Без "чорних клавіш" 90-річна ужгородка не відчула б справжнього смаку щастя

Проживає вона сама в однокімнатній квартирі на проспекті Свободи. Вже півроку не виходить надвір, скаржиться, що впала на сходах і пошкодила ногу. Довгими, особливо зимовими, вечорами слухає музичні симфонії по магнітофону, без сторонньої допомоги, хоч і нелегко, ходить по квартирі, згадує таке ж нелегке, але цікаве життя. Та ще розповідає анекдоти.

У гості до пані Маргарити прийшла з її донькою Тетяною. За дверима щось зашаруділо, як їжачок в осінньому листі. Потім цокнула клямка дверей, двері відчинилися і на порозі постала маленького зросту, сива, усміхнена, з милицею у правій руці, бабуся.

Господиня запрошує до свого маленького, але такого милого світу. В кімнаті - скромно. З меблів — стіл, піаніно, дві шафи з книгами та сімейними альбомами, розстелений диван, телевізор. На підвіконні — квіти.

Як вже говорилося вище — ця жінка — людина творча. Вона автор трьох книг. Перша вийшла ще у далекому 1944-му — новели, дві інші книги — «Камертон пам'яті» та «Останній акорд» — побачили світ у 2001 та у 2005 роках.

Вона дістає з шафи целофановий мішечок.

—  Оця, перша, — витягає з нього першу свою збірку новел, — вийшла під псевдонімом. Бо, —  каже, — в ті часи не могла підписатися своїм справжнім прізвищем.

— Чому? — запитую.

— Була'м попадя, — відповідає тихо. — Я цю книгу надрукувала під псевдонімом Маргарита Ужанка... Я вже слаба на очі, і присвятила книгу "Останній акорд" своєму улюбленому сину Ігорю та його відданій дружині Аллочці. Бо дуже люблю свою невістку. Почуваюся дуже одинокою. Моя невістка нещодавно телефонувала мені, — присідає на ліжко, — і запрошувала переїхати жити до них у Луцьк. Та я відмовилася. Бо там усе в їхньому домі нагадуватиме мені про сина. Він помер від пухлини мозку.

Маргарита Немеш - ровесниця російської революції. Народилася в далекому буремному 1917-му в селі Ростоцька Пастіль на Великоберезнянщині у родині священика. У 1918 році, розповідає, на Закарпатті бушував грип, на який захворіла і вона. Мама дуже боялася, що маленька донечка помре. Та Бог милував, її батьки не були заможними, але давно був такий звичай, щоб найздібнішій дитині в сім'ї дати освіту. Тому перед Другою світовою війною навчалася в учительській семінарії.

Передивляюся світлини пані Маргарити. На одному з фото — дуже гарна і молода панянка, хвилясте волосся розкішно стелиться на плечах.

—  Колись і волосся не таке було,- зауважила вона. — У перукарню ходила нечасто. Але коли була студенткою, то більше часу приділяла собі та своїй зовнішності.

— Чи дорого було? — знизує плечима. — Не пригадую, бо давно була та моя молодість.

Потім пані Маргарита витягує з мішечка партизанський квиток.

— У 1944 році я була партизанкою, — крутить у руках квиток. — А одержала його аж через п'ятдесят років, у 1994 році. Розповідає, що в часи війни, коли на полонині Руна висадилися партизани, розвідники не обминали хати священика. Тут, крім харчів, можна було отримати найповнішу інформацію і про окупантів.

Відтак моя співрозмовниця попросила допомогти впоратися з магнітофоном, який «заховався» за піаніно. Потім дістала з полиці касети з симфонічними записами. Невдовзі маленьку кімнату заповнили звуки скрипки, піаніно.

— Я дуже люблю слухати цю музику, — додає згодом. — А тут, послухайте, — піднімає великий палець, — мої діти записали мені вітання на моє 85-річчя. Часто слухаю цей запис, а потім ...плачу!

Розповідає, що вже півроку не виходить з квартири.

—  Я — раба оцього ліжка. Впала на сходах, побила собі коліно. Але тепер, слава Богу...

...У 1935 році Маргарита Немеш виходить заміж за священика. У народі кажуть, жінка, як верба, де посадиш, там і приживеться.

Довелося їхати за чоловіком на Міжгірщину, в село Негровець. Бо саме тут отримав парафію. А пані Маргарита вчителює.

— Ми з чоловіком не дуже розумілися, — пригадує своє життя.

— А ви його кохали?

— Та як вам сказати! Він був дуже добрий до мене, але характер мав якийсь дивний. Дуже важко було до нього звикати. Ніколи мене не похвалив, наприклад, що гарно граю на піаніно. Зате інші хвалили. Люди, з якими працювала, жила поруч.

Про себе пані Маргарита каже, що дуже хотіла свій талант передати іншим, особливо обдарованим дітям. І не тільки хист до музики, але ще й до образотворчого мистецтва.

— Мене хотів другий брати, — додає згодом. — Але що тепер згадувати... І він був теж не дуже щасливий у шлюбі.

Пані Маргарита пригадує, що її, як творчу особистість, не сприймали чоловікові родичі.

—  У кишені з собою завжди носила олівець та папір. Одного разу, коли вже вчителювала, у школі під час перерви вийшла на подвір'я. А мій чоловік зі своїми родичами садить картоплю. Хтось із них так іронічно кинув у мій бік, наче гнилим яблуком: а чому, мовляв, наша пані картоплю не садить. Він відповів, теж іронічно: «А наша пані не така, як інші! їй не треба!»

Не розумів і ніколи не підтримав талант невістки і чоловіків батько.

—  Одного разу грала на піаніно дуже гарну композицію Ференца Ліста. До мене підійшов свекор і промовив: «Не мучся, дівко, з того нич!»

Маргарита Немеш — творча людина. Молодою марила мистецтвом, піаніно, малюванням, визрівали образи оповідань та новел. З віком потяг до прекрасного не зник. У свої 90 років вона продовжує грати на піаніно, щоправда, каже, сили вже не ті, бо швидко втомлюється. Компанійська, гостинна, життєрадісна й оптимістична людина. Стверджує, що саме ці риси їй дуже допомагали у житті. Був період, коли вона 17 років мешкала у Кошице. Тут жила воістину повноцінним життям. Мала змогу подорожувати по країні, багато читала, малювала, але найбільше сил віддавала музиці. Тут, у Словаччині, вона створила ансамбль «Маргарита». Її колектив виступав на благодійних заходах, у сиротинцях, будинках престарілих та в профспілкових клубах. За ці сімнадцять років є що згадати, посміхається Маргарита Іванівна, але тільки приємні та щасливі хвилини.

— А чи не траплялися у вашому житті інші чоловіки?

— Були, — зітхає. — Мабуть, симпатизували мені тому, що дуже енергійною та непосидючою була. Совість не дозволяла мені залишити свого першого чоловіка. До тридцяти років народила йому шістьох дітей. Так що про когось іншого навіть не дозволяла собі мріяти. Всю себе віддавала своїм діткам. А ось коли загинув мій чоловік, а загинув він дуже трагічно, через кілька років я вийшла заміж за іншого і переїхала з ним жити в Кошице.

Пані Маргарита - дуже щаслива мама, бабуся і прабабуся. Всі її шестеро дітей знайшли себе в житті. І що головне — майже всі вони успадкували мамин потяг до прекрасного. Син Іван нині мешкає у Мексиці, грає там у провідному національному симфонічному оркестрі. Донька Анастасія закінчила Львівську консерваторію по класу народних інструментів. Донедавна викладала в Луцькому музучилищі. Донька Катерина також свого часу навчалася у Львівській консерваторії. Тепер вона провідна флейтистка симфонічного оркестру Львівської опери. Син Ігор — був скрипалем. Через важку хворобу — помер. Але був дуже талановитим музикантом. Після музучилища в Ужгороді продовжив навчання у Рівненському інституті культури. Дві інші доньки пані Маргарити — Марія та Тетяна закінчили музичну школу. Обидві чудово грають на роялі та гітарі.

— Я і дотепер ще листуюся, — каже, — зі своїми подругами з Будапешта та Пряшева. А ще маю велике бажання написати книгу спогадів про своє життя. Воно — як піаніно, — посміхнулася. — Комусь доводиться пережити більше чорних смужок, а комусь —

білих. Але без чорних я б не відчула справжнього щастя, смаку щастя...

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати