Я ТАКА, ЯК І ВСІ
Вона не змирилася зі своїм вродженим каліцтвом. Все своє свідоме життя докладає максимум зусиль у боротьбі за «місце під сонцем» і мріє змінити черствість людей на доброту та співчуття.
Таке чуттєве сприйняття світу Галина, напевно, успадкувала від батька, котрий був художником. Та й народилася вона на привітній Перечин-щині у селі Раково, де люди завжди допомагають один одному. Згодом вона з батьками переїхала до Сторож-ниці, де й зараз живе зі своєю мамою, теж інвалідом. Батько вже помер, а старший брат живе окремо зі своєю сім'єю, тому двом жінкам-інва-лідам важко доводиться на господарстві. Та Галина Аладарівна не любить скаржитися на життя, адже по роботі стикається ще й з більшими проблемами людей з обмеженими можливостями.
«Коли мені було 15-17 років, — розповідає Галина Віраг, — я повністю закрилася в собі. Але згодом знайшла сили, аби не залежати від батьків, і пішла працювати піля восьмого класу на плодоконсервний завод на рівні зі здоровими людьми».
Працю вона поєднувала з навчанням і, отримавши спеціальність секретаря, змінила місце роботи. Проте за два роки фірма розпалася, і Галина просто опинилася на вулиці. Після року безробіття знову стала на роботу на той же завод, де пропрацювала п'ять років. Проте працювати доводилося в важких умовах (стояти на ногах треба було цілий день), тож вона звернулася до центру «Вибір» у пошуках нової роботи. «На заводі я ніколи не наголошувала на своїх вадах і не хотіла, аби до мене ставилися зі співчуттям та жалістю, — згадує жінка. — Я працювала як всі, а інколи ще й краще. І дивувало те, що деякі люди почали мені заздрити та заважати нормально виконувати свої обов'язки».
СОЦІАЛЬНИЙ ПРАЦІВНИК — МОЄ ПОКЛИКАННЯ
У центрі «Вибір» роботу Галині таки знайшли, ще й допомогли вступити в УжНУ на факультет суспільних наук за спеціальністю соціальний працівник. За її словами, вступ до університету, де вона навчається вже на другому курсі, був чи не найважчим кроком у житті. Галина боялася, що в її віці бути студенткою парадоксально,
що однокурсники не сприйматимуть її. Але побоювання Галини виявилися безпідставними: однокурсники прийняли її в свою сім'ю як рівну.
Жага до нових знань та вражень завжди вабила Галину, тому вже майже рік вона допомагає людям з обмеженими фізичними можливостями у центрі «Вибір».
«Наш офіс відкривається і закривається з Галиною Аладарівною, — каже директор центру Василина Марко. — Як керівник я цілком на неї покладаюся, а інваліди завжди отримують вчасну допомогу».
Вона зовсім не нарікає на свою нелегку долю, а робить усе можливе, щоб і самій чогось досягти і поділитися своїм рецептом успіху з іншими. «По-перше, треба завжди піднімати свою самооцінку і вважати себе таким, як усі. По-друге, — в жодному разі не боятися спілкування, адже саме так можна повернути впевненість у собі. І, по-третє, необхідно поставити перед собою мету й сміло йти до неї. І, звичайно ж, найголовніше — реалізувати її».
А метою Галини і надалі залишається робота в благодійній та соціальній сфері. Допомагати таким, як вона, стати повноцінними громадянами суспільства, не бути для нього закритою темою.
У цей складний час і в цілком здорових людей опускаються руки перед труднощами. А наша героїня впевнено йде до своєї мети. Єдине, що б вона змінила у своєму житті, — це не упустила б те кохання, яке було на її життєвому шляху. Та Галина Віраг вважає, що в неї все ще попереду.
