— Я приїхала до Марини в село у середу, — розповідає старша сестра жінки Ганна Матьовка. — І одразу побачила, що її стан змінився. Сестра почала стогнати, наче тяжко хвора людина. Наступного дня зателефонував брат і попросив знову приїхати: «Приїжджай, Марина, мабуть, помирає». Сестра вже не стогнала, тільки з широко розплющеними очима крутила головою на всі боки й силкувалася підтягнути до грудей руки. Вона наче корчилася від болю. Через шприц, із допомогою якого мама годувала Марину, я ввела їй подвійну дозу анальгіну й димедролу, та це не допомогло. Мама побігла до сільської фельдшерки, якої не виявилося дома. Вона попросила сусідів переказати, щоб фельдшерка обов’язково прийшла й зробила хоч щось, але та так і не прийшла.
Після Марининої смерті не можу не згадати таку деталь. За ці сім місяців, котрі сестра промучилася в селі після того, як її привезли з лікарні до старенької мами, ми кілька разів просили фельдшерку зайти й допомогти хоч консультацією. Марно. Вона заглянула лише раз — із цікавості, — коли йшла до сусідів. А побачивши Марину, вимовила: «Дуже, мабуть, нагрішила ця жінка, що Бог її так покарав. Краще б вона померла». Хоча хвороба моєї сестри — це історія лікарської безвідповідальності й байдужості. Марина потрапила до пологового відділення абсолютно здоровою жінкою, котра до того народила двох дітей. Як неодноразово говорили мені у приватних розмовах медичні працівники, її стан — це результат халатності лікарів. Відколи Марину перевезли в село, лікарі навідалися до неї лише один раз, після того, як я зі скаргами пішла в управління охорони здоров’я облдержадміністрації. Ми не вимагали щоденних чи навіть щотижневих візитів, але принаймні раз на місяць можна було прийти й проконсультувати маму, як правильно доглядати за хворою, як краще лікувати її страшні пролежні!.. Ніхто не прийшов. І того дня теж. Ми стояли біля ліжка сестри, дивилися, як страшно вона мучилася всю добу, і нічого не могли вдіяти. Це було жахливо...
Після смерті Марини перед її родичами постала нова проблема. Сільська фельдшерка категорично відмовилася видати довідку про смерть. Цей документ вдалося отримати лише після біганини по лікарях та звернення в управління охорони здоров’я ОДА. Останню ніч Марина провела в гуртожитку, за місце в якому так тяжко працювала на кількох роботах. Старших дітей, 12- і 16-річних сестричок, які гірко плакали за мамою, дорослим вдалося заспокоїти, переконавши, що мамі тепер краще, адже вона вже не мучиться.