Закарпаття: "Сіна верхового стебелинка..."

В іншому регіоні Закарпаття, мандруючи, я та мої товариші мусили обминати майбутні сінокоси господарів польовою стежкою, щоб не дістати по ногах. Поля¹ були підчищені й до першого укосу навіть пішки ними ходити заборонялося.

Карпати сам Господь створив для заготівлі сіна та отави². Тому угорський історик, голова «Подкарпатского Общества Наук» Антоній Годинка писав, що з русинів добрі косарі, масла, сиру мають вдосталь. В горах побутують два сінокоси: долинний та гірський. Долину косять тричі, а гірські угіддя тільки раз. Будь-яка польова праця вимагає доброї сонячної погоди, а сінокіс найбільше. В сльоту сіно неякісне для маржини³ й вимагає подвійної роботи (як змокне, доводиться ще раз сушити). Щоб не змокло, його хапають однодуш (збирають швидко), тільки повільні до діла сприймають то спокійно. Церемонитися зі співанками та замовляннями елементарно ніколи, бо праця тяжка й виснажлива. Тож харчі косарям доставляють якнайкращі.

Пора сінокосів найчастіше припадає на Апостольський піст Петра й Павла. Піст порушується попри строгі заборони ортодоксії, бо ж не можна цілоденно махати косою на заправленій олією старій картоплі. Тим більше, що карпатська трава має багато видів. Листкувату й стеблувату стинають косою з твердої сталі, а кущуваті полонинські біловусники⁴ — «м’якою». Важко косити «нежар» — минулорічні невижаті трави разом з молодими.

Традиція давнього й сучасного сінокосіння — це дві різні речі. Давні верховинські ґаздове косили, «поки не замерзне вода в точку⁵». Викошували гладко, а де не можна було викосити, ощадливі горяни виривали траву руками. Поля скрізь були ретельно доглянуті. Сором був господарю запущеного поля, з необрізаними деревами й кущами, з купинками, папоротями й афинниками. Опале листя згрібали й палили в так званій «країщі⁶». Власники овець на власних «мірешах» (паях) брали «ряд»: молоко, сир, вурду⁷. Вівці поле гноїли з осени, при добрій погоді трави наростали тучні. Правда, поля бувають різної рельєфної складності. По крутосхилі («окряді») можна ходити тільки у шкарпетках, бо сучасне літнє взуття надто слизьке.

Колгоспна система в Карпатах була зовсім не виправданою, але сінокосіння тривало й тоді. Якщо до колгоспу на кожному полі був літній будиночок і чимало зимарок⁸, то з настанням цього господарського дива таких споруд різко поменшало. Їх спалювали активісти. Худобу «зимували» не в горах, а на долині. В горах залишався той, хто на долині житла не мав. Колгосп забирав більшу частину сіна, а своєму наймиту давав тільки десятий відсоток. Отож ці сіна звозили до колгоспного двору гужовим транспортом або самотяжними санками.

Один із старих закарпатських календарів періодично друкував світлини такого плану: «Польова робота в горах», де жінки в традиційно чорних хустках громадять сіно. Інша фотокартка була присвячена викошеному полю. В такий спосіб велося трудове виховання, поєднуючись з умілим господарюванням.

Поліг⁹ не любить лінивих та лежебок. Мусай пектися годину-дві при добрій погоді на хижому липневому сонці, щоб сіно нормально дійшло, тобто просохло. Потім трохи можна подрімати в холодку, наслухаючи цвіркунів і попиваючи криничну воду. Біда, коли накошено багато, а погода не сприяє. Ніколи не забуду того моменту, коли я бував у поета Василя Герасим’юка¹⁰ на Гуцульщині. Був саме час косіння отави. Василь цю пору чомусь найбільше любить в околицях Космача. Отава вже була суха, її треба скидати в оборіг у прокуравському урочищі Прочерть. Ми були вдвох, отаву зібрали й скидали швидко — з боку Чорногори справді почорніло й почали кресати блискавиці, гриміло прямо над головою. Довелося лізти під дашок оборогу, аби пересидіти грозу. Буря вдарила потужна, потік у долинці перетворився на звіра, на покосі — пологи яблук білого наливу. На отаву ані не капнуло. Коли б ми там пили горілку, то всю суху отаву довелося б пересушувати заново, вона б почорніла. Але карпатці знають, що будь-яка робота має свій порядок. Ми знали, що в сіно не можна згрібати сухі гілки, папороть, терня, бо ні корови, ні вівці такого не споживають. Сіно має бути пожиточне: конюшина, чебрець, ромашка, польовий горошок. Власне, весь зимовий консервант вітамінів.

Третій укіс дещо примхливий, оскільки отава-третячка сохне досить тупувато. Її запарюють поросятам, посипаючи кормовим борошном. Але ця третячка завжди асоціюється із грецькими горіхами, які такі м’які, що можна розлущити в пальцях, з виноградом Опорту, з усіма вересневими скарбами...

Сіна зараз зберігаються у довжелезних хлівах під односкатними дахами, куди завантажувати їх у спеку досить проблематично. Маючи в розпорядженні два вибудувані хліви, один ґазда в околицях Хуста спорудив величезний оборожище, шапка-накриття якого опускається тросами на блоках. Важко було самому скидати на горище хліва. Згодовують сіно так само раціонально, як його заготовляли: воно не сміє бути порозтрушуваним по дворі, перед господарськими будівлями.

¹ Поле — у горян — не поросла лісом територія.

² Отава — трава, що відростає на місці скошеної.

³ Маржина (діал.) — худоба.

⁴ Біловусник — рослина з родини злакових.

⁵ Точо’к (діал.) — видовбана з дерева невеличка посудина, куди наливають воду й кладуть брусок для гостріння коси.

⁶ Кра’їще (діал.) — узлісся.

⁷ Ву’рда — варений невитриманий сир.

⁸ Зимарка (діал.) — будівля для зимівлі худоби.

⁹ Поліг — скошена трава, що лежить на землі.

¹⁰ Василь Герасим’юк — поет, кіносценарист. Лауреат Шевченківської премії. Нині мешкає в Києві. Батьки родом з села Прокурава на Гуцульщині.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати