Журналістка з Луганська Яна Осадча: за кожне слово треба відповідати

- Звідки ви переїхали і як потрапили до Закарпаття?

- Переїхали ми із зони бойових дій, коли все тільки починалося, десь у червні минулого року. Спочатку ми поїхали недалеко, у Луганську область, де не було війни, не було цих сепаратистів, була українська територія. Ми прожили там літо і осінь майже. І ось це тільки у листопаді ми поїхали сюди, на Закарпаття.

- Чому обрали саме Мукачево?

- Я колись тут жила по особистих справах, десь у 2007 році. Потім повернулася до мами, бо вона хворіла. Там залишилася, почала працювати. Жила-жила, а потім на тобі. Тому я вирішила тут пожити. Красивий край, красива природа. Цікаво, незвично, мирно. І ще мені подобається дуже, коли строкатий національний склад, коли люди знають різні мови. Літературної української тут майже немає, зате є своя закарпатська говірка, російська, угорська яка хочеш. Цікаво також, коли багато конфесій, багато церков і все це разом. Такий незвичайний комплект. Тому захотілося у якомусь такому регіоні толерантному, де нормально ставляться до людей будь-якої національності та віросповідання, пожити.

- Не маєте проблем із закарпатським діалектом? Все-таки це певний мовний бар’єр...

- Ну, як сказати. От чуєш якесь у слово. У мене була проблема з “айно”. Довго не могла зрозуміти. Але у Інтернеті є зараз купа цих закарпатських словників, і можна ще “зазвідати” у когось, спитати тобто. Тепер я знаю багато слів. Зовсім русинську говірку я не зрозумію, звичайно. Але більшість людей говорять так, що абсолютно ясно людині, яка знає якусь слов’янську мову. Немає проблем ні у поляка, ні у чеха, ні у словака. З угорцями трохи важче. Але людина має знати багато мов. І російською, до речі, тут дуже багато говорять. Що мені подобається у закарпатцях, люди починають з тобою говорити тією мовою, якою ти звертаєшся до них. Ніколи жодних проблем з цих нема. От навпаки на Сході були проблеми з мовами. Українською там дуже не поговориш. Ну, можна, звісно, але на тебе подивляться, як на трошки хворого. Наприклад, у мене на телефоні завжди меню українською було. От друзі якісь приходять, знайомі, відкривають телефон: “А почему у тебя телефон по-украински? Ты что понимаешь?”. Понимаю. От там це мовне середовище у місті було повністю російське. У області трохи інша картина була.

- Вам яка мова ближча?

- Я вже забуваю, якою мовою думаю іноді. З росіянами і землякам говорю російською, коли Західна Україна — українською. Це від ситуації залежить. Та і хай би мова була тою найбільшою проблемою. Аби розуміти одне одного. От дочка, до речі, йде у перший клас, саме в українську школу. Я і в Луганську була готова возити дитину на інший край міста, аби це був український клас. А тут навіть питання такого не було, де вона піде і чи буде навчатися з україномовними дітьми. Вона і сама вже у мене так говорить, англійську вивчає. Треба розширяти свої горизонти.

- Це правда, що на Донбасі українські школи та класи були у дефіциті?

- Там була ціла проблема. Спочатку при Ющенку вони починали відкриватися. Був такий підзаконний акт: якщо є 18 дітей, можна відкривати український клас. І діти вчилися там. Потім рада цю норму відміняє і виходить так, що українські класи почали масово закриватися. Тобто дитина вчиться собі до 5-6 класу, а потім бац, їх закривають і головною роблять мову російську. Було багато акцій, коли виступали люди, виступали батьки, вимагали не закривати школи. Звісно, нічим це не закінчилося, бо то була програма загального скорочення навчальних закладів по всій Україні. Тому останнім часом стало проблематично знайти українські класи. Звісно, вони були, як і українська школа, дітки навчалися. Багато дітей. Бо люди розуміли: якщо дитина хоче навчатися у Києві чи деінде, вона має знати українську мову. А російську ти все одно знаєш, бо вона у домашньому середовищі. І третю мову треба вивчати, і четверту. Так більшість батьків думало. А зараз це просто катастрофа. “Русский мир” і все таке. Там просто страшно дитині освіту давати. Який то диплом? Його ні в Україні можуть не визнати, ні в Росії він недійсний. Може, якось вони потім це влаштують, бо дітей просто шкода. Але зараз моя мрія здійснилася і моя дитина піде в український клас. Я не думала, що так це буде, але мрії збуваються, тільки ніколи не знаєш як!

- Донька вже завела нових друзів у Мукачеві?

- Так, ми ходили у “Азбуку”, там підготовка до школи, факультативні заняття. Все спокійно. Як там у неї були друзі, так і тут є. Діти, на відміну від дорослих, набагато це питання краще вирішують. Їм неважливо, хто за Путіна, а хто за Порошенка, де біле, а де чорне. У них свої теми, і вони сходяться одразу. Розуміють одне одного прекрасно. Дочка навіть слова якісь закарпатські вже знає.

- А ви самі як влаштувалися? Що найбільше турбує?

- Я то сама нормально. Але хотіла би згадати основну проблему переселенців, яку я бачу після спілкування зі своїми земляками тут і в Ужгороді. Переселенці, як не дивно, дійсно вміють заробляти гроші. Вони не такі, що прийшли і милостиню просять, або кричать, що хтось їм зобов’язаний. Вони роблять тут бізнес, впевнено стають на ноги. І це незважаючи на те, що вони залишилися без речей, роботи, загальних якихось благ, квартир, - без нічого. Вони знімають житло і прекрасно живуть. Вони готові працювати, платити гроші у бюджет і навіть створювати робочі місця. Вони багато чого привносять позитивного у землю, на якій живуть. От у нас є така риса: ми “виживаємі”. Нас кинь у якусь глибоку яму, ми виліземо самі і ще когось потягнемо за собою. Єдине, чого не вистачає і з чим справді проблема, - це житло. Бо купити будинок — це проблема не лише переселенців. Людина просто живе, і вона не може на зарплату дім купити, скільки не працюй... Тому хотілося б дуже, якби держава щось зробила. Не треба оці речі всі: їжа, одяг, памперси. На це люди спокійно самі зароблять. Є люди такі, що потребують, але їх дуже мало. А головне - це житло. Ніхто не каже дати його безкоштовно. Люди готові брати участь у цьому процесі. Наша власність залишилася там, і ми не знаємо, яка її доля, що з нею робити, як оформити документи, чи можна продати. Єдине, що нам треба, - це щоб нам допомогли якось вирішити цю проблему. Можливо, дали якесь доступне кредитування. Бо ми платимо за квартири спокійно, платимо за комуналку.

- І скільки доводиться витрачати на житло у Мукачеві?

- Ціни тут є різні. Якщо брати переселенця, то яка потрібна квартира? У нас жеж нема нічого: ні побутової техніки, ні меблів. То треба одразу брати квартиру, щоб там пральна машина була, холодильник. Такі квартири значно дорожчі, ніж пусті. У центрі ціни різні - від 3 до 5 тисяч. У мене теж майже 3, хоча це трохи далі від центру. За тисячу буде погана однокімнатна квартира десь на виїзді. І ситуація на ринку постійно змінюється, долар росте. Ще ж невідомо і з комунальними, зима йде. Нам субсидії ніхто не дає. Ми ж не власники. Незважаючи на те, що комуналку ми платимо. Але йде холод, буде використовуватися газ. Як опалювати ті хати, чим платити? Це проблема, яку підіймала наша організація переселенців “Право на жизнь в Закарпатье”. Її створили люди з Донецька і області, їх багато тут є. І лікарі, і фахівці різні, з вищою освітою. Вони створили зараз спеціальний фонд. Мають там одяг, секонд-хенд привозять. Ну є такі люди, які цього потребують, без речей приїхали. Багато старших людей цього потребують Зі мною, наприклад, мама моя приїхала, пенсіонерка. І багато є людей, які вже не мають можливості працювати. Пнсіонери, мами-одиначки , багатодітні.

- Держава чимось допомагає переселенцям взагалі? Адже рахунки постійно зростають..

- Субсидії нам не передбачені, повторюся. Допомога є трохи. Я, наприклад, від держави і ті 400 гривень не отримую, вони мені не потрібні. От мама і мала отримують, як дитина і пенсіонерка. А я сама можу заробити на себе. Дуже хотілося б, щоб була створена нарешті якась програма доступного житла, щоб можна було платити, але знати, що ти вже платиш собі, і своїй дитині щось залишиш. Бо все менше віри у те, що ми зможемо повернутися. Я, наприклад, вже і не хочу.

- Чому не хочете повертатися?

- Не уявляю, як зараз жити у тому середовищі. Просто це нереально. Це інший світ. Там у людей свої страхи. Може, у чомусь вони і виправдані, я не можу судити. Бо люди жили під снарядами, бачили, як вони пролітають над їх домом, як підривається вибухівка... Звісно, це на психіку має дуже сильний вплив. Я, на щастя, такого страшного не бачила, бо ми раніше поїхали. Та і чесно кажучи, просто не хочеться. Ясно, що будинок шкода. Друге те, що майже всі мої друзі виїхали. Всіх людей порозкидало по різних містах країни. Хтось у Росії, хтось взагалі закордоном. Уже не буде того, що було. Треба створювати щось нове, продовжувати жити, бо це просто не кінець. Тому я часто не розумію людей, які приходять плакати, що їм складно, що вони нещасні. Якщо людина нормальна, вона не пропаде у будь-якому віці. Люди, вони скрізь однакові. Є класні, є не дуже. І це не залежить від національності і географії.

- За чим шкодуєте найбільше?

- Ну, ясно, що сумую за середовищем. Свої друзі, з якими спілкувалися, робили якісь справи, разом і по роботі, і просто так. От за тим середовищем, за мирним часом, за тією аудиторією, яка у нас була. Просто за тими днями сумую, як за класними, добрими, які ніколи вже не повернуться. Саме за людьми.

- Можете порівняти тутешню і тамтешню журналістику?

- Ну, звісно, масштаби тут дрібніші. Там середня зарплата на підприємстві була 5 тисяч по Донецькій області, це ще до всього. А тут своя специфіка, тут люди виживають по-іншому. Намагаємося і ми по-різному. Трошки по Інтернету, трошки по інших регіонах. Але журналістикою не займаюся. Після війни, після отого, що сталося, я розумію, що за кожне слово треба відповідати. От коли ти вже бачиш, до чого призводять слова, починаєш трохи інакше на це дивитися. Зараз дуже неприємно буває часом читати новини. Продовжують вішати слова, ярлики, як то було на Сході.

- Йдеться про пресу, як я розумію...

- Так. Журналісти навіть підсвідомо роблять помилки, які потім стравлюють людей. Коли почалася ця історія з Мукачевом, які пішли заголовки: вони там тупі, вони там цигани, вони контрабандисти... Це все Київ писав. Навіщо це робити взагалі? З іншого боку, тут є пан Балога, який розносить оці папірці по будинках і каже: та ми унікальні, та ми незвичні, та як так можна? Отаке саме було на Донбасі. Спочатку у Києві казали, що ви “алкоголіки, тунеядці, уголовніки”, а потім з’явилися такі люди місцеві, які почали казати інше. “Та мы что? Мы донбасский характер, мы всех кормим. Ми ж кращі за всіх”. Що у результаті вийшло? Де зараз Донбас? Кого він годує? І що зараз зносить Україна, бо не було проявлено певної толерантності у певний час, не було розуміння того, що не можна гратися на національних питаннях, не можна зіштовхувати людей, ділити за мовою, зовнішнім виглядом, традиціями. У тому і полягало те, що Україна така різна, така яскрава. Ото жили собі 24 роки люди різних національностей, різних інтересів. Донбасці теж по-своєму любили Україну. Вони вважали, що сонце тут сходить. У нас же світанок починався... То все там було нормально. Вишиванки, жовто-сині прапори, мітинги. Все це було і у школах, вивчали один час і патріотичне виховання. Ніхто у страшному сні ще два роки тому не міг собі такого уявити. То раніше були такі, “православные”, не сектанти, а бабулі такі і дядечки з портретами Миколи II, ще царів якихось. Всі з них сміялися, крутили пальцем, мовляв, зовсім у древність впали. А тепер оця вся піна піднялася. І насправді це дуже страшно. Дай Бог, щоб це ніде, у жодному районі це не повторилося. Треба поважати одне одного. Нехай у тебе буде інша мова, нехай будуть інші політичні погляди. Нехай ти там заробляєш більше, ніж інші. Ніколи у житті не треба людей стравлювати. Тим більше за релігійною ознакою. Якщо є розумна політика держави, то ні з Донбасом, ні з Кримом такого б не сталося. Я, до речі, найбільше за Кримом жалкую.

- Чому саме за Кримом?

- Крим - це моє улюблене місце. Я там дуже часто була, часто відпочивала і, коли це навесні сталося, мені дуже прикро було, що ми “провтикали” таку класну територію. Все сталося, мабуть, тому, що ніхто не звертав уваги на прості речі. Щоб не сваритися, треба не ставити акцент на розбіжностях. Треба казати, що ми всі унікальні, але не бігати з криками, а доповнювати одне одного. От закарпатці одні, мешканці Донбасу — інші. Якщо ми почнемо разом вести бізнес, то, може, воно буде і прикольно. Один буде своїм брати, інший своїм. У кожного свої думки, особливості роботи. Так, думаю, буде цікаво і добре для результату. На жаль, у нас прийнято між людьми ставити стіну і змушувати їх брати автомати. Це шлях у нікуди.

- Що вам тут найбільше сподобалося? Я бачила, ви багато подорожуєте.

- Подобається природа, подобаються гори. Я вже звикла до них. Я коли стою, маю подивитися, що з одного боку гора, з іншого гора. Я це дуже люблю. Подобається дуже архітектура, ці всі провулки, багато старого міста, будинки оцієї давньої європейської, середньовічної навіть архітектури. Подобається те, що тут зручні маленькі вулички. Ще мені імпонує дуже низький криміналітет. Ситуація тут набагато краща. Навіть такий приклад. Залишила дитина окуляри чи забула пляшку води, тобі їх повернуть. У нас ні. На 5 хвилин відійдеш, якась скотина обов’язково стягне, хоч би воно тобі і не треба. Це дуже вирізняє. Хоча ми живемо у районі, де багато людей, які горілку вживають. Пролетарський такий. “Точприлад” поряд. А раніше військові жили. Такий район трошки... Але, як не дивно, серйозних злочинів не відбувається. Хуліганство може бути, але такого щоб прямо крадіжки ні. Релігійне виховання, я думаю, дає своє. Адже дитина змалечку ходить у церкву, чує це все. У нас такого не було. Останнім часом лише почали ходити і то через те, що це модно. Лише, коли почалася війна, стали більше ходити, бо страшно. А так у нас дуже нерелігійні люди. Якщо субота або Пасха, тут магазини закриті. А там такого не було. Там на Пасху можуть спокійно бити молотком.

- Що у Мукачеві вам не сподобалося?

- Я звикла до великих міст, великих площ. А тут маленьке місто і іноді здається, що дитину ніде повести. Мало розважальних закладів, на жаль. Якихось таких не просто щоб посидіти, а якось порозважати дитину. В Ужгороді трохи більше, а у нас, на жаль, цього нема. Ще така проблема, що під паном Балогою все. Супермаркети, магазини. У вас все різне. А у нас тільки “Барва”. У нас скрізь “Барва”, куди не зайдеш. У мене вдома вже ціла стопка тих пакетів “Барва”, прямо колекція. Навіть ці маленькі магазини теж там. Це все одна схема. І території, і прибудови. Все належить одній людині. Це трошки бісить, бо має бути якийсь вибір. І ціни у цій “Барві” десь на 15% вищі ніж звичайні. Тобто на ринку вони нижчі. Але доводиться купляти. Воно зручно, у центрі. І ще не вистачає освіти. Наприклад, про МДУ дуже низької думки навіть місцеві мешканці. І це все обумовлює такий невисокий рівень культури у місті. В Ужгороді той прошарок значно більший. А тут якось цього трошки нема. Не хочу нікого звинувачувати, бо кожна людина розумна по-своєму, але відчутно це. В Ужгороді сидиш от у кав’ярні, чуєш, про що і як говорять люди, і порівняно з Мукачевом є дуже велика різниця.

- Не думали перебратися до Ужгорода?

- Може і так. Але ми вже у школу пішли. Треба думати. І робота у мене одна поки тут є. А журналістам у вас там мало платять (ред. сміється).

- Як вам наша кава?

- Взагалі без неї життя не уявляю. Я раніше пила тільки розчинну каву, а як тільки сюди приїхала, більше її не купую. Беру тільки справжню. Я “спилась” тут кавою, п’ю її дуже багато. Вона така смачна, що це було кохання з першого ковтка.

- Бачила, ви купили дочці поліцейський набір. Це діти так реагують на зміни у суспільстві?

- Ну, звісно. Вона так захотіла. Дивилася постійно сюжети про поліцію, і там показували дівчину модельної зовнішності. Дочка сказала: я теж хочу бути шерифом, мультик якийсь ще подивилася про ковбоя. Ну у неї було багато цих мрій. Вона спочатку лікарем, потім каратистом чомусь, потім вчителем хотіла бути. Зараз от поліцейський набір ми купили. Але думаю, вже скоро вона захоче бути ще кимось, бо вона у мене дуже непостійна дівчинка.

- Чи співпрацюєте з місцевими волонтерами?

- Так, співпрацюю. У Мукачеві є два волонтерські рухи, працюють потихеньку. Але зараз люди вже втомилися від війни, ніхто гроші не дає. І тим не менше кожен день з АТО хтось не повертається, і нових забирають.

- Опитування в Ужгороді показало, що 73 % мешканців нічогісінько не знають про переселенців, Тут картина, певно не набагато краща. Як сприймати такі дані?

- То добре, що не знають. Було б погано, якби знали. Я вважаю навіть, що це класний показник. Бо переселенці переїхали, вони не створюють проблем, про них не знають. Вони просто собі живуть, як звичайні люди. Руки-ноги-голова. Ми нічого не крадемо, ми не ссемо у під’їздах. Поганого нічого не робимо. Що про нас такого мали б знати? Є і є. До мене зі ставленням у людей проблем не було. Питають, хто винний, багато хто співчуває. Прості люди вони взагалі далекі від цього всього. Тебе сприймають просто як людину, неважливо, звідки ти. Нехай і далі ми просто будемо жити на рівні зі всіма, робити те, що ми робимо.

- Як на рахунок неможливості права голосувати?

- Деякі ображаються, що голосувати нам не дають. Але я вважаю, що на місцевих виборах то є правильно. Бо переселенець — це така людина, яка може сьогодні жити тут, завтра там. І нехай вона 5 років проживе у цьому регіоні, знатиме, що то за кандидат. Просто якщо дати нам зараз можливість голосувати, це буде елемент фальсифікації. Приїжджатиме купа людей з донецькими паспортами і віддаватиме їх за Васю з Росвигова. Тому, звичайно, багатьом образливо, хто вже розібрався. Але я не думаю, що це така велика проблема. Більшість з тих, хто переїхав, місцеве життя регіону не знають.

- Як, на вашу думку, можна допомогти переселенцям?

- Потрібно просто взяти цих людей, які приїхали, і дати їм можливість закріпитися. З тих, кого я знаю, на територію України приїхали класні фахівці, люди, які мають здібності, бажання працювати, які постійно інноваційні ідеї несуть. Я знаю багато людей, які тут свій бізнес повідкривали, іграшки, наприклад, продають. Іще дівчина є, яка у Донецьку мала два магазини хенд-мейду. Вона прекрасно цим заробляє вже тут і дає роботу закарпатським майстриням. В Ужгороді відкрили переселенці для дітей Лего-кафе. Це люди, які щось створюють, які мають ідеї. Вони не просто сіли комусь на шию, а дають змогу заробляти. Держава має це оцінювати.

Теги: журналістка, слово, Яна Осадча

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати