Сергій Олеоленко: "На жаль, усіх пауерліфтингерів Ужгорода можна на пальцях перерахувати"

— Сергію, важко було здобути звання найсильнішого на “Карпатському ведмеді”?

— Важко в першу чергу через нестерпну спеку (змагання проходили в обідню пору на “відкритій” Театральній площі). Долоні здер до крові, адже потрібно було на швидкість носити важезні стокілограмові “валізи”, якорі, камені. В попередні роки мені не вдавалося виграти “Карпатського ведмедя” (посідав лише другі-треті місця), але так ставалося лише тому, що змагання на зразок “богатирських ігор” мають свою специфіку і, зрозуміло, дуже відрізняються від традиційного пауерліфтингу. Цьогоріч же я вирішив, що виграю цей турнір будь-що, і почав багато займатися із “богатирським” спортивним інвентарем: тягати “валізи”, піднімати камені.

— Звідки ви цей інвентар узяли, адже стокілограмові камені так просто в місті не знайдеш?

— Ох, це й справді було нелегко. Разом з організатором і неодноразовим переможцем “Карпатського ведмедя” Іваном Григоровським ми серед металобрухту шукали залізо, з якого нам переплавили “валізи”, з Ужа біля Кам’яниці діставали камені, десь купували величезні автопокришки — словом, зібрали інвентар з непотрібу. Та це нічого, адже змагання вийшли гарними і видовищними.

— Родина за вас вболівала? До речі, розкажіть трохи про неї.

— Звичайно, вболівала! Сім’я у нас поки не дуже велика, разом із дружиною Діаною виховуємо семирічну донечку Олю. Власне, виховує більше дружина, бо, як мені це не прикро, я досить мало часу проводжу вдома: до шести вечора працюю, а від шести до десяти чотири рази на тиждень тренуюся у спортзалі. Зате весь вільний час намагаюся приділити рідним, ми з ними любимо активно розважатися — катаємося разом на конях, роликах, лижах і ковзанах. До речі, кататися на конях я почав лише недавно, та, здається, виходить. От тільки тварину шкода — я ж важу понад 120 кілограмів!

— Хто ви за освітою?

— Математик. У принципі нічого дивного в цьому немає, оскільки мої батьки також математики, працюють в УжНУ. Вступив я на математичний факультет зовсім не тому, що хотів піти шляхом своїх батьків і стати педагогом.

Хоч математику я любив ще зі школи, але щоб учителем працювати — боронь, Боже! Я точно знав: хочу професійно займатися спортом, але, знаєте, все одно не можу похвалитися тим, що заробляю на спорті. Доводиться задля сім’ї мати основну роботу (Сергій працює в магазині автозапчастин — авт.), а пауерліфтинг і “богатирські ігри” тримати на другому місці.

— А з чого почалося ваше захоплення пауерліфтингом?

— Ще в школі я почав активно займатися спортом, правда, спочатку плаванням. Пам’ятаю, ми з хлопцями прийшли до фіздиспансеру (там щопівроку здавалися певні нормативи), де нам потрібно було на спеціальному тренажері потягнути з силою якусь мотузку. Я як потягнув! Переляканий лікар аж підстрибнув і почав кричати, щоб я йому обладнання не псував, — так я для себе з’ясував, що маю неабияку фізичну силу. Але розвивати її чомусь не став: під впливом модної на той час хвилі культуризму (як і більшість хлопчаків у кінці 80-х років) почав активно нарощувати м’язи.

— Займалися самотужки чи під чиїмось керівництвом?

— Яке там керівництво! Це я тепер знаю, що для професійного зростання тренер є необхідним, а тоді ми з друзями прибрали кімнатку в підвалі, натягли туди кілька гантелей, штанг і так займалися. Через деякий час я зрозумів, що всі ці суворі дієти і тренування мені нічого, окрім красивого тіла, не дають, тобто я не відчував, що стаю сильнішим. Тоді й прийшла на думку ідея спробувати себе в пауерліфтингу, силовому виді спорту, де піднімають штангу в трьох вправах: присіданні, жимі лежачи та становій тязі.

— Яку вагу можете нині підняти й віджати?

— При зрості 184 сантиметрів і вазі 127 кілограмів присідаю з 400, віджимаю лежачи 260, а в становій тязі (де потрібно підняти штангу і випростатися) підні- маю 355 кілограмів. Приблизно з таким же результатом у 2005 році я виборов першість на чемпіонаті Європи з пауерліфтингу, який проходив у Сло-ваччині. А от для чемпіонату світу 2006 року моїх можливостей виявилося замало — я здобув лише четверте місце.

— Ви, здається, також брали участь у цьогорічних “Богатирських іграх” на Кубок Василя Вірастюка?

— Так, мене разом з Іваном Григоровським запросили позмагатися з відомими силачами. Думаю, виступили ми гідно — зайняли четверте місце. А ще відпочили, перейняли досвід колег-“богатирів”, поспілкувалися з усіма ними, зокрема і з Василем Вірастюком, котрий виявився простим і веселим хлопцем. Узагалі, “Богатирські ігри” кардинально відрізняються від традиційних спортивних змагань: через велику популярність у них вкладають величезні гроші, тож спортсмени мають змогу і відпочити у гарних готелях, і заробити на призових коштах. Нас з Іваном запросили на Кубок і наступного року, тож будемо активно тренуватися, аби здобути ще кращий результат.

— Багато у вас в Ужгороді колег-пауерліфтингерів? Як розвивається у нас цей вид спорту?

— Чесно кажучи, ніяк не розвивається, звідси і колег моїх можна на пальцях порахувати. Знаю, що на Закарпатті найкраща ситуація з пауерліфтингом у Мукачеві — там у цей спорт вклав усі сили Іван Дрогобецький, котрий залучив до тренувань багато обдарованої молоді. У нас, на жаль, такого фаната своєї справи немає. Та й що казати, коли у спортзалах ужгородських важкоатлетичних секцій навіть немає нормальних умов та інвентарю для тренувань. Я, наприклад, займаюся в одному з найкращих приватних спортзалів міста, але й там на мене вже скаржаться відвідувачі, мовляв, “виробляю” надто багато галасу, “залізного” брязкоту і крейдяного пилу (Сміється).

— А ви б не хотіли взяти приклад з Дрогобецького і підняти ужгородський пауерліфтинг на вищий рівень?

— Можна було б спробувати, але наразі в мене абсолютно не вистачає часу на щось, окрім тренувань, роботи й сім’ї. Можливо, в мабутньому я зміню думку, адже щороку бачу на “Карпатському ведмеді” десятки зацікавлених підлітків, котрі беруть у нас автографи і кажуть, що мріють бути на місці “богатирів”, але з різних причин не можуть собі дозволити займатися цим спортом.

— До речі, тренування з пауерліфтингу — дороге задоволення?

— Відносно дороге. Скажімо, звичайне робоче трико коштує близько 150 доларів, професійне — 250, а ще ж потрібні спеціальна майка, бинти тощо, словом, вийде з тисячу доларів (це не рахуючи плати за оренду спортзалу, поїздки на змагання і таке інше). Та нехай ті молоді люди, котрі бажають займатися пауерліфтингом, але не мають наразі таких коштів, не лякаються, адже початківцю не так потрібні дорогі трико, як спортивна настирливість і бажання працювати над собою.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати