Фірцак-Кротон — символ сили, символ любові

З того часу змінилося багато чого – від суспільного ладу в нашій країні до моїх уявлень про силу – але Кротон як був так і лишився постаттю легендарною. І вартою того, щоб бути збереженою в людській пам’яті і граніті.



"Я ЗАВЖДИ БУВ ФАНАТОМ ЗДОРОВИХ І СИЛЬНИХ ЛЮДЕЙ"



Ці слова я почула із вуст молодого скульптора Миколи Глеби, що живе і працює в селі Кушниця Іршавського району. Наша зустріч відбулася просто неба, посеред гір і дощу, в товаристві того, хто одним ударом міг звалити з ніг бика, але найбільше любив дарувати людям зігнуті із товстенних цвяхів серця. В цьому немає ніякої містики, просто пан Микола вже третій місяць працює над тим, щоб вивільнити з гранітної брили могутню постать Івана Кротона.



— Я мріяв про це майже десять років, - каже він. – Ідея зародилася, ще коли навчався в Ужгородському коледжі мистецтв. Думав зробити дерев’яну скульптуру в якості дипломної роботи. Але потім зрозумів, що її рамки затісні для такої теми, та й дерево - не матеріал для Кротона. А після того, як побував у Празі, в Парку скульптур, твердо вирішив, що колись таки витешу його з каменю.



Це омріяне "колись" настало зовсім недавно. Макет, зроблений з глини, Микола показав спершу своїй 83-річній бабці Анні, яка дуже добре пам’ятає Івана Силу. "Но, такий, такий був, точно такий", - вихопилося в неї, коли побачила фігуру, яку зробив онук. Початок було покладено. Аби продовжити, не вистачало дрібниці – грошей. На щастя, на їх пошуки не довелося затратити наступні десять років. Допомогли земляки.



ЧЕРВОНИЙ МАРМУР, СІРИЙ ГРАНІТ…



Ідею створення скульптури Кротона підтримали і чиновники, і бізнесмени. У Білках, рідному селі Івана Фірцака, відбулося засідання, яке дало поштовх всій подальшій роботі. Окрім моральної, молодий митець отримав і матеріальну підтримку, бо всі присутні, а саме радник голови ОДА Степан Бобик, завідуючий обласним відділом культури Юрій Глеба, сільський голова Білок Василь Зейкан, місцеві підприємці Петро Станко, Олександр Улашин, Василь Білей та Юрій Фірцак зробили свій особистий фінансовий внесок у добру справу.



Зібраних грошей вистачило на закупку інструменту та мармурової брили, в якій, на жаль, виявилася тріщина по всій висоті.



— Спочатку я хотів працювати з червоним мармуром, - розповідає Микола. — І обробляти легко, і колір виразніше підкреслив би напнуті м’язи. Та не знайшлося такого великого моноліту. А потім ця бракована брила… Навіть руки опустилися. Добре, що на той момент пам’ятник Кротону перестав бути тільки моєю справою. Зараз це вже можна назвати справою народною.



Лист-прохання у благодійний фонд "Благодар" на ім’я народного депутата України Олександра Кеменяша підписало 600 білківчан. Звернулися також до депутата районної ради, нинішнього голови районного осередку партії "Батьківщина", завідуючого районним відділом освіти Івана Поповича. В результаті через фонд було виділено кошти на подальшу роботу і Микола зайнявся пошуками підходящого каменю. Знайшов у Житомирі. Каже, що довідався про нього випадково, але насправді, коли людина чогось дуже прагне, то щасливі випадки на її шляху стають закономірністю.



"СПОГАДИ ЗЕМЛЯКІВ ПРО КРОТОНА — ДЛЯ МЕНЕ, ЯК КОВТОК ЖИВИЛЬНОЇ ВОДИ…"



Правду кажучи, перше, що спадає на думку при погляді на гранітну брилу, це два "неможливо". Неможливо з цього неоковирного каменю так відтяти все зайве, щоб видобути з нього атлета. І неможливо, щоб людей у гірському селі, де немає ніякого виробництва, цікавило щось інше, аніж клопоти про хліб насущний. Але розмова з 25-річним скульптором не залишила від моїх сумнівів каменя на камені.



— Граніт дуже важко обробляти, — підтвердив молодий чоловік, — інколи думаю: от би Кротона сюди з його непомірною силою. Але як матеріал, він практично вічний, і вже цим вартий нашого земляка. Зізнаюся, я ще ніколи не працював з гранітом, тому довелося шукати підходу до нього. Консультувався у свого викладача Василя Романа, розпитував інших скульпторів. Дехто радив відступити поки не пізно, але для мене це не просто робота, це здійснення моєї мрії. Я багато читав про Кротона, розмовляв з людьми, які його знали, а у нас в Кушниці таких чимало, бо Іван Фірцак тут працював на молочарні. Він став мені дуже близьким, бо з розповідей про нього мені відкрилося, що найбільшою силою Кротона була його любов до людей і доброта.

Коли був у Празі на заробітках, господар глинодобувного кар’єру підгледів, що він сам крутить корбу, біля якої зазвичай працює п’ятеро і запропонував: "Давай, Іване, я тобі платитиму за п’ятьох, а ті хай шукають іншої роботи". "Е ні, пане, - була відповідь, - у них вдома сім’ї, діти, краще я собі пошукаю іншу роботу, ніж залишу когось без шматка хліба". Або коли переганяв на пасовисько сільську череду, то коли бачив, що якесь телятко боїться переходити дорогу, то просто брав його на руки і переносив на інший бік. Любив потішити земляків своєю силою, і плати за видовище ніколи не брав, а це ж були цілі вистави. Так, хіба, обід чи вечеря. Правда з’їсти міг багато. Мій дядько, що добре з ним знався, та й інші сельчани свідчать, що міг зараз випити відро сметани вприкуску з цілою горою булочок. Був справжній велетень, але доброго духа і люди його любили. А ще Кротону дуже подобалося вигинати пальцями із двохсотки цв’яха серце і дарувати глядачам. Він у мене таким і буде – з серцем у руках. Граніт – символ сили, серце – символ любові. Це – Кротон.



Всі ці слова звучали із вуст Миколи без найменшого пафосу, тільки очі зблискували іскорками. "Часом буває дуже важко, - зізнався. – Ну, не йде робота і все тут. А прийде хтось із моїх кушничан, подивиться і скаже: та я цього чоловіка добре знав, і розповість чергову історію про Кротона. Для мене це наче ковток живильної води. Вже бачу, що маю далі робити…



Роботи таки багато. І важкої. В руках у скульптора то перфоратор, то пила з твердосплавними дисками, які дуже швидко нагріваються, тому камінь треба безперервно поливати холодною водою. А ще треба слідкувати за мастилом, заточувати свердла, що швидко тупляться, замінювати геть розплющені залізні молотки, нести до кузні вироблені зубила… Здається, тут уже й не до мистецтва. Але в Миколи є поміч і опора, надійнішої за яку годі й шукати – його рідний батько, Іван Іванович Глеба, в минулому токар, а зараз, як і багато інших закарпатців, і як колись Кротон, європейський заробітчанин. " Я вже два місяці, як мав поїхати до Чехії на роботу. – каже він. – Але хто ж Миколі допоможе. Можна найняти чужу людину, але я краще догляну інструменти для свого сина, тут з душею потрібно, не абияк. Для майстра добрий інструмент в руках – перша справа. Хай вже Микола працює, я вірю, в нього все вийде. А я ще зароблю, - сміється, - продаючи, як особливу пам’ятку, уламки цього граніту, що летять з-під рук мого сина".



Ось так. Виявляється, немає ніякого "неможливо". Все стає можливим тоді, коли робиш свою справу з любов’ю.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати