Мистецьке подружжя Закарпаття з найбільшим шлюбним стажем незабаром відзначатиме діамантове весілля

Спочатку молоді жили в чеській горожанській школі (нині ЗОШ № 1 ім.ТШевченка). Батько Клари працював тут завідувачем господарської частини. Мав у цьому будинку кімнатки і Адальберт Ерделі. Дуже полюбляв він смачні обіди Клариної матері, яку ніжно називав Ілонкою. Діти завжди знали, коли він приходив у гості. Після нього залишався приємний запах кубинських сигар.

Картину, на якій художник зобразив юну Клару, вТретьяковці розмістили порядзтво-ром Пікассо. Але тоді, коли Ерделі робив начерки, вона боялася зайвий раз дихнути, щоб не зашкодити майстрові. Листоноша, яка саме принесла художникові листи, навіть засміялася:

— То що, ви вже статуетки малюєте?

А у Василя Балога Ерделі викладав малювання. Більшість його учнів були із закарпатських сіл. Тому перші дві години вчитель навчав їх як треба правильно тримати ножа і виделку, як знімати капелюха. Знав Ерделі деколи піти з уроку. Поклав на стільчик два пенґіви і каже: «Хто майліпше намалює, тому вони дістануться». Коли повернувся, «премію» дав двом найталановиті-шим хлопчакам. Серед них був і Василь.

Але життя Василя Балога змінилося, коли він прочитав оголошення про набір у Закарпатський хор. Якраз тоді він учителює у с.Страж біля Чопа. Його родичі перебралися до Словаччини. Каже, що жили за 6 кілометрів, але понад десять років не міг їх побачити:

— Тільки в 1957 мене пустили їх нащивити.

Сестра працювала заступником мера у Банській Бистриці, то місцеві люди так і казали: «Йдемо на уряд до тої руської».

— Я не мадярський Балог Моя родина — з Великих Лучок, — сміється Василь Васильович. — Предки працювали у графа Шен-борна, який не міг запам'ятати руські прізвища. І сказав: ти будеш Балог, ти Ковач. Але для людей це було не дуже зручно. Тому вони ще придумували прозивки. Ми прозивалися Феньо.

Із майбутньою дружиною Василь познайомився на репетиціях хору. Молода сім'я жила спочатку в першій школі, потім на пл. Корятовича. Цю квартиру з гарними кахлями в кімнатах подарував подружжю лікар-угорець. Але важко було постійно дрова носити. І Балоги перебралися на квартиру на вулицю Високу. А в їхній квартирі на пл. Корятовича оселився Петро Матій із сім'єю.

Роки після весілля минули на репетиціях, на виступах, на гастролях. Поїхав хор якось аж на три місяці. А тоді добових давали - 25 рублів. На двох виходило 50. За ці три місяці молода сім'я назбирала грошей, замовили гарну спальню. З інших гастролей, з Москви, привезли телевізор «Радій». Тоді для Ужгорода це було великою дивиною.

У ті часи Закарпатський хор на вокзалах міст, куди вони приїжджали, зустрічав і проводжав духовий оркестр.

Та й взагалі ставилися до них, як до іноземців. Бо закарпатці вирізнялися поведінкою, одягом. А це були роки, коли в ресторанах часто на столі стояла тільки ложка -ні ножа, ні виделки. А ще наш хор уславився європейським академічним звучанням, адже спів у них не відкритий, не степовий.

Якось відспівали концерт для київських льотчиків. Підходить до них росіянин з Австралії з охоронцями. Каже, що хоче запросити на гастролі.

— Але це можливо тільки через Міністерство культури, — кажуть йому.

— Я залишаю чек. Скільки треба заплатити? — гарячкує той.

Йому знову кажуть, що є багато інших цікавих колективів.

— Не надо мне других, — бунтує російський австралієць. — Они все орут, а эти поют!

Але закарпатців тоді таки посунули.

— Ми були для столиці, як копилята, коли йшлося про закордонні гастролі, — каже Клара Федорівна. — Скільки разів наш хор запрошували за кордон, а ми навіть про це не знали. Говорили, що ми зараз дуже зайняті, у відпустці чи на гастролях, і проштовхували свої колективи.

Та все одно хор гастролював по всьому Союзу, аж до Сахаліна. І всюди викликав фурор. Чого тільки варті виступи з Козловським, після яких артист подарував на щастя Кларі Федорівні 15-копійкову монетку. Ними захоплювалися на найпрестижніших сценах Союзу.

Хоча й курйозів вистачало. У 1953 році якраз відбулася амністія. На вркзалах повно зеків. Грабували буфети. Дізналися, що артисти у вагонах, почали їх штовхати.

У Краясноярську на пероні двоє моряків причепилися до Клари. Але машиніст у вагоні крикнув: «Полундра!». Матроси на мить завмерли і цим вдалося скористатися. Так чоловік захистив дружину.

Артисти хору потім у вагоні навіть коломийку склали:

Ой не сталося такого від роду до роду,

Щоб ми їхали в Сахалін та й із Ужгороду.

Не успіли доїхати до Владивостока,

Як у Познарьки украли блузку та й суконку.

Гей до Клари в Красноярську матроси пристали,

Коби не муж, герой Вася, її би украли.

Часто доводилося по вокзалах сидіти на валізах по півдня. Дехто читав. Це завдяки гастролям Балоги назбирали величезну бібліотеку. Але закарпатські жінки без роботи не можуть. Вишивають, в'яжуть. То їх часто перепитували:

— Извините, это какая артель переезжает?

Під час таких перерв Клара Федорівна вигачкувала велику скатертину. Взагалі, у квартирі Балогів багато речей з власною історією. Не кажучи вже про нагороди. Є навіть «Ганаровая грамота» з Білорусії в гарній золотій оправі.

А от зверху на шафі кошик, схожий на перевернутий жіночий капелюшок. Він прикрашений керамічними квітами.

— Колись він був повен цукерок, — згадує господиня. - Це нам подарували у Франції після концерту.

З Канади їй привезли чорний олівець завбільшки з метр, який завершується суворим профілем індіанця. Придбали подарунок біля водоспаду Ніагара. Ще треба було підготувати одну пару для виступу в Індії. Клару Федорівну, як талановитого хореографа, запросили з Києва на постановку танців концертної програми. Ця танцювальна пара подарувала Кларі Федорівні фігурку Бога Шіву.

Ще одна незвичайна різьблена коробка, з чорного дерева - на журнальному столику. Це витвір канадських індіанців. Художня різьба по цьому дереву дається дуже важко, бо за міцністю воно нагадує сталь.

— Статуетки, — пояснюють мені, — нам дали у Голландії, в китайському ресторані, як першим відвідувачам.

— А цю кераміку мені подарували в Канаді, — згадує Клара Федорівна. — Я дуже переживала, бо перевозити через океан дозволялося тільки 30 кілограмів. А ці вази таки важкенькі. В мене ж, крім того, скільки ескізів, костюмів, нотних зошитів. Але канадці дуже наполягали: «Візьміть із собою в літак». Так я ці подарунки і привезла додому.

Але найбільше дивує багато незвичних дитячих іграшок у кімнаті. На стінці надувна жабка з написом «KISS ME» - «Поцілуй мене». На дивані скуппі — собачка у костюмі, її можна переодягати у два десятки костюмів, навіть шкіряний піджачок. Виявляється, всі ці іграшки з Америки, де Клара Федорівна викладала в танцювальних колективах. Тамтешні жінки почули про талановитого балетмейстера і почали просити навчати і їхній дітей. Напередодні того, як треба було від'їжджати на батьківщину, діти подарували народній артистці найдорожче — свої іграшки.

— Але й ся іграшка, — Василь Васильович показує пишну ляльку в закарпатському костюмі, — мені май ся любить.

А й справді, вона, мабуть, нагадує подружжю Балогів їхнє життя — із рідними закарпатськими візерунками, гарне,яскраве і, мабуть, щасливе.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати