Закарпаття: Останні із Кужбеїв

Калина і Анна Бряники - останні мешканки покинутого села

Перше, що впадає в око, коли з невеличкої гори охоплюєш поглядом безлюдне село, – кілька завалених хат. В інших також ґаздує вітер. Сумні думи навіює це видовище. Водночас зачаровує природа, п’янить густе, як сметана, повітря й радує око єдина «жива» хата, а також охайна, доглянута дерев’яна церква Успіння Пресвятої Богородиці. Назустріч – двоє молодих хлопців із потужними фотоапаратами. Розговорилися. Кияни, що від­почивають у соймівському сананаторії «Верховина», спрагло полюючи на екзотику. Нато­мість я особливо зрадів, почувши, що обидві сестри вдома, бо минулого разу так і не дочекався глухонімої, котра пішла по гриби. Киян я кількома словами просвітив, що колись Кужбеї налічували майже 30 хат, але через недолугу комуністичну по­літику щодо так званих безперспективних сіл кужбеївці в кінці 70-х років минулого сторіччя активно стали переселятися в Між­гір’я, Сойми, Репинне, Майдан, Воловець. «І всьо равно я в шоке! – звисновкував один. – Нє моґу понять етіх баб, зачєм оні осталісь?»

«З народження храмлю та й давно через телевізор зіпсувала-м си очі»

Спускаючись до обійстя відлюдниць, ми зупинилися й коло маленького кладовища. З чотирьох могил – на двох сучасні надгробні пам’ятники. Тут спочивають вічним сном батьки сестер. Зауважую те, що Михайло Бряник помер 1 лютого 1974 ро­ку, а його дружина Анна того ж дня – лише 1977-го...

І ось ми на подвір’ї гірських робінзонок. 52-річна Калина Бряник не змогла мене пригадати. «Знаєте, туй тілько всяких туристів ходить, що тяжко вшитких затямити», – безпосередньо пояснила. «Слава Богу, ваша хата вже не тече», – акуратно за­в’язую бесіду. «Айно, родичі з Майдана три годи назад перекрили хижу й стайню шифером. Тиждень туй робили Петро Ахметчин, Василь Больбан, Микола і Михайло Бряники», – відповідає жінка, пропонуючи всім зайти на каву або чай. Радо погоджуємося. Зовні хата горянок змінилася хіба що завдяки новому перекриттю, але всередині – ні на йоту. Тобто панує той же дух бідності. Тіснота – ніде розвернутися. І, хай як парадоксально, в хаті – застояне повітря. У сінях замість шаф висять міхи з одежею, взуттям, ін­шими речами.

– Я ся родила в Кужбеях. Була-м у родині послідньов, десятов дитинов, – розповідає жінка, розливаючи запашний чай із гірських трав. Тямлю, що до 7 годів не ходила-м. Маю фізичну ваду: ліва нога коротша від правої, тому й храмлю (шкутильгаю. – Авт.). Хворілам на рахіт, айбо чудом ви­здо­ровілам. Офіційно ніде не робила-м. Ушиткой життя туй прожила-м. Так і сестра Анна, котра глухоніма з народження. Знаєте, колись у Кужбеях люди вадилися (сварилися) під смерть за ділянки, лаяли одне одного. А нині лиш ми туй і Бог Святий. Колись у селі і світло було, айбо вже давно нема. Ще дівкою дивила-м много телевізор зблизька – і зіпсувала-м собі очі. Лежала-м у Мукачеві в болниці (лікарні). Нич не помогло. І так погано вижу.

«П’яниця Микола сильно ударив сокирою Анну по нозі»

До розмови жестами і своєрідними вигуками приєдналася й 66-річна Анна. Свою сестру попросила, аби та розповіла, як їх місяць тому обікрала сусід­ка з Майдану. Поки Калина варила їй каву, Анна поралася на ґаздівстві, злодійка встигла вилізти по драбині на горище й поцупити банку з грішми, в якій сестри тримали 1000 гривень. «Валя ще й поводилася підоз­ріло. Прийшла спокійна, айбо пак (потім) почала нервуватися, спішити. На жаль, я виявила крадіжку лише наступного дня», – з болем наголошує Калина, а її надзвичайно емо­ційно підтримує Анна. «Сестра каже, оби-сьте написали про сесе в газету. Може, і я ще у міліцію заявлю», – роздумувала горянка. А я був шокований ницістю майданки.

Тяжкий стрес Калина пережила кілька років тому, коли навесні в село піднялося семеро циганів. Анна, хоч і садила неподалік картоплю, не від­чула лихого, тому ні­чого не бачила. А все почалося з того, що один із нежданих гостей попросив хліба. Тим часом інший нахаба відв’язував баранів, які паслися неподалік. Калина не чинила серйозного опору, не кричала, розуміючи, що ніхто не почує, не допоможе. Але раптом пролунав постріл, другий. Виявилося, що знайомий чоловік із Соймів угледів з гори у бінокль метушню й одразу збагнув, у чому річ. На щастя, мав при собі рушницю. Цигани й накивали п’ятами.

Також сердитими жестами через «перекладача» Калину Ан­на згадує, як три роки тому до неї причепився п’яниця Микола з Майдану, вимагаючи грошей. «Билися навіть. І той паскуда ударив її сильно сокирою по нозі. Рана довго не гоїлася, боліла. Доки не прийшов сюди київський дохтор (відпочивав у санаторії) і не витягнув гній із ноги. І такий чесний чоловік – нич не взяв за операцію. Лиш випив децу за нас та дали-сьме насилу три банки сушених гри­бів, дав би ’му Бог здоровля!» – Калина витирає сльози.

«Ми туй хочеме дожити свій вік і бути похованими коло вітця і матері»

Самітниці тримають дві корови – Темнаю і Лису, теля, свиню, двох псів – Лайку і Боска, сім котів. Неподалік хати й кілька вуликів, за якими доглядає соймівець Іван Мица.

Господарство примушує вставати горянок рано-вранці. І цілий день бути на ногах. По вечорах сестри світять гасовою лампою або палять свічки, але намагаються зробити все до темноти, аби одразу лягти спати. Звичайно, жінки є ніби рідними дітьми для лісу, тому звикли до звірів. «Даколи уночі слухаю, як вовки виють!» – спокійно каже Калина. Щоправда, підкреслює, що звірини вже порівняно з минулими роками відчутно поменшилося, мовляв, браконьєрів чимало розплодилося. «Коли-м була молодою, то кабанів мало не каждий день виділа. Усе людям ріпу (картоплю) рили, мусили-сьме сокотити свої грядки, – пригадує співрозмовниця. – А годів п’ять тому Анна вночі вийшла з хижі й увиділа (місяць сильно світив) на груші ведмедя. Їв собі солодкі плоди. Нігті такі мав великі, як мої пальці. Я ся дуже напудила (налякалася). І тихо гойкала-м на сестру, аби йшла до хижі».

Раз у три місяці глухоніма Анна (до речі, хоч і старша від сестри майже на 15 років, але якась жвавіша, шіковніша) спускається в Сойми, аби закупити необхідне – каші, масло, муку. Хліб печуть самі. Щоденні страви – варена картопля й токан. А десь рік тому навідала Кужбеї величезна група білоруських дітей з екскурсоводом. «Стільки продуктів і всякої всячини наносили, – зауважує Калина, – що півроку їли-сьме ковбаси, м’ясо. І банани, й апельсини, і консервовані ананаси, і соки довго сьме пили всякі». «Сподобалося?» – цікавлюся. «Як вам повісти? Ми до свого звикли, а то все панське, вароське».

За стайнею в сестер – доволі великий сад, де ростуть яблуні, груші, сливи. Бувають роки, коли горянки не знають, що робити з урожаєм.

Як інваліди ІІ групи, сестри отримують майже по 500 гривень пенсії. Планують наступного року обгородити той маленький цвинтар, бо часто корови пасуться біля могил і топчуть їх. «На то великі гроші підуть, бо й за матеріал треба заплатити і майстрам за роботу», – уточнює Калина.

«І ми туй хочеме дожити сій вік, бути похованими коло вітця і матері, – зворушливо звисновковують сестри вустами Калини. – Куди вже йти?! Ми туй жити звикли. Туй наше ґаздівство. А що зміниться, якщо спустимося в Сойми або Майдан?! Нич! Робити й там треба!» Анна жестами запропонувала ще зайти до церкви, в якій сестри щонеділі моляться. Але вже мало вечоріти. На прощання жінки насилу дали нам три банки бринзи, три банки варення з чорниць, сушених яблук, грибів, кмину. Якщо відверто, то довелося так само насилу заплатити. З невеликої вершини ми кілька разів махали руками гірським робінзонкам. І тут я усвідомив, що їхнє обійстя, цей серед гір острівок (до речі, в радіусі кілометрів п’яти – жодної живої душі) ніби символізує нескореність пораненого верховинського духу, що сестри ніби всім наперекір не дозволяють забути забуті Кужбеї...

Р.S. Журналістський клуб «НеТаємна вечеря» через мі­сяць із гаком буде визначати «Людину Закарпаття-2007». Знаєте, найлегше обрати того, хто на видноті, хто постійно в центрі уваги, тобто, мовити б, на поверхні. А от глянути і з цього ракурсу на «тихий» подвиг простих жінок – це тяжче, може, навіть наївно, але набагато благородніше, оригінальніше. Тому й пропоную присудити ключову номінацію останнім із кужбеян.

Теги:

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати