табір опонентів, записати якийсь компромат (як майор М.Мельниченко) чи написати відверті мемуари (як О.Коржаков про Б.Єльцина). З боку ніжно люблячих їх колег вони би могли отримати воскову копію свого патрона – аби тримали у кабінеті і добре зважували кожний свій крок під неусипним оком. Принаймні, великі картонні фігури В.Ющенка вже продавали на Львівському форумі видавців. Чи не для цього?

ОТОЧЕННЯ ПРЕЗИДЕНТІВ

Усього на виставці зо дві дюжини постатей. Найцікавішим із прототипів є вже призабутий угорський кіноактор Бейла Лукаш (1946-1976), виконавець ролі Дракули в одній із численних кіноверсій роману Брема Стокера. Він так і не зміг вийти з образу, після закінчення зйомок продовжив спати у труні, вдягатися у графське плаття, не кажучи про ще кривавіші схильності. Що ж, практично кожна людина врешті-решт стає жертвою тієї ролі, яку бере не себе. У цього артиста це проявилося найбільш ефектно, десь навіть містично, але якщо вдуматися, то ледь не кожен політик стає жертвою своєї ролі, не кажучи вже про простих смертних. Тому-то обирати ролі треба максимально обережно – будь-яка маска кінець-кінцем приростає до обличчя. Ю.Тимошенко, схоже, вже сама не знає, що робити з давно обридлою їй косою, але нікуди не дінешся.

Як і годиться у президентському оточенні, на виставці дуже багато акторів і коміків (причому не тільки політичних), хоча це, мабуть, найменш вдала натура. Ми ж бо пам’ятаємо їх у постійному русі, тому у вигляді монументів самим собі вони якось ошелешують. Найкраще вийшов відносно статичний по життю Жерар Депардьє. Це чи не найбільш вдала з усіх скульптур, яка могла би сподобатися навіть

В.Ющенкові, добре знайомому з оригіналом. Зате холеричних Чарлі Чапліна і Жана-Поля Бельмондо дуже тяжко ототожнити з їхніми нерухомими зображеннями. Табличка біля останнього повідомляє, що актору вже стукнуло сімдесят. Не вірю! Для нас він навічно лишиться таким собі чоловічим аналогом нестаріючої темпераментної бабці Шапокляк. Якби ще президенти могли все вирішувати з такою легкістю, як його герої на екрані!

Неподалік така собі команда молодих реформаторів – Гаррі Поттер, Герміона і Рон. Гаррі з мітлою із хмизу, неначе щойно відібраною від якогось місцевого вуйка Пішти. Навряд чи на такій він літав в аристократичному коледжі Хогвартс. Зрештою, символ теж вийшов досить промовистим. Усі юні реформатори прагнуть кудись у захмарні емпіреї макроекономіки. Публіка же чекає, щоб вони бодай підмели за своїми попередниками.

Ще далі – Джоконда із посмішкою, зовсім не схожою на картинну. Бо у житті все не так, як у мистецтві – набагато простіше і складніше водночас. За Моною Лізою – кілька єгипетських богів на весь зріст, а також Нефертіті. Те, що до всесвітньо відомого бюсту додалося цілком спокусливе тіло, закономірно – в оточенні президентів мають бути справжні красуні.

Ну що ж, принаймні восковий почт цікавіший і різнома-нітніший за живих “любих друзів”. Цікаво, яку би коаліцію утнули ці ляльки?

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати