Закарпатець воює на Донбасі в батальйоні "Січ"

Ситуація на Донбасі

Нині ситуація на Сході виглядає майже так само, як і півтора місяці тому, хоча, ще більш дивно, ще більш незрозуміло. Обстріли зі сторони сепаратистів, вбивства, поранення наших солдатів тривають й досі. Перебуваючи тут думаєш, що із тими засобами, які ми маємо в тилу, чому б не почати наступ? Чому б не почати відбивати нормально атаки? Чому б не почати відповідати їм більш якісно і серйозно, знищуючи ворога? У нас є солдати, які готові воювати. У нас є артилерія.

«Отак дивишся, а життя за лінією фронту триває. Автобуси туди їздять, при чому автобуси не лише обласного сполучення, а із Києва, із Одеси… Заводи в них працюють, електрику ми їм постачаємо, за яку вони мало ймовірно платять. Виходить, що ми самі спонсоруємо тих, хто потім буде вбивати нас і наших побратимів. Ну а вбивають кого? Вбивають, в першу чергу, тих хлопців, які прийшли добровільно, а не ховалися вдома чи у дівчат від військкомату, як багато моїх знайомих, на жаль… Зараз настав момент, коли ми маємо віддавати державі борг, а не лише брати ту ж безкоштовну освіту, науку, роботу. Але багато хто говорить, що нікому нічого не винен. Я вважаю, що це неправильно. Адже все взаємопов’язано», – розповідає січовик.

Батальйон ОП «Січ». Передова

«Так сталося, що із батальйоном ми потрапили на Донеччину тоді, коли заключили, скажемо так, перемир’я. Всі знають, яке у нас перемир’я: нам не можна стріляти, воювати, а наших військових постійно обстрілюють та вбивають.

У даний момент ми не такі активні, якби нам того хотілося. Причин на те є багато. Перша причина – це відсутність відповідної техніки, якою можна було б доїхати до лінії фронту. Немає тих же мінометів, без яких там, на передовій, фактично немає чого робити. Будучи в Пісках, ми особисто в цьому переконалися. Так, певна романтика війни в цьому є – посидіти в бліндажі, послухати, як триває перестрілка артилерії… Але зараз ворога майже не видно. Він знаходиться на відстані 800-1000 м. мінімум, завантажує в наш бік 120-ти міліметрові снаряди, а ти сидиш і думаєш чи в твій б ік летять, чи не в твій. Але знаходитися на передовій треба, бо одне зв’язане із іншим: якщо не буде хлопців у Пісках, не будуть триматися хлопці і в аеропорту», – розповідає Андрій.

Скоріш за все, йде якась невідома нам, простим воякам, політична гра-загравання із Росією, або ж торги. Наступу не відбувається, якихось ефективних дій в сторону ворога теж немає. Для протидії було б непогано заблокувати регіон, перестати постачати їм продукти харчування, електроенергію тощо.

«Що далі – не відомо. Наша маленька місія зараз – чекати і, на жаль, чогось більш активнішого, ніж охорона певних блок-постів, ми зробити не можемо», – говорить боєць «Січі» Андрій Бродяга.