Юрій Балега. Замість квітів на свіжу могилу

У дні відзначення нашим народом другої річниці розстрілів на Майдані буквально “увірвалась в розтривожений вулик” сьогодення книга українського письменника, науковця Юрія Балеги “Записки закарпатського сексота”. “Зухвальсьтво” автора в тім, що він першим робить спробу в жанрі роману зафіксувати в історії дух епохи, в якій жила, боролася за високі людські ідеали, відстоювала свою ідентичність закарпатська інтелігенція протягом дуже непростого історичного відрізку, позначеного катаклізмами і потрясіннями тотального наступу на гідність людини, намаганням підім’яти її під ідеологічні шаблони, що калейдоскопічно мінялися в країні посеред Європи, а саме – другої половини ХХ – початку ХХІ століття.

Історичний відрізок якраз довжиною в людське життя… В ході ламки попередніх режимів, коли край ставав ареною нових і нових протистоянь, і сім’ї шматувало, втягувало в “сопло” подій, життя обривалися передчасно. Постійно витало в повітрі краю “хто ти?”, “з ким ти?” (розпад Чехословацької республіки, корткочасне існування Карпатської України, угорсько-фашистська окупація краю, визволення Радянською армією, Закарпатська Україна і возз’єднання з Радянською Україною, розпад Радянського Союзу і утворення незалежої Української держави).

Автор показує роздоріжжя, на яких опиняється закаратська інтелігенція, сповна втягнена в круговерть суспільних катаклізмів, на простій селянській родині Бурясів, де всі шестеро дітей неймовірними зусиллями матері дістають освіту: інтелігенція у першому поколінні. Та мрії матері розбиваються об жорстку реальність: четверо синів Юрка і Марії склали буйні голови свої за Незалежність…

Рятуючись від угорських фашистів, Василь разом із чехословацькими утікачами подався на Захід і вижив, Юрко і Петро потрапили в руки угорських пір’яників, за українськість їх били, катували й відправили в концтабір Вар’юлопош. Після амністії (на прохання єпископа О. Стойки) троє Бурясів невдовзі чкурнули до Радянського Союзу, думали там продовжити навчання, влаштуватись на роботу – натомість їх, як і тисячі інших закарпатських утікачів, судили як японських шпигунів і відправили на вірну смерть у концтабір на Колимі. У ГУЛАЗі шукачів кращої долі морили голодом і холодом, Юрко і Петро не витримали і склали кістки свої у північну мерзлоту, а Михайлик вижив, пізніше вступив добровольцем у Чехословацький корпус генерала Свободи і з боями від Харкова дійшов до Дуклянського перевалу. На тому перевалі радянські жукови погнали чехословацьких воячків з автоматами проти німецьких танків, і більшість із них, у тому числі й молодий Буряс, полягли “смертю хоробрих”. Старший син Бурясів під час Карпатської України працював черговим по станції. Коли фашистська Угорщина пішла війною проти беззбройної Карпатоукраїнської держави, разом із чехословацькими прикордонниками перейшов на територію Румунії, потім через Болгарію і Грецію потрапив на територію Туреччини, а звідти в Сірію і Єгипет. З Єгипту чеських біженців вивезли до Англії. Над Європою нависла загроза німецької окупації, на території Франції почав формуватись чехословацький військовий корпус, і Василя призвали на військову службу й вивезли до Франції.

Ті розповіді далекого родича про поневіряння по світі їх роду любив слухати малий Косько, вони формували в нім почуття українськості, чуття приналежності до свого великого роду, до свого коріння, серцем пережите зрослось і з його власною біографією…

Важко збагнути молодому юнакові, студенту універстету, що відбувається навколо. Арешт 73 студентів... Убивство єпископа Теодора Ромжі… Наступ московського православ’я… Розгул по селах озброєних чекістів, з револьверами, з автоматами через плече…

Такою була політична атмосфера коли, як кажуть, і власної тіні боялися… Як виявилось, на довгі роки… 

Епіграфом роману – Павличкове: «Мій дух у шрамах від ярма, що згризло плечі мого краю».

Історична компонента звучить сумною, тужливою мелодією в “задзеркаллі” подій, що розгортаються в романі.

На сторінках роману оживають, наповнюються пристрастями аудиторії Боздоського університету з часу появи у них головного героя твору Івана Васильовича Коська, студента-першокурсника факультету германо-романської філології, звичайного сільського хлопчини, згодом викладача, аспіранта, професора, декана цього факультету. Тут, в університетськім колективі, проходить його життя.

Багато хто з читачів упізнає знамениту липову алею на набережній Ужа, де відбуватимуться “судьбоносні” стрічі, кав’ярню “Пінгвін”, замок, кафедральний собор і, гіркої слави, будівлю колишнього обласного КДБ. Вперто розшифровуватиме окремі, змінені автором, прізвища.

“Боздош” – місто невелике…

Іван Васильвич Косько, професор-лінгвіст, чий життєвий шлях неоднораз перетинався із шляхами “полювання на крупного звіра”, – типовий представник закарпатської інтелігенції – людина міцного кореня, сповнений найкращих чеснот і поривань, патріот, залюблений у свій фах, заглиблений у науково-дослідницьку роботу.

Тримаючи за девіз латинський вислів: “Не бійся знати”, автор, крок за кроком, в хронологічній послідовності, прослідковує шлях “падіння” науковця, що вперто наближається у своєму житті до кульмінаційних моментів, за якими – суцільна смуга потрясінь, гірких розчарувань, ночі в безсонні, внутрішні метання. Як логічний етап, до якого йшов строптивий професор – пропозиція йому й сину “підлікуватися в психушці”.

Усі, хто читав у свій час нашумілий роман Михайла Дудинцева “Белые одежды”, одразу перекинуть місточок, адже і там, і тут розгортається у найповніших виявах ганебне, принизливе явище ідеологічного пресу на науковця, тотальної сліжки, здійснюваної служаками з “особливого відділу”, на повірку – зачасту неуками й невігласами, що неодмінно опираються на завербованих сексотів, доноси освідомлювачів-інформаторів. Як вони, сексоти, нагадують нам наївність, що підкладала хмиз на кострище ще Яна Гуса…

Як і генетик Микола Вавілов, герой роману Юрія Балеги, сам того не бажаючи, ніби пише своїм життям, своєю долею “гострий”, “захоплюючий” детектив, зі всією належною “атрибутикою” – з карколомними зигзаґами, гострими поворотами, “заячими петлями”, “хитрими ходами”… “Тінь Лаврентія Павловича” сягала всіх заакутків “великой и непобедимой”… 

Іван Васильвич Косько… То в ролі “бравого солдата Швейка”, у чоботях на кілька розмірів більших, в зношеному, подертому “однострої” – на тренуваннях студбату: “…в нашей роте завєлась вшівая гніда, пытающаяся подорвать сілу і магущество Саветской Армії”, – перша мітина на його “благонадійності”…

То його, другокутсника, викликають в обласне управління НКВД у “справі Фаєра”. Фаєр – однокурсник, сусіда по ліжку, що нібито тайком читав “Історію України-Руси” Михайла Грушевського – за доносом когось із однокурсників повели його “попід білі рученьки”, об’явився через роки…

Сусіда по кімнаті, аспірант Роман Гульпа, на “гармошках”, на зразок шпаргалки, записував компромат на товаришів, на його думку, “підозріле”, і – число, місяць, рік… Тримав у “куфрі” під замком. Значився там і він, Косько…

“Ах,була не була, без партквитка я ніщо…

Питаєте, як живу?... Недавно мої “ремісники” мене в партію прийняли…”

Поїзд “Ужгорд-Москва”. А 3-го травня, рівно о дев’ятій, це ж він, Косько, біля будинку управління КДБ на площі імені Дзержинського…

Вчинив нечуваний “дебош”. На лейтенанта КДБ Бикова, закріпленого за факультетом германо-романської філології, він, будучи деканом, замахнувся мармуровим прес-пап’є зі свого стола: “Вон звідси!..”… “Якщо я правильно зрозумів, ви пропонуєте мені стати стукачем? Хочете щоб я писав доноси на своїх колег і знайомих?”– кидає чекісту…

Повсякчас в тій чи іншій ситуації він мусить вирішувати дилему, і обирає єдино можливу для нього лінію поведінки, хоча й знає, що за ним послідує “прочухан” від людини, здавалося б, неінтелігентної, розбещеної владною посадою… Партсекретар обкому до нього, професора, старшого за віком, звичайно запанібрата звертається на “ти”… А насправді він принизливо запобігає, тремтить навіть перед тими, що “вище”, переступаючи через власну гідність…

Він нерідко опиняється перед фактом: його прямолінійність, прагнення бути незалежним, мати право на власну думку десь потрактовуються як вияви “ненадійності”, “бунтарства”, йому щось там починають “шити”.

Доносив студентам високий гуманізм творів зарубіжної літератури, красу, особливості тієї чи іншої з європейських мов, паралельно розмірковував з юними над вічними людськими цінностями, досягненнями людської думки в лінгвістичних науках, спонукав до роботи в наукових гуртках.

А поза лекціями стукався настійно “паралельний” світ, поїдав живцем, то відпускав, то знов напосідав, ще з більшою силою. І ланцюжок подій вже вилаштовувався в сюжет, і він уже в ньому задіяний не на жарт, – зрозумів, угледівши ненароком, з доброго серця колишньої випускниці, таємну папочку “Дєло”…

Засекречена служба вже починає втручатися в навчально-виховний процес, бере під свій контроль у певних, “особливих”, групах розподіл стипендій, місць в гуртожитку. “В університеті вона складалась – “страшно подумати” – із 25 штатних офіцерів обласного кагебе та не однієї сотні стукачів, чи то так інформаторів! По два-три сексоти були у кожній групі на кожному курсі”. Із цим треба жити, миритись…

У колективах знали стукачів, їх остерігались.

 Той “юрський” період життя колективу асоціюється у старшого покоління професорсько-викладацького складу із постійною внутрішньою боротьбою, часто ретельно приховуваною від рідних і близьких (коли вирішувалось, чи стати відзавтра “дволиким Янусом”, стати, “як інші”, підписувати чи не підписувати згоду на “співробітництво” з організацією, що покликана розвінчувати “буржуазних націоналістів”, а насправді патріотів, гасити всілякий вияв вільнолюбства, твердості духу, постачати нових і нових жертв на “собєсєдованіє” на вулицю Кірова, “перевиховувати”в свої способи, аж до психушки. Тобто на потаємне, осоружне, бридке людині із здоровою мораллю, сексотництво… (“…в Украине ты держался на борьбе с украинским буржуазным национализмом, а в Ульяновске оного нет. Там надо будет работать, а работать ты не умеешь…” – різав “правду”-матку кагебіст колишньому завкафедрою, теж кагебістові – Козлікову.

Для когось буде відкриттям гірке авторове: “…І коли після розпаду СРСР хтось, хто в ті часи працював хоча б на сякій-такій керівній посаді в будь-якій установі чи на підприємстві, починає бити себе в груди й говорити, що він не співпрацював з кагебе, скажу м’яко: неправда. Бо за найменшою установою чи підприємством був закріплений штатний працівник цієї установи, з думкою якого вимушений був рахуватися всякий начальник чи начальничок. Мова може йти лише про те, добровільною чи вимушеною була та співпраця, і “стукав” чоловік на неугодних йому підлеглих чи, навпаки, – захищав, як умів і як міг”.

“Боздоський університет” – поняття збірне, свого роду символ епохи. В кожному виші писались свої історії, чимось, може, відмінні, але в той же час зі схожими позитивними і негативними героями, із драматичними, поламаними долями. 

Дозволю собі невеличкий екскурс в минуле. Початок сімдесятих. Повертаємось із канікул і недораховуємось двох однокурсників: Ярослава Ступака і Ярослава Кендзьора, друга Чорновола: “Забрали”. Ступака – за новелу, опубліковану ним у журналі “Вітчизна”, де була згадка мимохідь про “кирзовий” чобіт. Кендзьора – за його світоглядні позиції, за глибокий патріотизм, бажання бачити Україну незалежною.

Про свої переконання Кендзьор зміг вільно заговорити уже в часи незалежності, як депутат Верховної Ради, до якої обирався шість скликань поспіль.

Із головним героєм Іваном Васильовичем Коськом іде ціле його покоління, покоління інтелігенції, котиться кудись епоха, ламаються, як дерева в буревій, долі. Формується швидкими темпами “нова історична спільність людей” – радянський народ; йде процес стирання націй, болісне відриваня від історичного кореня… Слоганом буквально наповнене повітря…

І викладач, і студент поставлений в умови, коли ти, забувши про ризик, стаєш просто на бік здорової батьківської моралі, повсякчас мусиш нагадувати собі словами поета: “Ти знаєш, що ти людина?...”

“Кузня кадрів”, колиска майбутніх вчених, спеціалістів…

Прочитавши роман, молоді читачі збагнуть, чому батьки й діди їх так швидко сивіли, чому на словах “університетський колектив” з’являється тінь на обличчі – слід довгої, часом довжиною в життя, думи, початком якої стало колись відкриття: “стукають всі”. І багато в тій думі нез’ясованого: чому посередній студент так швидко поліз вгору, чому горіли стародруки й рукописи, синхронно майже, в Києві і тут, чи справді той не зламався, а той?...

Ніби не пером – скальпелем хірургічним написано твір з метою вказати на невластиві організму – суспільному організму – “дикі нарости”: манкурство, лжепатріотизм, подвійні стандарти, що руйнували, розхитували, розкладали, розмивали, ціннісні моральні, категорії добра і зла, честі, гідності, робили з людини духовного покруча.

Книга Юрія Балеги водночас і гостроактуальна, підсвідомо очікувана суспільством сьогодні, коли країна знаходиться на пікові відстоювання своєї самоідентичності, боротьби за утвердження, зміцнення державності, пробудження національної самосвідомості, як кожен талановитий твір, є посилом нащадкам, адже йдеться в ній про цінності неперехідні, вона продовжує традиції найкращих зразків нашої літератури, у яких пам'ять народу, гіркий досвід ярма, і герої йдуть нерозривно з вірою в незнищенність духу, морально-етичних цінностей, творених і гартованих нашою багатовіковою історією. Книга глибоко патріотична.

Твір, за загальним звучанням можна б назвати романом-памфлетом. Він збиває пиху з набундючених чинів КДБ, показує істинний, часто жалюгідний, заземлений світок нащадків “залізного Фелікса” і тим виказує своє письменницьке ставленя до явища, яке “підточувало” й ряди викладацького колективу на факультеті германо-романської філології – “співіснування” з підлотою, донощицтвом, пристосовництвом, терпимістю до насаджуваної новітньої моралі – воно поборюване, тимчасове, тріска, шумовиння в бігові ріки…

У романі мирно уживаються спокійний, позначений глибоким психологізмом, плин оповіді, де в центрі уваги інтенсивна робота душі, злети і падіння головного героя, і “блок”, що розряджає письмо – де сповна розкривається й інша грань письменника – талант сатирика. Виходячи із великого масиву зібраного матеріалу, віра в свої потенціальні можливості допомогли письменнику інтуїтивно “намацати” оптимальну форму, залучивши і багатий арсенал сатири – гротеск, відповідна лексика, і лаконізм, дотошність історика, “архіваріуса”, тим самим успішно “даючи раду” усьому наболілому, що накопичилось в небайдужій письменницькій душі і що він поспішав вихлюпнути сучаснику, суспільству у формі гостросюжетного, глибоко психологічного твору-дослідження, стильово-розмаїтого, багатобарвного, поліфонічного художнього полотна.

Особлива “родзинка”, “фішка” – мова твору… Тут задіяні великі її пласти, вона колоритна, розкішна, гнучка; залежно від рівня освіченості персонажа, відведеної ролі в творі, духовного світу його чи світка, приналежності до тієї чи іншої соціальної групи, способу мислення, менталітету, зрештою, – вона видозмінюєтья, виграє барвами і відтінками, ще дозволяє “заглянути” в душу чи то самого “батька народів”, чи Михайла Івановича, чи Лаврентія Павловича, а чи рядового “феліксівця”, а чи “грішного” отця Петра, чи розпусниці-деканші…

У головного героя твору Івана Восильовича Коська – вона незмінно високоорганізована, вишукана, водночас природна, міцно “привʼязана” до “місцевості”…

Коли твір свято слідує життєвій правді, автор прявляє мистецьку свободу, позбавлений найменшого намагання бути “оригінальним” хай навіть за рахунок зовнішнього “трюкацтва”, подає явища у численних нерозривних зв’язках, куди вони вросли корінням, спостерігається феномен: твір починає говорити… більше за автора…

Читаєш твір, а поруч плине мова Лукаша, Кочура, Гуцала, Гончара… У хорал якої вплітається й самобутня палітра закарпатця Юрія Балеги.

Психологізм роману часто відносять до творів Я. Гашека, І. Ольбрахта, А. Чехова, О. Довженка, “уроки” яких безперечно відбито в романі… Як і великий пласт нашої поезії… Народне слово… 

Письменник ставив перед собою і виконав, можна стверджувати, надзавдання – всебічно розвінчати антилюдську сутність методів і прийомів “оголтєлих” нащадків “залізного фелікса”, які під виглядом боротьби з виявами “українського буржуазного націоналізму”, “шароварщини”, “хуторянщини” виловлювали патріотів. І для втілення цього задуму автору потрібна була не півправда – правда сповна.

Із запалом відчайдухи, переступаючи границі “дозволеного”, ламаючи міщанську обивательську етику: “моя хата скраю, нічого не бачив, не знаю”, автор виводить “на сонечко” часто достовірних, більших і менших “засекречених” негідників, іноді з темним минулим і закривавленими руками нерідко із згубними пристрастями до жінок, “зеленого змія”, зриває маски із “інтелігентів”, що часто, за словами Л. Новиченка, свідомо “одурнювали” себе, вмонтовували себе в систему тотального стукацтва, часто за “взаємною згодою”…

Смієшся – означає стаєш вище, долаєш, визволяєшся… До віхи неповернення неблизько. А ще роман підводить до висновку: спитається…

…Десь і картав себе за те, що протягом не такої вже й короткої життєвої дороги, “особливо за старого режиму”, він не те, що змирився зі злом, а часом і пристосовувався до нього… – звучать лейтмотивом слова професора…

…Не хоче говорити пошепки, розправляє плечі молодь – і це тішить професора романо-германської філології Боздоського університету Івана Васильовича Коська, що іде до столиці побувати на нуртуючому, палаючому Майдані, що так сильно похитнув владу московських ставлеників, – там і двоє його онуків.

Поруч в поїзді їде молодь – настроєні стояти до кінця за свої переконання і він опиняється з ними в однім купе. “Я дуже довго йшов до цієї миті…”

…Запахкали вистріли з нарізної зброї. На вулиці то тут, то там почали падати й корчитися юнаки.

“…Зі словами “та що ж це робиться!” кинувся допомагати пораненому. Зробив кілька рішучих кроків й під кліп ока гепнув собою неподалік од підстрелених.

…стала булькати червона кров і розтікатися по розколупаній повсталим людом київській бруківці”…

…В котрійсь книзі, не пригадую, в якій саме, трапилась фраза, яка на дні свідомості вела свій ланцюжок, часом заявляла про себе дужче, потім надовго затихала. Йшлося про гірке зізнання відомого українського публіциста, вченого, громадського діяча, як тепер би ми сказали “збирача українськості”, Михайла Драгоманова. Звучала прблизно так: “Сидів я в Ужгороді на вокзалі, і сльози в мене капали в борщ від враження, яке залишила в мене зустріч із ужгородською інтелігенцією…”. Тоді я особливо не докопувалась до причин такого розчарування, гіркого зізнання, на дні свідомості лише кріпко закарбувався емоційний образ: сидить уже немолодий муж, інтелігент, схилив голову в думі важкій і сльози капають в борщ… То був кінець ХІХ століття. Від чого застерігає нас той “борщ” Михайла Драгоманова? Що довело до сліз? Чи актуальна фраза нині?.. Чи проросло в подальші часи?..

Може угледів певну індиферентність? Розрізненість? Чвари? Боротьбу між собою за лаври? Нарцисизм, самовдоволення? Пристосовництво? Ожиріння?

Розцвіло воно махровим цвітом? Чи з’явилися нові тривожні тенденції, а чи подолане?.. Багато запитань…

Чи дає змогу “розгадати”, прояснити ту фразу книга Юрія Балеги?..

Мабуть, гнівне спрямування роману-памфлета і розвінчує найогидніше, що лише жевріло і “розквітло” в нові часи – “гнучкість”, “пристосовництво до підлости”, “мирне співіснування” з нею, здатність швидко перелицьовуватись…

Вони такі ж щасливі сьогодні, як і вчора.

Ви співали, співали гаслами, 

У вас “рильця” у всіх в “пушку”.

Оди ті, на яких жирували ви й паслися,

Давно в смітнику.. 

Та гартований “клуб” ваш не згаснув,

Мімікрія у ловких в ціні.

І ви вп’ять, тим числом, при кориті, приласкані.

І ви знов, тим числом, на коні! 

Через життєву думку Івана Васильовича Коська автор застерігає від тривожної тенденції вже нашого часу: спостерігав професор суперечку “професійних” патріотів із “непрфесійними” – власне те, що ми спостерігаємо після Майдану, коли стаємо свідками боротьби хай за малу, але ж булаву…

Непростима байдужість. Чи навіть щось набагато глибше? Її теж фіксує як прикре явище в середовищі інтелігенції, зокрема в главі “Народ , що не знає своєї історії, є народ сліпців”, автор роману.

На жаль в окремих місцях твору автор не пішов далі простої фіксації фактів, хоча й спонукає читачів робити власні висновки, докопуватись тенденцій, вилаштовувати в певний алгоритм факти…

Гадаю, викриття цього явища на конкретному, “кричущому” матеріалі, мало б зазвучати в романі-памфлеті зі всією силою письменницького хисту прорватись в домінанту, донесене громаді, звучати схвильованим посланням нащадкам.

Адже йдеться про нашу історичну спадщину.

Читаєш між рядків роману: іноді наукова еліта, Боздоського-таки, університету, не усвідомлюючи високої ціни своєї байдужості, не володіючи достатньою далекоглядністю, “передчуттям завтрашнього”, що ледь мріло за тимчасовими ідеологічними завісами, сама ніби, в окремих випадках, але дуже знакових для нашого подальшого самоутвердження, “підігрувала” переписувачам нашої історії.

…Тільки неперевершений знавець історії краю, невтомний її пропагандист, патріот, істинний інтелігент, колишній директор краєзнавчого музею Петро Сова звернув увагу тоді молодого Коська на книгу, яка ніби то мала чисто церковне призначення – там значився 1340-й рік!

“Глянув хлопець на післямову й очам своїм не повірив. Переписувач у 14 столітті писав мовою, майже такою, якою розмовляють прості селяни в Кум’ятах і в середині 20-го століття! (перша сльоза Драгоманова скотилася б від зворушення, що така книга існувала, а друга…)

Як би засяяла вона тепер, щодня дивуючи світ, сенсацією!..

“...Одного весняного вечора рідкісна книга з музею пропала. Її просто украли…

…Циганчук книжечку встиг продати якомусь незнайомому дядькові, що чекав на нього “під кущем верболозу на березі Ужа…” (“То чого ж не сокотили! – найперше вирвалося б навіть у малограмотної бабці в Кум’ятах чи в зникаючих тодішніх Кужбеях!..)

Не сокотили ті, кому б належало знати справжню цінність реліквії і як зіницю ока сокотити для нащадків (…шубраві бо шубраві?..).

Вночі горіла університетська бібліотека… Весь зал, у якому були розміщені рукописи та стародруки, згорів”… (Знов гаряча сльза в борщ. Чого не сокотили?)

Комісія (голова – професор Дзендзелівський, члени – професор Чучка і доцент Симулик) мали оцінити вартість вкраденої книги.

“Членам комісії роз’яснили, що розшукувана книга має бути оцінена трохи менше від 8000 рублів, бо за пропажу раритету вартістю 8000 і більше держава мусить звітувати перед ООН. Такий варіант – просто небажаний. І за порадою КГБ украденій пам’ятці нашої історії комісія виставила ціну 7800 рублів – і кінці в воду” (Гаряча сльоза в борщ. Не те слово – радив би…)

Читача, звичайно, вразить “сговорчивость”, погідливість світочів науки. Професор Штернберг забив на сполох: “Те, що робиться в університетській бібліотеці, інакше, як диким варварством не назвеш…”

Професори Косько і Штернберг шукали допомоги й добились дечого, та все ж…

Радикально вирішив учинити розправу над “попівською макулатурою” новий ректор університету Іван Іванович Чічканич… “Розумний був чоловік, але керівник з диктаторськими замашками і неперевершений атеїст”.

Він розпорядився звільнити підвали від старих книг – “Яка там цінність! Попівський дурман!” – і розмістити в підвалах бібліотеки галасливу пилораму…

З величезної кількості стародруків у бібліотеці на той час залишилися… “рожкі да ножкі”.

Книга Юрія Балеги вчить читача дивитися вглиб явищ, самостійно їх аналізувати, виводити тенденції.

Можливо, небайдужого, допитливого читача настроїть на дослідницьку струну й зачепленою проблематикою відішле до творів Івана Франка, полеміки його з Лесею Українкою, творів Михайла Драгоманова, листів Василя Стефаника до О. Ю. Кобилянської, В. І. Морачевського, О. К. Тиморик, В. К. Гаморака… Щоб збагачений досвідом революції за людську гідність міг поглянути на суспільство ніби їхніми очима: як відрізняється від деяких “ініціативних діячів, “старих і шубравих”, яким би лиш щось підглянути” – “і на торг”, яким лише би “дістатися на запись патріотичну”, неголосна саможертовна праця справжніх патріотів Павла Мовчана , Леся Танюка, Івана Драча, братів Горинів, В’ячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Любомира Гузара, Ліни Костенко, Миколи Томенка… І дійшов висновку: найбільшим патріотом є нащадок нашої героїчної слави, український народ, що “як циклопи, – за словами Стефаника, – двигають на собі тягарі і кривди, неправди і розбою… що, як їх земля, родять Шевченка, Федьковича і Франка… І треба шукати в ній сили для безсильної душі. Се є наша культура і сила…”.

Теги: Балега, квіти, могила

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати