Анна Шугарова: "І відтоді на цілім світі одна'м як перст"

 Важливий нюанс: колоритна бесіда Анни Шугарової мене просто захоплює. Та й пам'ять у бабки - нівроку!

«Мій чоловіку Сибіру женився вдруге»

— Бабко Анно, розкажіть про своє життя.

— Народила мене мати на запічку. То був януар (січень) 1915 года,;число не знаю. Няньо тоді в Гамериці гроші заробляв. А якісь москалі попросилися до хижі й коли лізли на піч грітися, ледве мені на тварь (обличчя) не стали. Добре, що баба увиділа та загейкала. А було нас у батьків семеро - п'ятеро дівок і два хлопці. Айбо двоє вмерло. У тяжкі часи я кохалася. Як нині перед мною те, коли няньо на Святий вечір сніп заносив до хижі, солому стелив на міст (підлогу), а діти кицькалися в соломі, бавилися. Малою робила'м много, а що'сьме їли: варені булі (картоплю) із сіллю, фасолю з капустою та токан із молоком. Хоч за чехів у бовтах (магазинах) і потяче молоко продавали, айбо дорого...

— Чув, що ще молодою чоловік вас кинув...

— Коли віддалася, не тямлю - чи в 20 годів, чи в скільки. Через рік після того, як побралися, мій Іван утік у Росію, залишивши мене. Я ся обстала (залишилися) із сином Іваном на руках. Мати, прощена б, казала, що як ішов за кордон, наклав на стіл гроші й лічив їх таємно. Частину зав'язав у жебеловку (носову хустину) й поклав коло дитини в колиску (я якраз заспала), а частину, знаю, запхав у склянча й закопав десь під хижею або на городі. Глядали'сьме (шукали) з матір'ю, але не знайшли. Біда знає, де закопав. То був, видит ми ся, 1939 гід... Там, у Сибіру, чоловік женився вдруге, п'ятьох дітей мав. Коли виросли, приїжджали сюди, спали в мене. Секретарка райкому мені виходила, аби чоловік аліменти платив. Я на ті гроші хижу поклала. Раз лиш пішла долі до Анни, до його сестри, бо Іван гостював у неї. Я нароком (навмисне) пішла, а він вхопив вареху, тоді я вхопила його за руку. Вадили'сьме ся. Якщо чесно повісти, точно не знаю, коли й де Іван помер. А може, і живе? (Задумалася.) Та навряд чи, то не може бути... То казати не треба, як жоні без ґазди! І жінську, і чоловічу роботу робила. І дрова са-ма'м рубала, і косила, і тяжке носила. Знала-м і шити, і ткати, і прясти (уже давно нич не роблю, бо дуже слабо вижу на очі, усе - як у мряці). Тямлю, як давно долі ледом суча тягнула, а панцурвався і ногу'м ударила, донині пухне. А як'им ся напудила (налякалася), коли з хлопцем із Подобовця йшли на Погари сіно косити, а з хащі вибігли дикі свині! Одна постріляна, збішлена просто кидалася на нас. Ледве'сьме втекли. Коли мадяри сюди зайшли, то вшитких жидів із Регіинного повивозили. Пак і за руснаків імилися (взялися). У многих корови забрали. Жони плакали. А раз чи то за мадяр, чи то за Сталіна челядь із села хотіли виселити. ЛЮди вже були спаковані, образи в церкву поносили. Піп казання казав, і відразу на другий день прийшов наказ зверху — відмінити рішення...

«Найбільше боліло мене серце, як сина втратила через Горбачова»

— А де ви загалом працювали?

— Усе життя в колгоспі (і трохи підробляла прибиральницею в кооперативі). Бувало, що й коли сніг падав, булі (картоплю) садили. А як руки, хлопче, мерзли! Або взимку гній розмітували. Але - що гріха таїти? - і крали-сьме доста. Удень парували міхи з булями, а вночі на плечах несли. Ще й 10 років поверх пенсії робила. Думала'м, що більшу пенсію буду мати. А все пішло псу під хвіст. Що поробиш: дурна'м була!.. Нікуди майже не ходила. Крім Репинного, нич не виділа'м. Хіба що раз на цілину, в Казахстан, до рідних на свальбу їздила. А більше нікуди... Добре тямлю (пам'ятаю), як тоті паї нещасні ділили. Одним майбільше дали, другим маймало, люди вадилися ледь не під смерть. Де таке видано?! Та все то нич не варте. Айбо найбільше боліло мене серце, як сина Івана втратила у 1987 році.

— Що сталося?

— Мало жив із жоною. Не спарувалися, бо він любив випити. Повернувся був до мене. А Горбачов тоді заборонив пити, та вмирала челядь. І на нього прийшла якась хвороба та й пішов на той світ. 45 годів мав. І відтоді на цілім світі одна'м як перст! Доста я ся навідувала. Мудрі люди повіли: половина світу скаче — половина плаче. Я там, де челядь плаче. Таке то діло!

Нині знову люди п'ють тої самогонки скільки хочуть. І ніде ніякого порядку. У Тюшці церква згоріла, у

Соймах церкву обікрали, а в Міжгір'ї — двох уніатських попів. Якби тих усіх злодіїв викришило! До чого то все йде — Бог його знає. Кажуть же: Такий час настав, що піп у церкву свистав, Ще такий настане, що б'дуть свистіти християни. (Наливаю бабі децу. Перехилила — і хоч би трохи скривилася.)

— А скільки коломийок знаєте! Ачей, тиждень можна записувати.

— Я тому не вчилася. Ті співанки самі йшли в голову, чіплялися, коли була'м молода. Як мені сумно, то все співаю. Навіть і коли вночі заснути не можу. Мені так Бог дав, аби я співала. Слухай:

Заспіваю собі більше,

вбы ми веселіше.

Та я собі заспіваю не сеї, не тої,

Налила 'м ся у буфеті зорівки дурної

— У селі вас кличуть Шугаровою. Чому?

— Колись мій няньо дозирав волів, яких кликали шугарами. Так перейшло й на нашу фамілію (родину). Я на то не серджуся, у кожного називка є...То можна без кінця говорити. Ти лиш мене збаламутив!

Ой умру я тай умру, та не буду жити, Та дам собі на гробику ружу посадити. Гей, ружу посадити та обгородити, Обы знали легіники, де я буду гнити.

Айно, пішли годи, вже не вернуться ніколи. (Задумалася.)

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати