Орест Іваницький: Що посієш, те й пожнеш...

Знаю його вже понад 30 літ як високопрофесійну особистість, талановитого організатора у сфері сільськогосподарського виробництва і водного господарства, ходячу аграрну енциклопедію і просто порядну, умудрену набутим досвідом, толерантну людину, спілкування з котрою завжди захоплює і збагачує.

...На третій день осені, золотом багатої, 70 років тому в селі Любенці Стрийського району на Львівщині засяяла зоря над хатою Михайла й Анастасії Іваницьких, у них з'явилася на світ друга дитинка — синок, якого найменували Орестом. Чесним, наполегливим він підростав, батькам сумлінно біля дому по господарці допомагав і приносив тільки відмінні оцінки зі школи. Закінчив її із золотою медаллю, щоби гризти граніт науки і далі. Однак як зацвів на городі мак, Орест мусив вступні іспити на рік відмінити, щоби профорієнтацію в колгоспі так проходити, аби рекомендацію — направлення в Львівський сільгоспінститут заробити. Закінчив його у 1960-му з червоним дипломом, що давав право вільного вибору місця роботи. І юнак із фахом вченого агронома вибрав наше Закарпаття.

В облсільгоспуправлінні спеціалістові з відзнакою були раді, бо за нестачі кадрів на грамотних фахівців давно чекали й також право вибору надали і здивувалися, коли той попросивсь у віддалену Воловеччину. А що, сміливо й незвично?! Та хлопець вчинив по-селянськи прагматично, бо звідси у вільну днину, мовляв, зможе хутко навістити батьківську хатину.

Про той молодий романтичний період, проведений на Верховині, з її порядними та працелюбними людьми, як і в його рідних Любенцях, залюбки згадує понині. З ними гір не перевертав, але їхні резерви вивчав і завдяки застосуванню передових технологій ліпше родити заставляв. Спершу на посаді головного агронома райсільгоспінспекції, відтак і головного агронома Гірсько-Карпатської сільськогосподарської дослідної станції у Нижніх Воротах, де експериментували й на схилах гір такі сади заклали, що пишно цвіли і рясно плодоносити змогли. Але зараз, коли цими місцями проїжджає, то серце біль у грудях стискає, бо угіддя занедбані, і яблуні родять слабо.

А ще згадує, як у 1961 році керівник тодішньої держави Микита Хрущов, як "мудрий" знавець землеробської справи, оголосив війну травопіллю. Його керівну лінію мала підтримати і сесія Воловецької райради, але на ній рішуче запротестував молодий Іваницький, від імені агрономів району закликавши не губити гір, не підривати сільську економіку, й тут же отримав відкоша у виступі уповноваженого з області, мовляв, забагато хлопець на себе бере.

Миттєвості тієї кампанії минулися, хоча й не забулися. Схили Воловеччини завдяки травопіллю таки вистояли від ерозії та продовжували жити за своїми законами, а О. Іваницький став заступником директора організованого в Нижніх Воротах дослідно-показового господарствa, яке й стало Гірсько-Карпатською дослідною станцією, в якій випробувались прогресивні агротехнології нових сортів картоплі, сіяних трав і раціонального використання полонин.

Успіхи аграріїв Воловеччини не залишилися непоміченими, і вона стала кузнею кадрів. Голову райвиконкому Івана Романа висунули начальником облсільгоспуправління, Йолану Подолю та Йосипа Басараба — відповідно начальником планового відділу і головним зоотехніком цього управління; довго не затримався у глибинці й Орест Іваницький, якого обрали першим секретарем Воловецького райкому комсомолу, а через рік — комсоргом Мукачівського виробничого сільгоспуправління, потім був секретарем і другим секретарем обкому комсомолу, другим і першим секретарем Мукачівського райкому партії. Коли Іваницького у 33 роки обрали першою особою Мукачівщини, він був наймолодшим серед колег у республіці. Та, маючи немалий досвід, не знітився і вивів Мукачівський район у виробничі лідери в області. Сюди, в господарства, у яких з'явилася ціла плеяда Героїв Соціалістичної Праці, приїжджали за досвідом з усієї України, і мукачівці вчилися на Вінниччині, в інших регіонах. Як результат, у 1973 році район вийшов на перше місце на Закарпатті з усіх показників. Той період особливо дорогий Оресту Михайловичу й не-забутній здобутими високими державними нагородами: орденами "Дружби народів", "Знак Пошани", Трудового Червоного Прапора, багатьма медалями.

Визнання не запаморочило голову О. Іваницького, невичерпна жадоба до знань, аби краще діло робити, привела його в 1975-му аж до білокам'яної Москви, в Академію суспільних наук. Там він закінчив аспірантуру й захистив кандидатську дисертацію.
Повернувшись на Закарпаття, котре стало для нього другою батьківщиною, і, як зізнався, прикипів навіки до цього чарівного краю серцем та душею, знову став вирішувати проблеми економіки вже в масштабах області як завідувач сільськогосподарським відділом обкому парти. А в 1988 році О. Іваницького із сімох кандидатур обрали на посаду першого заступника голови облвиконкому — голови облагропрому, яким керував 4 роки.

— А це, — розгортає спогадами береги своєї душі, — майже півмільйона працюючих, самих тільки господарств було близько двох сотень, не кажучи вже про облсільгосптехніку, облсільгоспхі-мію, трести "Агробуд", "Закарпаттяводбуд" , "Закарпатсадвинпром", об'єднання "Закарпаття-плодоовочгосп", меліорацію та екологію, розвиток яких також курирував. Протягом отих 4-х років наша область займала високі місця і в Україні, й у колишньому Союзі.

Із 1992-го упродовж дев'яти років О. Іваницький очолював обласне виробниче управління по меліорації і водному господарству і вважає їх одним із найбільш відповідальних періодів у своєму житті. Оскільки на його долю під час керівництва в облводгоспі випали три катастрофічні паводки: листопадові 1992 і 1998 та березневий 2001 років. У ті важкі моменти Орестові Михайловичу довелось оперативно приймати рішення, брати на себе відповідальність у співпраці з облдержадміністрацією, облрадою, урядовою комісією. Це були дуже трудні дні, після яких довелося ще довго ліквідовувати й відбудовувати наслідки цих катастрофічних паводків. Цей період О. Іваницький виокремлює як найважчий і один із найвідповідальніших у його житті. Бо це, справді, благородна справа — працювати для безпеки людей і захищати їх від водної стихії. Тепер він вважає, що обл-водгосп перейшов у надійні руки в особі його нинішнього начальника Володимира Чіпака, який продовжує те, що було задумане раніше. "Ми хороші умови праці людям створили, — мовить Орест Михайлович. — Цей красень адмінбудинок облводгоспу, що за готелем Ужгород на Слов'янській набережній, споруджено й оснащено сучасною імпортною технікою для функціонування центру аналітичної інформаційно-вимірювальної системи (АІВС) "Тиса" за час мого керівництва облводгоспом, а також відкрито три нові міжнародні управління, вдалося разом із колективом сотні кілометрів дамб збудувати, регулювання русел річок провести, капітальних берегоукріплень звести й ініціювати розробку та прийняття довгострокової "Державної програми комплексного протипаводкового захисту в басейні р. Тиса Закарпатської області на 2002—2015 роки", яка тепер втілюється у життя.
Крім роботи в облводгоспі, Орест Іваницький, до речі, на чверть ставки ще працює доцентом на факультеті міжнародних економічних відносин УжНУ, де читає студентам лекції курсу з менеджменту й маркетингу.

— Як розміняю восьмий десяток років, — резюмує пан Орест, — мені вже доведеться більше уваги приділяти дітям, онукам, і правнучку вже маю, якій скоро З рочки виповниться, Настею її нарекли. Це, до речі, вже третя Настя для мене, бо і мама, і дружина — Настя. А Настя, як кажуть, на щастя!

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати