Той, хто пройшов крізь полон

33-річний заступник командира роти полку спецпризначення «Дніпро-1» Йосип Менджул (Пономаренко) родом з Тересви. З 1999 року закарпатець живе в Києві. Йосип займався меблевим бізнесом, а взимку 2014-го облишив усі справи і пішов на Майдан. А потім не зміг залишитись байдужим і вирушив добровольцем на схід – у складі батальйону «Донбас».

Той, хто пройшов крізь полон

На долю бійця випали найбільш моторошні випробування війни – пекло Іловайська та довгі чотири місяці полону у так званій ДНР. Але попри все пережите, воїн не зламався і далі захищає Україну в зоні АТО. А трохи більше місяця тому його нагородили почесним недержавним орденом «Народний Герой України».

Днями Йосип Менджул приїжджав до Тересви на весілля молодшого брата. Користуючись нагодою, ми телефоном поспілкувались з героєм. Найперше, боєць привітав з Днем журналіста і напівжартома попередив: «Якщо раптом скажу щось негарне – то напишіть гарно: почуття переповнюють». Каже, до цього часу давав інтерв’ю лише кремлівським брехунам з Лайфньюз: був змушений це робити як «головний укроп» серед полонених. 

В розмові Йосип вразив відкритістю і щирістю. Про Іловайське оточення, полон бойовиків ДНР,  проблеми, з якими зараз стикаються військові, а також про те, якої влади не вистачає в Україні, – в інтерв’ю нашій газеті. 

«Російські солдати сказали: не здастесь – розстріляємо поранених»

– Йосипе, по-перше, дякую, що погодились на інтерв’ю. Розкажіть, будь ласка, як Ви вирішили піти на війну? 

– З 1999 року я живу в Києві. В мене був меблевий магазинчик в Інтернеті. А коли почався Майдан, я не міг вдома сидіти, закрив магазин і пішов на Майдан. А у травні 2014-го став добровольцем підрозділу «Донбас». Після місяця учєбки почали їздити на передову з, так би мовити, не дуже легальною зброєю. По документах у зоні АТО був офіційно з 21 червня – спочатку в Артемівську, а потім  ми передислокувались поближче до Донецька – у Красноармійськ. Служив у розвідці. Лисичанськ, Попасна, багато селищ, Піски – багато чого було. Тоді була реальна війна. То зараз відносна тиша і благодать.

– Не так вже й спокійно наче… 

– Але, повірте, вже не так, як було у 2014 році. Геть не так. 

– А як потрапили до Іловайська?

– Вперше ми зайшли в Іловайськ на початку серпня 2014-го. Перший штурм міста був невдалий, ми втратили чотирьох побратимів і відступили. А вдруге – 17 серпня, зайняли з боями одну вулицю, укріпились у школі, де і тримали оборону. Щоночі нас розстрілювали, щільно утюжили мінометами для розминки, з ГРАДів, САУ... А з 23 на 24 серпня був такий потужний артобстріл, що я десь чотири рази прощався з життям. Ні до, ні після того я такого не зустрічав. Сидячи в підвалі з бійцями та місцевими жителями, я розумів, що все, більше я звідси не вийду. Коли ми все-таки вийшли, все навколо було вщент зруйноване. Ось так тримали оборону упродовж 10 днів. А потім нам дали «зелений коридор», і ми йшли по ньому до Многопілля. Там до нас приєдналися «Дніпро-1», військові ЗСУ. Рухались однією колоною, і нас просто почали розстрілювати. Доїхали до селища Червоносільське і там окопались. Там почався реальний бій. Військові здались у полон того ж дня ввечері, а ми, добровольці, півтори доби боролися. Нас розстрілювали танками, а ми відстрілювались, ще й узяли в полон шістьох російських танкістів, підірвали їх танк і два БТР. У них були шеврони російської армії. Вони просто не очікували, що ми дійдемо до того села. Взагалі, як на мене, тоді наші військові показали себе не з кращого боку. Не всі, звичайно, але багато з них просто залишили нас. Ми мали багато поранених і вбитих. Через рації полонених танкістів вийшли на противників і попросили забрати поранених, бо у нас просто не було чим їх лікувати, все закінчилось. «Швидкі» їх забрали. А нам сказали, що якщо ми не здамося, то поранених розстріляють. Так що військова честь російського солдата для мене перекреслена на все життя: там нема ні честі, ні совісті. І ми здалися. Нас зібрали у полі, й ми йшли пішки десь 15 км. Вночі прийшли на їх позиції. Росіяни наказали «Лягайте!» І ми в одних футболках лежали просто на землі. Це було 1 вересня, а в степу в таку пору вже дуже холодно, дують сильні вітри. Наших тоді троє померло від холоду, і я теж ледь не загинув. Це була дуже важка ніч. Зранку нас вишикували, сказали всім, окрім батальйону «Донбас», відійти вбік. Тоді російські солдати посадили їх на БТРи і віддали «Червоному Хресту». А нас як «суперкаратєлів» і добровольців, передали батальйону Мотороли, і почалися «качелі». Нас повезли у Донецьк – у колишнє наше СБУ, а по-їхньому МГБ, де залишили у підвалі. Там нас було 107 чоловік. Вперше я вийшов звідти на вулицю через 34 дні: нас тоді повели на допит. Тоді вперше побачив сонце і зрозумів, яке ж все-таки неймовірне чисте повітря в Донецьку. Хоч насправді воно не таке, але після підвалу з неробочим туалетом на сотню людей…  Тоді ж я вперше зателефонував дружині. Вона знала, що я в полоні, бо я повідомив їй, коли тільки ішов у полон, а потім моє прізвище було оприлюднене в списках полонених.  Але тоді я сказав, що живий, але в полоні. Оці перші слова дались неймовірно важко, бо не міг і кілька слів до купи зв’язати. 

– Про що допитувались бойовики?

– Стандартний маразм: «зачєм ви убіваєтє людєй, насілуєтє женщін і дєтєй»…  Нормальній людині таке в голову не прийде. Але вони в це справді вірять.

– А приходили до вас ватажки їхні?

– Великих чинів не було. Були лиш всілякі там генерали, полковники… Всі високі чини у них займають росіяни. Це зрозуміло з їх «масковського» акценту. А та шушера, так звані «бойовики», – це п’ятдесят на п’ятдесят місцеві, а також чеченці, осетини, буряти, – хламу вистачає. 

– Яким було ставлення до полонених?

– Заходили в підвал і починалося: хто був на Майдані, хто з Західної України – і пішло-поїхало… 

– До західняків було «особливе» відношення?

– Особливе «пристрастіє», я б сказав. Бо це ж усе «бандери», «вбивці»… 

– Вони намагалися переманити Вас на свій бік?

– Звичайно, так, постійно. Ті, хто вів нас на допит, і так звана їхня контррозвідка весь час нас агітували за «руський мір». Постійно у вуха вливали, що Росія – це «вєлікая страна», а Україна  –  недодержава й непорозуміння, що православна церква – це супер і тому подібне. У них ця пропаганда працює на повну, бо і самі росіяни впевнені, що «руській мір» – це круто, і є лише один ворог – це США. Все решта в них добре, одна проблема – це Обама.  

– А як було з харчуванням?

– Ніяк. За кілька днів я схуд на 18 кілограмів. Раз на день нам давали якусь п’ятисортну кашу з камінцями і буханець чорного хліба на 11 чоловік. Ось і весь наш денний раціон. І так – сорок днів. Так би мовити, «очищення шлунку» було в нас. Каша ця – я такої раніше і не бачив: навіть не перлова, і не знаю, де її ще їдять. Оце як нас на другий день полону завели в підвал, то добу взагалі не годували. А потім – як сьогодні пам’ятаю – привезли гороховий суп. Ми подумали: «Нічого собі, нас супом годують». Відкриваємо, а він із соляркою – це щоб нам життя малиною не здавалось. Звісно, його ніхто не їв. І вперше ми поїли через три дні. 

Отак пробули у підвалі 47 днів, а потім нас, 67 «найзапекліших бандерівців», перевезли в Іловайськ на відновлювальні роботи, начебто «ми його розбомбили і будемо відбудовувати».

«На відбудові Іловайська мене одноголосно обрали Старшим Укропом»

– Чи було якесь полегшення  в Іловайську?

– У підвалі ми за місяць вже познайомились з охоронцями. Ну як познайомились – через удар у печінку. Якщо спочатку вони нас били, то потім уже не чіпали. А в Іловайську все почалося спочатку. Нова комендатура, нові охоронці. Жили ми там на лінійній станції на залізниці. Це була згоріла дочорна будівля. Ми там трохи почистили, щоб можна було хоч якось дихати. 

В Іловайську колектив без мого відома таємним голосуванням обрав мене старшим. Нам давали роботу, а ми між собою, грубо кажучи, не могли вирішити, хто що робитиме. Тоді хтось запропонував обрати старшого, щоб було кому все це організовувати. Мою кандидатуру висунув один хлопець, і всі одноголосно підтримали – зробили мене «старшим полону», або, як ще називали, «Старшим Укропом». І два з половиною місяці провів у цьому статусі. Моя функція була такою: приїжджали чеченці або осетини і викликали мене «на килим». І таке… «Віддувався» трохи за всіх і кожного. З «журналістами» їхніми був змушений спілкуватися. А от на роботи мене не пускали, весь час безвилазно провів у казармі. А хлопці ходили на роботи і трохи там навіть відпочивали, бо третина людей в Іловайську підтримували Україну. Їх навіть достойно годували і казали, що чекають, коли вони прийдуть з автоматами, щоб вигнати всю ту шваль…    

До речі, якось комендант викликав на килим і спитав: «Хочеш, щоб всі ваші були живі-здорові?». Я відповів: «Звичайно, хочу». А він каже: «Тоді мені треба такий-то автомобіль». Мені дали телефон, я зателефонував молодшому брату Андрію, і він звернувся до тодішнього голови Тячівської РДА Василя Михайловича Йовдія. Він буквально за три дні дістав мені машину – джип «Гранд Чірокі». Якщо Ви це напишете, я буду дуже радий, бо я ж навіть дякую не сказав. Я йому і тоді був вдячний, і зараз теж, бо він зробив Вчинок і реально нас цією машиною врятував.  Коли брат пригнав цей автомобіль в зону АТО, нас перестали бити. А комендант став нашим «дахом» і заборонив місцевим охоронцям нас чіпати. Щоправда, був один випадок, коли в мене хотіли гранатою кинути. Справа в тому, що всі питання щодо робіт через мене проходили, і я часто мелькав там у коменданта, а тих «аборигенів» це не влаштовувало. І якось раптом один з них по п’яні витягнув чеку з гранати і хотів її мені за комір кинути. Але я запропонував кинути її під ноги нам обом, і тоді він передумав. А я вже був готовий загинути. 

– Часто прощалися з життям?

– Дуже часто. Поки ще не пригнали оту машину, до нас в Іловайськ у казарму приїхали чечени й осетини. Поставили кулемет, а нас приставили до стіни і почали стріляти вище наших голів. Казали, що всіх розстріляють, бо їм пофіг і ми, і терористи-деенерівці. Коли стріляє кулемет – ці відчуття не можна передати – бо це відлуння, і над головою сиплеться штукатурка. Але знаєте, коли сидиш у полоні дуже довго, до всього цього звикаєш – що тебе збивають з ніг, щодня намагаються вбити, погрожують. Людина до всього звикає.  Навіть коли тебе б’ють – через місяць до цього болю звикаєш, і нормально. Не вбивають – отже, все добре. 

– А «журналісти» їхні що питали?

– Відверті нісетниці, мовляв, чому прийшли на нашу землю, ґвалтували жінок, розпинали немовлят  і тому подібне. Відповідати доводилось не так, як хотілось, а обережно. Бо там не те, що вигукнути «Слава Україні», як це робила Савченко в Росії, а й просто сказати, що «Україна – це добре» не можна було. Якщо б  я так говорив, то не вийшов би звідти, або у кращому випадку залишився б інвалідом. От в Ізраїлі, наприклад, солдати, потрапивши в полон, мають право говорити все, тільки щоб залишитись живими і здоровими. Ти повинен зрозуміти, що це полон, поводитись достойно, але робити все, щоб зберегти своє життя. Узяти хоча б мене: вийшов з полону, побув кілька місяців вдома, а потім знову пішов з ворогом боротися. А якщо б я там сильно геройствував, то вийшов би інвалідом, а це і Україні зайвий клопіт, і сім’ї. Так що доводилось трохи підігрувати… 

– Чи було у Вас відчуття, що вже не повернетесь звідти?

– Перші два дні. А потім чомусь я був на сто відсотків  впевнений, що буду вдома. Та перші два дні був морально готовий до того, що вже не повернусь, і це кінець. А потім зрозумів, що ми будемо жити, і всіх сильно заспокоював, що все буде нормально. Я і до полону  проблеми спокійно сприймав, і там багатьом морально допомагав. 

– І всі бранці залишились живі? 

– Так, всі 107 чоловік. І всі вони вдома. А процентів 35 пішли далі служити. Ми ж добровольці. І я ж навіть в армії не служив, бо в мене старший брат – інвалід армії, то мене по закону не взяли до війська. Але зараз я розумію, що це моє. 

– Як Ви дізналися про обмін?

– Зранку 26 грудня мене викликав до себе комендант і по великому секрету сказав, що 27-го зранку нас мають забрати. Але не сказав, куди. У нас тоді почався кіпіш. Справа в тому, що частина полонених хотіли тікати звідти, якщо б нас не забрали до Нового року. Ми подумали, може, хтось обмовився, і нас знову відвезуть у підвал, захвилювались. Але вранці приїхали вантажівки їхні військові, нас повантажили і повезли знову у Донецьке СБУ, де до нас приєднались інші наші хлопці та військові. Нас повезли на великий обмін.  З нашого боку було 156 чоловік, 225 – з їхнього.

– З якими почуттями повертались? 

– Коли повернувся додому, побачив сина і дружину (тоді в мене був тільки один син, а зараз уже двоє) – я забув про все. Навіть жодного дня у лікарні не провів. 

«У зону АТО їздимо на волонтерських машинах, своїй солярці і своєму ремонті»

– А як склалося ваше життя після полону?

– На Новий рік я був вдома, а потім поїхав на 10 днів відпочивати. Побув з сім’єю два місяці. Приїжджав і на Тячівщину, в Тересву, до батьків. В мене велика сім’я – є ще п’ять братів і дві сестри. Вони всі мене зустрічали, то було на великих почуттях та емоціях. До речі, користуючись нагодою, хотів би також подякувати тересвянцям Івану і Володимиру Малькам – за те, що допомагали грошима  моїй дружині, коли я був у полоні. Їй тоді було дуже скрутно. А всім закарпатцям і мешканцям Тячівського району дякую за те, що переживали. Пам’ятаю, коли приїжджав у Тячів на концерт з нагоди виведення військ з Афганістану у лютому 2015-го, мене дуже гарно зустрічали. І взагалі, в нас дуже хороші люди.  

І от минуло два місяці, треба було щось робити. Мій командир, який був зі мною у полоні, пішов у полк спецпризначення поліції «Дніпро-1».  І я пішов з ним. Зараз мене підвищили до замкомроти.  І оце думу думаю: зайняв такий пост,  а як же багато всього треба. Тому що в нас як нічого не давали, так нічого й не дають. У зоні АТО виїжджаємо вночі на патрулювання, а доріг там нема. А їхати треба дуже швидко. У мене були два Хюндай Терракани. Зараз обидва – на СТО. Якщо я їх зараз не зроблю, то їх у мене не буде. Це волонтерські машини, і зараз треба шукати волонтерську допомогу, щоб усе це по-волонтерськи відремонтувати. Отак і їздимо в зону АТО: на своїх машинах, на своїй солярці і на своєму ремонті. 

– У майбутньому Ви бачите себе у війську?

– Якщо військові стануть елітою, тоді так, а якщо буде так, як є, – то ні. Взагалі-то, мені в Києві пропонували в СБУ йти працювати, але мати їхню модну «корочку», гарно жити і займатись тим, чим вони займаються, – і мєнти, і есбеушники, і прокурори – ні совість, ні виховання не дозволить… Вони ж живуть не по зарплатах. А я не можу собі такого дозволити: не така я людина, щоби переступити цей поріг – знаючи, скільки людей у мене на очах загинуло, скільки моїх друзів у полях залишилось. Замінити собою старі кадри і займатись тим самим, що й вони, мені не дозволяє пам’ять про полеглих побратимів.  

– Але щось покращилось у матеріальному плані, порівняно з 2014-м роком? 

– Для кого як: скажімо, для мєнтів, які як мєнтами були, так і залишились, – напевно, так, тому що у них зарплата була 4 тисячі, а тепер дали 7. А для мене, напевно, ні. Тому що я, ризикуючи життям в зоні АТО, теж живу на зарплату в 7 тисяч гривень. В Києві, та навіть і в Тячеві, на такі гроші важко прогодувати сім’ю. А мені ж уже не 21 рік, а 34 буде. Тому я вирішив для себе: якщо за два-три місяці у нас нічого не налагодиться, буду закінчувати свою службу і вертатися у бізнес або щось інше спробую.    

 «Якщо ти живеш на цій землі, то її треба любити»

– Що допомогло Вам пережити всі ці жахи війни?

– Коли віриш у справу, якою займаєшся, все набагато легше переживається, ніж коли віри немає. От я, наприклад, продовжую вірити, що наша Україна заживе так, як вона має жити. У нас є все для цього – землі, ліси, моря. Просто поки не везе з владою. Якщо чесно, то я би був готовий, щоб до влади прийшов якийсь злий націоналіст, який любить Україну – і всіх рубає за неї. Побула б така людина рік, а потім можна ставати на європейські рейки толерантності. Наших людей іноді, як малих дітей, треба ставити в рамки: якщо ти живеш на цій землі, то її треба любити. Якщо ти її не любиш – то збираєш валізу і їдеш туди, де тобі подобається. Причому, це навіть можна би було робити силоміць, наприклад, бити в паспорт штамп «зрадник Батьківщини» – і до побачення. Бо інакше, отими хорошими словами, що треба з усіма рахуватися, отою нашою толерантністю  ми нічого не досягнемо. Це дорога в нікуди. 

– Що для Вас означає нагорода «Народний Герой України»?

– Особисто для мене вона найцінніша, тому що від народу. Обговорення кандидатур на нагородження не проходить у кулуарах чи за якимось домовленостями. За мене голосував народ. Хоч я навіть і не знав. Мою кандидатуру подав мій командир, і її обговорювали шість місяців, перевіряли інформацію, дзвонили побратимам з батальйону «Донбас», до комбата. За день-два зателефонували і повідомили, що будуть вручати орден.  У мене є ще нагороди і ордени, а цей найдорожчий. Та й сини, коли виростуть, будуть бачити, що коли оце все діялось в Україні, я вдома не сидів, а що міг, те робив. 

Наталія Маджара, Тячівська районна газета "Дружба"

14 червня 2016р.

Теги: полон

НОВИНИ: Соціо

11:40
27 квітня в центрі Ужгорода можна буде безкоштовно тестувати інфекційні хвороби, вакцинуватися та виміряти тиск
11:21
Мукачево виділило 12,4 млн на безпілотники для двох бригад ЗСУ
10:53
В Ужгороді заступник міністра розвитку громад, територій та інфраструктури Сергій Деркач поспілкувався із міжнародними перевізниками
18:05
Учителі Закарпаття проходять сертифікацію: експерти з усієї України оцінюють їхню майстерність
15:19
Мешканці Чабанівки на Ужгородщині можуть залишитися без води через глиняний кар'єр "Голден тайлу" харківського депутата
11:22
/ 1
Підтверджено загибель Михайла Бадиди з Демечів на Ужгородщині, який понад рік вважався зниклим безвісти
22:39
/ 2
На Запоріжжі поліг Петро Ганич з Кам'яниці Оноківської громади
22:00
/ 4
Командир "Граду" з позивним "Ісус"
17:33
/ 6
У Лютій Костринської громади згоріли будинок і трактор
11:12
/ 2
Чехія допоможе звести реабілітаційний центр в Ужгороді
22:04
Протягом минулого тижня в Ужгороді народилося 53 малюків, у Мукачеві – 34
12:40
/ 1
У 9 закладах Закарпаття можна отримати безкоштовну медичну допомогу при інсульті
11:25
/ 19
В Ужгороді сквер міської лікарні реконструюють і облаштують за 40 млн грантових гривень
17:48
На Закарпатті у березні 2024 року порівняно з груднем 2023 року ціни на продукти харчування та безалкогольні напої зросли на 1,4%
17:12
Цьогоріч у березні на Закарпатті ціни зросли на 0,7%
11:09
В Ужгороді "комунальні" повідомлення про порушення ПДР залишатимуть на авто у червоних зіп-пакетах
10:51
22-річного Івана Бориса з Заріччя, якого з серпня 2022 року вважали зниклим безвісти, зустрінуть і поховають у понеділок
22:15
/ 2
Стало відомо про загибель в лютому під Авдіївкою Віталія Старости з Великої Копані Виноградівської громади
11:36
У Тересві попрощаються з полеглим Героєм Михайлом Руснаком, що більше року вважався зниклим безвісти
22:27
В Ужгороді попрощалися із полеглим Героєм Олексієм Кобцем
15:44
На Закарпатті в теплицях почали збирати ранню картоплю
15:34
/ 1
Юрій Лущай з Краматорська, що поліг на Донеччині і похований у Великих Лучках, був істориком і відомим вікіпедистом
11:33
/ 1
На Сумщині поліг Василь Цинканич з Бегендяцької Пастілі Великоберезнянської громади
10:56
На війні з росією поліг Олексій Кобець з Ужгорода
19:16
/ 1
На Закарпатті військовий уник реального покарання за переправлення "ухилянта" через кордон
» Всі новини