103-річна бабця Олена Апшай із Закарпаття радіє новому дню, сонечку та доброму слову

Старенька Олена рада: тут хоч очам розвага, адже  ходити не може, оглухла, як хто водою залив. Раніше було по-іншому: вирачкує на вузенький манівець при дорозі й чатує собі. Хтось іде на роботу чи на дальній город, обов'язково привітається з нею. Бабця глуха, але ж душа жива - усе їй хочеться знати: чи жуків на картоплинні багато, чи сіно пахуче, чи весілля готується, чи, борони Боже, помер хто...

«Ви, бабко Олено, трішки по губах учіться розуміти! - кричить у глухе вухо старенької сусідка Василина, коли присяде поряд на лавиці. - А то в грудях болить, коли з вами говориш!..» «Хіба я глухоніма, щоб усім у зуби дивитися?!» - обурюється бабця у відповідь.

Бабці Олені - 103 роки. Вже й забула, в кого ж то на весіллі мадярські пір'яники билися, як за рікою табором стояли. Чи то на її, чи на сестринім? Баба Олена пам'ятає всі часи: німців, колгоспи, повоєнний голод... Згадує, як репресували їі'чо-ловіка, Івана. Проте страшне зміїне слово «репресували» ніяк не влягається у лек-

сиконі бабці Олени - каже «пересовали». «Пересунули» мого Івана прямо на той світ, - розповідає дов-гожителька. - Господи, невинну людину згубили, ґазду мого золотого. Залишилася тоді з 8 дітьми однісінька. Кому була потрібна пристаркувата вдова «пересованого»? Тоді всі чоловіки сухарі та чисту сорочину в таистрині тримали, адже брали всіх, хай їх нечистий до сьомого коліна бере. Тайстрину тримали, бо чомусь

вірили: як готовий будеш до всього, то й долю перехитруєш. Де там! Потім забрали й тих, які ночами по хатах ходили. І «пильність» не допомогла: скрутили в'язи. А я тепер отак і живу з дубовою табуреткою: її посуну, сама вчеплюся - і дибаю, допоки в грудях дух тліє...».

Бабця Олена згадує, які в неї у молодості були славні ноги - швидкі і легкі. Бувало, ідуть з Іваном з узгір'я, везуть запашне сіно, а він прикриє покірливо й тихенько Оленчині ніжки: дивись, не змерзни - вечір уже росу пустив.

Кривдно, ой кривдно сьогодні старій Олені. Хоча й діти клопочуться, невістка хату доглядає. Бабця Олена переживає, що сільська поштарка Марія ще не принесла пенсію за два місяці. Хоча

старенькій й байдуже до тієї пенсії: гроші забирає син, бо вона неграмотна - ні читати, ні писати не вміє. У нинішніх гривнях нічого не тямить. Каже, що колись були кращі гроші: пахли, шелестіли. Копійки так славно у вузлик зав'яжеш, а вони весело брязкають об коліно, як по базару йдеш. Атепер бабця дивиться на сучасні гроші й не знає* чи багато їх, чи, може, ламаної копійчини вони не варті. Тому діти й тримають пенсію в себе, бо ще влізе в хатину до глухої каліки якийсь бусурман, то й «вигребе» все до решти. А бабці скільки треба - аби день і сонечко, та хто добре слово сказав...

Цього року бабця Олена зустрічає 103 рік від дня свого народження. Так і хочеться докричатися, добудитися до бабиного слуху, серця, пам'яті й щиро гукнути: «Бабцю, що таке щастя і доля? Що то життя, страх і покора, кохання і самотність? Порадьте, бабцю Олено, та живіть ще довго-предовго в таких дорогих і близьких серцю верховинських Груниках,під сивочолим Менчулом».

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати