Як одна закарпатська баба підприємця за зябра спіймала...

У пошуках шляхів виходу зі скрути марнуємо час, втрачаємо і сон, і спокій. Часом життя у своїй хаті перетворюється на справжнісіньке пекло, як це сталося у маленькій родині, де двоє літніх бабусь вирішили обновити своє житло. Замінили дерев’яні вікна на вакуумні, вибі-лили коридор і кухню. А потім дійшли висновку, що з обновкою „не пляшуть” кухонні двері, об які гострили кігті двоє котів. Та й за кольором не вписувалися. Вирішили й їх поміняти. Ремонт так ремонт...

Із замовленням звернулися у фірму, яка їм напередодні вставляла два вікна. Сподівалися, що й нове замовлення буде таким же бездоганним. А вийшло не так. 1 жовтня, уже поночі, до їх двору попросилися двоє хлопців, заявивши, що привезли двері. „Чому так пізно?” – запитала баба Лара. А ті пояснили, що завтра у них інша важлива робота. На прохання прийти білої днини вони відмовилися. І хоч попередня безсонна ніч на виборчій дільниці та нелегкий трудовий день гнали бабу в ліжко, однак вона впустила хлопців і ті прийнялися за монтаж. Тішила себе думкою, що ремонт нарешті можна буде закінчувати. Хлопці працювали у напівтемряві: у коридорі світла не було, воно було лише на кухні. Хотіла принести подовжувач з переноскою, але ті відмовилися.

Між фірмою та бабою Ларою стосунки були довірливі, і підозрювати когось у непорядності не було підстав. Єдине, на що баба звернула увагу, так це те, що двері якісь „не ті”... Та майстри зауважили: „Це навіть кращі”. Кращі то кращі... Збираючись виходити з хати, хлопці наказали, що до ранку двері мають бути зачиненими.

А потім був жах і ходіння у фірму, щоб забирали „не ті” двері, бо вони значно вужчі та ще й косять. Часом і заїдають, що аж замок зламався. Тиждень було змарновано, а потрібного результату не досягнуто. Фірма на-відріз відмовилася забирати брак. Приходив основний винуватець того, що трапилося, вибачався, що помилився при замірюванні, а косяк, мовляв, виправити можна. Розкручував і закручував, але брак браком.

Тоді хитрун Алан – назвемо його так – вдався до хитрощів: вирішив прибіднитися, щоб розтопити серце бабусі Лари. Скаржився на зарплатню (500 грн. на місяць), бідкався, що треба дитину і дружину утримувати, а у разі повернення дверей усю суму вирахують із нього. Поклав на стіл 100 гривень „відкупних”, як він казав, „скидки” – лише б погодилася залишити все так, як є. Дав при цьому і номер свого мобільного, щоб „у разі чогось” викликали його, обіцяв два роки безкоштовного обслуговування і т. д. і т. п. А потім ще виклянчив розписку на ксерокопії замовлення, мовляв, йому перед начальством треба прозвітувати, що двері є в наявності, що вони нікуди не зникли.

Так могло тривати до безкінечності, якби не добрі люди, котрі щось у тій справі тямлять. Вони всі, оглянувши вмонтовані двері, заявляли: „Брак!”. Та й стверджували, що такі вузькі двері ставлять лише на балконах, що це і є балконні двері.

Бучу здіймала і престаріла мама бабусі Лари, яка ніяк не мирилася з їх вузькотою та з високим порогом, через який уже до кінця віку їм обом довелося б переступати.

Ці негаразди і привели бабу Лару в Управління захисту прав споживачів. Реакція на її звернення була миттєвою. Замначальника управління Товтин Володимир Юрійович вмить знайшов власника фірми і розпорядився так, як має розпоряджатися кожна відповідальна особа, якщо вона на своєму місці та ще й з почуттям доброзичливого ставлення та поваги до тих, хто звертається у пошуках захисту від свавілля нечесних рвачів, що часто рядяться під підприємців-благодійників.

Баба Лара тиждень не могла потрапити до керівника фірми, бо її дурили, що все керівництво у Києві, що замовлення виготовляють теж у столиці, а вже готовими їх доправляють в Ужгород. Наголошували, що при транспортуванні замовлений товар теж може попсуватися. Виявляється – „забивали баки”, щоб відтягти час і щоб баба стомилася від ходіння й з усім змирилася. Інакше, нащо вся ця брехня?

Приголомшливим для баби було те, що той „бідний працівник за 500 грн. у місяць” виявився… власником фірми. Отоді вже і баба Лара тон розмови з брехуном змінила на категоричне: „Більше вмовлянь ніяких! Двері забирайте і край!”. Які баталії у хаті баби Лари відбувалися далі, – описувати не будемо. Наголошу лише, що їй довелося вислухати купу образливих дорікань, уповання на Божу кару, на свинське ставлення до нього, Алана. З його слів, вона стала аферисткою, яку можна і треба принижувати, посилав її наліво, направо, навіть „до маминої мами”, стверджуючи, що нічого не доб’ється і в ста прокуратурах і в ста судах, бо він теж захищений законом. А коли пристрасті досягли апогею, коли Алан намагався постати перед бабою ледь не пупом землі, вона випалила: „А я – член Національної спілки журналістів України!”. З цими словами вона поклала на стіл диктофон.

Для підприємця це було – мов обухом по голові. За якусь мить він процідив, киваючи на диктофон: „А це уберіть!”. Далі все пішло у зворотному руслі. Почалися торги. Зійшлися на тому, що підприємець забирає свій брак, а вона стирає запис. Так і було. Та підприємець-брехун, щоб переконатися у тому, що його не підставлять, випросив у баби Лари касету, яку обіцяв повернути, проте досі не віддав...

Таке його слово, така його честь. Невже він уважає, що своїми діями примножує авторитет фірми, яку очолює? Шкода хлопців, які змушені виконувати забаганки свого шефа-крутія. Якби він до своїх обов’язків ставився так сумлінно, як вони, подібних інцидентів у фірми не було б. А баби й досі без дверей. Нове замовлення їм виготовляє інша фірма.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати