Розпочали святкування з урочистого відкриття меморіальної дошки, до слова, вже четвертої. Тут викарбувані прізвища всіх, кого вдалося віднайти. А це близько 120 колочавців до вже 260 віднайдених в результаті наполегливих дослідницько-пошукових робіт. Як зазначив Станіслав Аржевітін, ще близько ста прізвищ залишаються недослідженими. Та сподівається, що з часом це вдасться зробити. Перерізали стрічку сільський голова Колочави Василь Худинець, відомий в краї меценат, про якого згадували вище, Станіслав Аржевітін та інші поважні гості.
А далі було найцікавіше: театралізовані дійства культурної спадщини колочавських євреїв. Гості мали змогу перенестися в минуле і спостерігати за навчальним процесом в школі 20-30хх рр, стати свідками депортації євреїв, побувати у кузні та побачити, як підковували коней, скуштувати справжню єврейську кухню та запечених гусей. І все це просто неба у скансен музеї «Старе село»! Не обійшлося і без танців з бубнами.
Зустрічали ж делегацію на вході справжнісінькі жандарми і розмовляли, між іншим, німецькою, мадярською, чеською … , не одразу й зрозумієш, що хотять… звісно вийшов до гостей і биров села та поважні гості Колочави – Іван Ольбрахт, відомий чеський письменник і журналіст та Едмунд Еган, угорський економіст і фахівець з організації сільського господарства.
Спостерігаючи за ними та слухаючи цікаві привітання і розповіді, на якусь мить забуваєш про сьогодення і стаєш співучасником подій минулого. Забуваєш і про те, що Еган і Ольбрахт не справжні, і все це постановка… та всі ці костюми, одяг з минулого – все таке реалістичне, не постановочне, наче говорить саме за себе – «ми справжні»!
Найбільше вразила театралізована постановка: «Депортація колочавських євреїв в 1942-1943 рр.». І як навздогін кидали хліб, щоб хоча б щось в дорогу дати… і ці хлопчики під прицілами, всі ці жахливі речі навіть в якості спостерігача важко сприймати без сліз…
А підсилила ефект презентація книг Бориса Михайловича Забарко під назвою «Ми хотіли жити» на українській, німецькій, англійській мовах. В книгах йдеться про реальні спогади і розповіді реальних людей, яким вдалося пережити холокост.
Родзинкою свята окрім театралізованих постановок були і пісні у виконанні ансамблю «Беяхад» («Хесед Шпіра») з Ужгорода та перегляд відео – спогадів колочавців про минуле, про місцеві єврейські сім’ї – «Шабатна гуска» Барбіла Б. Ну і звісно доповнило це все свято спілкування у невимушеній обстановці та обід, який плавно переріс у вечерю у колибі-ресторані.
Слід зазначити, що організатори та спонсори щиро вболівають за мир та спокій і тому щиро бажають миру і припинення війни. Доречі, в Колочаві навіть є пам'ятник примирення. Тобто, всі хто в 2 св.війні був по різні сторони барикад, і на момент встановлення пам'ятника були живі, мали змогу разом показати країні ще один приклад толерантності.
