Ужгород: "ЖаКХлива історія", або Що було — то було...

Але цього разу пив сам, бо був просто не в гуморі. Не виспався, голова болить, в роті, мов коти нагадили... Ще й грошей нема.

Гроші! Раптом до Івана дійшло — сьогодні ж зарплата! Залпом допивши горілку і геть забувши про мінералку, він різко встав і впевнено попрямував до рідного ЖЕКу.

Ішов і думав. Здавалося б, усе простіше простого - зайти за грошима. Але тут був один невеличкий нюанс, його чекала зустріч з головним бухгалтером - Галиною Василівною. Незважаючи на вік, вона була досить-таки гарною. Трохи повнява фігура, великі чорні очі й волосся... Його воно приваблювало найбільше. Чорне, густе, що тільки підкреслювало її зрілу вроду. Коли, спадаючи на плечі, виблискувало на сонці, здавалось, наче на голові Галини Василівни зібрались усі сонячні зайчики всесвіту і дружно святкують зустріч.

Іван любив її. Принаймні так йому здавалось. В нього було багато жінок, але чомусь тягнуло тільки до неї. Про його захоплення ніхто не знав. Навіть вона. Ну як сказати жінці, котра старша від тебе

на одинадцять років, що ти її кохаєш? Що ти все кинув би до її ніг? Що навіть носиш синій в'язаний светр (хоч сам щиро його ненавидиш) тільки тому, що вона сказала, що він тобі личить? Весь в цих невеселих роздумах, прочинив двері бухгалтерії.

У кабінеті не було нікого, крім Неї. Грало радіо, і сонце непевно заглядало у доволі скромний кабінет.бухгалтерії.

— Добрий день, — слова застрявали в горлі. Іван відвів погляд і на якусь мить зустрівся очима з портретом Леніна. В цю мить радіо залилось звуками якогось бравого маршу. Кавалеру стало не по собі.

— О, Ваня, — Галина Василівна глянула на нього поверх окулярів, - заходь, що ти став?

її голос увірвався до Іванової свідомості, і примусив відволікти свою увагу від портрета вождя.

— Я за зарплатою! — випалив Іван, сумлінно завчені по дорозі в ЖЕК слова.

— Ну-то ходи сюди, тут розписатись треба, — Галина Василівна посунула на край столу відомість. Радіо якраз співало: «... в жизни важен первый шаг...».

Іван зробив декілька несміливих кроків до столу... Але тут гравітація і вестибулярний апарат зіграли з ним злий жарт. Іван навіть встиг усміхнутись, сказати «Уан момент, пліз», навіть підморгнув портрету Ілліча і... гепнув головою по відомості. Цього було достатньо, щоб втратив свідомість. Напевно, якщо стіл би був живим, його би від цього удару теж вирубало.

Галина Василівна не відразу зрозуміла, що сталось. їй чимось подобався цей парубок - стрункий, широкоплечий, з прекрасною і щирою посмішкою ... Вона навіть трохи зраділа, коли він увійшов, поправила зачіску, всміхнулась... І маєш тобі — він уже лежить біля її ніг, пропахлий дешевим алкоголем і цигарками. До того ж, не подає жодних ознак життя.

Вона взяла графін і почала бризкати йому водою в обличчя. Це не дало помітного ефекту. Тоді нахилилася над нещасним, поставивши графин поруч, почала плескати його по обличчю руками. Кожен удар був сильнішим за попередній — в жіночки починалася паніка.

Іван став приходити до тями. Він не розумів, що сталось, і де перебуває, але чітко усвідомлював, що хтось на ньому сидить і боляче б'є по обличчю, В принципі за часів своєї «бурхливої молодості» з ним і не таке бувало. Тому його рука "на автопілоті" намацала щось прохолодне. То був графин. Іван схопив скляну посудину і вдарив нею свого кривдника по голові. Той, звісно, після такого повороту подій враз заспокоївся і повалився вбік.

Тут до Івана почало доходити, що ж таки трапилось. Він тихо вилаявся і підвівся. Галина лежала поруч і скулила від болю. А радіо все продовжувало: «... и вновь продолжается бой... и сердцу тревожно в груди... и Ленин такой молодой... и юный октябрь впереди......



P.S. Найсмішніше те, що ця історія справді мала місце в одному з ужгородських ЖЕКів...

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати