Дев’ять сімей переселенців з Солотвина живуть у Тереблі без ордерів, питної води і роботи (ФОТО)

Та минуло майже півроку, і не так сталося, як гадалося. Втім, прогнозовано, адже переважна більшість солотвинців ніколи не приховували, що перспектива жити за 40 кілометрів від рідних місць їх не радує. Одноповерхові будинки взагалі пустують. А у багатоквартирних мешкають по одній-дві сім’ї – загалом, дев’ять. Живуть, як самі кажуть, «на пташиних правах» – без жодних документів на житло. Навіть квитанцій за електроенергію та комунальні послуги, відколи вселились до квартир, не отримували. Та ще й проблему питної води вирішують самотужки. Бо з кранів тече рідина з різким сірководневим запахом, непридатна для вживання. 

 «Тут нема й половини того, що нам обіцяли»

Спілкуємось мешканкою кварталу – 57-річною пенсіонеркою Гайналкою Штребелі. Жінка розповідає, з Солотвина до Тереблі приїхала, бо після смерті чоловіка залишилась одна, а по сусідству – особи, що мали проблеми з законом. Каже, все її тут влаштовує. От тільки до найближчого магазину в центрі села – три кілометри. 

Добре, хоч зараз тепло, а як зима прийде? Я далеко ходити не можу, ноги болять. Та й рано буде темніти, – хвилюється Гайналка Штребелі.

Можна й на попутному автобусі спробувати доїхати, але це коштуватиме 5 гривень. З пенсії не розженешся. Та ще й вода, каже, – із характерним запахом. Але, зазвичай, воду їй привозять – або мінеральну з магазину, або з криниці у селі.

На літо ж жінка  планує повернутися до рідного селища, на солоні озера, де упродовж восьми років працює на одній з турбаз.

Там хоч людей бачитиму, – посміхається. – А тут що робити?

Сенсу добиратись до Солотвина і назад кожний день немає, бо дорога в обидва кінці обходиться у 50 гривень. З острахом очікує Гайналка і квитанції за електроенергію та воду, бо відколи тут живе, за послуги не платила ані копійки.

Розумієте, ми ці квартири отримали як подарунок. Особисто мені тут добре, в мене хоч дітей нема, а як іншим – не знаю, – резюмує співрозмовниця.

Знайомимось із ще однією жителькою новозведеного кварталу – Вікторією Карпекіною, тренером з гандболу Тячівської ДЮСШ. Наприкінці минулого року вона переїхала до нової трикімнатної квартири у новому кварталі. Була змушена звільнитись з Української алергологічної лікарні, бо їздити з Тереблі до Солотвина не вигідно.

– Я  з самого початку не хотіла сюди їхати, не раз говорила про це і на камеру, бо казали нам так, що житло у Солотвині заберуть, – розповідає. – Потім ми підписали документ про те, що квартира у селищі за нами залишається, а хто не погоджується на переїзд – сам відповідає за наслідки. Нам тут обіцяли і 68 робочих місць, і всі умови, і автобус до Солотвина, землі 5-6 соток… Зараз тут і половини немає з тих обіцянок. Відколи почались всі ці події у країні, про нас просто забули. Наше житло на обліку ніде не перебуває. У Тячеві сказали, що не візьмуть комплекс на баланс, поки область не зробить нормальне водопостачання. А потім ще мають передати Тереблянській сільраді. Тільки тоді, можливо, матимемо документи на житло. Але коли це буде? Поки що ми навіть не знаємо, скільки за світло будемо платити. Не відаємо, яку назву має наша вулиця. Ми хочемо, щоби вона називалась Солотвинським проспектом, як тут на табличках написано – це би хоч якось нагадувало нам про батьківщину. Але чому тоді офіційно школа знаходиться по вулиці Ярослава Мудрого? Немає тут і охорони. Тому-то солотвинці і не хочуть сюди їхати. У всіх там – роботи, а є й інваліди. Як би вони тут жили, за три кілометри до аптеки? Вода тут, звісно, лікувальна, як у санаторії, допомагає від болі в суглобах, але їжу готувати на чому?

Пані Вікторія розповіла й про те, як запасається продуктами:

–  Хліб тримаємо у морозилці, купуємо одразу 5-6 на тиждень, а потім у мікрохвильовці розморожуємо.

З її слів, були тут і збої зі світлом, хоча обіцяли, що такого вже точно не буде.

Коли відкриють дитсадок – поки невідомо

Наприкінці минулого року райрада створила на території комплексу Тереблянський навчально-виховний комплекс, до якого увійшли Тереблянська ЗОШ І-ІІІ ст. та дитсадок. Але працює наразі лише школа, де навчаються 260 учнів 5-11 класів.

Щойно закінчились уроки, діти пороз’їжджались по домівках – хто на шкільному автобусі, хто на велосипедах. У коридорі й класах – вологе прибирання. Відчувається той самий запах сірководню.

– Нею можна помити підлогу, дошку, – каже Марина Іванівна. – А пити – ні. Тому в кожному класі ми приклеїли спеціальні наліпки, які нагадують дітям про це. У їдальні є фільтри, там школярі можуть попити. Але і фільтрована, вона має  солонуватий присмак. Тож просимо дітей приносити воду з дому.

Директор сподівається,  що дитсадок таки відкриють, хоч про те, коли це станеться, вже ніхто й не каже.

– Обіцяли спочатку на лютий, потім – на квітень, а зараз вже ніхто й не обіцяє, – констатує Марина Іванівна.

Показує стос батьківських заяв. Прийняти малечу просять навіть сім’ї із сусіднього Вонігова. Каже, дитсадок уже практично готовий до відкриття, не вистачає лишень дрібниць – посуду, постільної білизни.

Запитую про школярів із солотвинських родин. Поки що у школі таких двоє – навчаються у 9 та 7 класах. Марина Іванівна хвалить новачків: хлопці добре адаптувалися і старанно вчаться. Є ще учні молодших класів, але вони відвідують заняття у старій школі, в центрі села.

Нових педагогічних працівників у школу не приймали, всі перейшли зі старої.

Розповіла директор і про працевлаштування солотвинців:

– Якось вони прийшли до мене, казали, що їм тут роботу обіцяли. Та, як з’ясувалось, ані педагогічної, ані дошкільної освіти у них немає, як і дипломів кухаря. Залишилось запропонувати лише роботу двірника, техпрацівниці, посудомийки.  Але такі варіанти сподобались не всім. Зрештою, кілька новоселів під час опалювального сезону працювали кочегарами. Я цих людей дуже розумію: нелегко звикати на новому місці, їм не позаздриш.

Марина Іванівна сподівається, що коли відкриють садок, роботи для родин із Солотвина буде більше.

Як з’ясувалось з нашої розмови, поки що немає у школі і обіцяних спеціалізованих кабінетів: фізичного та хімічного, та й дошка інтерактивна недоукомплектована. Але Марина Іванівна налаштована оптимістично і вірить, що всі ці труднощі тимчасові.

Однак цього не скажеш про солотвинських новоселів, які тривожаться за своє майбутнє і почуваються обдуреними. Вони мають безліч питань до посадовців, але кажуть, з січня тут нікого з них не бачили.