Лев Луцкер: "Найбільше багатство Ужгорода — це люди"

— Я приїжджаю сюди найперше тому, що тут мої друзі, котрих люблю. Найбільше багатство Ужгорода — це люди, що зберігали й продовжують зберігати ауру старого міста, ту культуру, яку не можна втрачати. У старому Ужгороді часів Йовжі-бачія, Дюрі-бачія, котрі сиділи на набережній і віталися з кожним, піднімаючи капелюха, всі знали один одного, поважали і любили. Тепер інші часи. Змінився темп життя, всі кудись поспішають, бо треба заробити гроші. Я це все розумію. Але Ужгород — не промислове місто, не місто-гігант, не місто швидкостей. Це місто спокою: домашнє, затишне, місто туристів, куди людина повинна приїхати й отримати комфорт.

Нині я не впізнаю його. Все змнюється. Насамперед не зберігаються фасади в історичній частині. На Заході дуже дбайливо, тактовно ставляться до старих будівель. Не змінюючись зовні, вони переробляються лише зсередини.

Зникають і візитки Ужгорода, які й досі зберігають у пам'яті люди, котрі колись тут бу-вали. Не стало „Золотого ключика". Спитайте в будь-кого: де в місті можна було випити найсмачнішу каву?! Чому було не залишити його? Нехай би був банк, але на 2-му поверсі. Цей же шматочок слід було зберегти як історичну пам'ять міста. А „Скала"? Там, очевидно, треба було щось переробляти, однак не знищувати, як і винний підвал та дегустаційний зал у центрі міста. Знаменита „Казка"... У минулий приїзд ми з дружиною вирішили поїсти тістечка. А „Казки" вже нема, і тістечок таких немає... А це той бренд міста, що повинен зберігатися. Натомість бачу: банк, банк, банк. Добре, що вони є, а для життя що? Ужгород має, як і раніше, дивувати оригінальністю.

Сумно від вигляду доріг, від того, що в такому маленькому містечку багато машин і тому висока загазованість. Набережна зовсім розбита. З цим повинна щось робити влада, бо ніхто інший цього робити не буде.

Інший аспект. Якщо раніше в місті я зустрічав усміхнених людей, то нині навіть при посмішці в їхніх очах сум. Постійна стурбованість непередбачуваністю, політичне шоу роблять людей байдужими до цього життя. Політика має бути такою, аби її не було видно, тоді людина почуватиметься добре.

Слава Богу, завдяки тому, що „Тиса" має вихід на Європу через супутник, я багато чого бачу про Ужгород і знаю про тутешні проб-леми із телерепортажів. Нині Закарпаття в дуже вигідних умовах, а обласне телебачення може зробити багато чого цікавого.

Просто треба думати, що. Потрібні цікаві передачі, більше інформації про наш край, про наші готелі, туристичні бази, джерела. Це теж повинно бути, раз ви виходите на Європу, якщо хочете, аби вона вас знала.

Дуже цікаві на каналі концерти, але чомусь усі старі. Нема нового. Щоправда, про „Барселону" дізнався —теж із „Тиси". Чудово, що є симпатичний дует, чудово, що є така талановита дівчина, котра виросла в нашому місті. І загалом тут завжди виростали талановиті люди. Саме вони є обличчям Ужгорода.

Прикро, що останнім часом пішло багато моїх чудових друзів, видатних ужгородців: Слава Дементьев, Ференц Семан, Йовшка Черній, Петро Скунць, Боря Рижов. Це болить.

Зате Фелікс Кривін, Петро Матій та багато інших і досі гідно репрезентують наш Ужгород, хоча й не всі залишилися тут.

З радістю зустрів звістку, що Золтану Жофчаку присвоїли звання Почесного громадянина Ужгорода. А кому ще, як не йому?! Це особистість. Вважаю, це той знак міста, який не соромно показувати.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати