Саме тому це мав бути мітинг-реквієм, на якому ми мали спільно задатися питанням «За що загинули герої?», аби потім задати його тим, хто був при владі ще вчора, і тим, хто буде при владі завтра. Принаймні, саме так анонсувався цей захід.
А ще ми мали спільно молитися за те, щоби душі героїв Майдану потрапили туди, де вони мають бути, – до раю.
Натомість, було мало суму, душевного щему і сліз, а знову багато пустих слів, політики і піару. І організатори, і більшість з тих, кого допустили до мікрофонів, чули тільки себе і бачили тільки себе. Вони возвеличувалися замість принизитися. Вони піднімалися, замість впасти на коліна перед героями Небесної сотні і закликати інших пом’янути їх світлу пам’ять.
Це віче в Ужгороді дисонувало з тим, що цього дня відбувалося по всій Україні, де сотні тисяч людей тихо, без промов і піарів, вийшли на свої майдани з квітами і свічками, аби віддати шану загиблим. В Ужгороді цих свічок були одиниці. А ті, хто їх приніс, не рвалися до мікрофонів...
За дві години до того як організатори мітингу, так і деякі з його учасників сперечалися перед об'єктивами фото- і телекамер на тему люстрації. І закликали всіх розпочати люстрацію з себе. Але не розпочали. Бо, промовляючи «з себе», вони мали на увазі інших. Бо вважали себе чистими і кращими за інших. Бо азарт нових вождів, що словесно таврували старих, вже на старті перешкодив їм бачити світ об’єктивно.
Мабуть, багатьом, хто увійшов в раж мітингової слави, варто прийти до тями. І таки змусити стати на коліна перед бійцями Небесної сотні, чиї душі ще не встигли відлетіти на небо. Тоді, можливо, вони претендуватимуть на те, щоби стати кращими за тих, кого вони прагнуть замінити...
