Як поживає наш закарпатський баранчик?

По той бік поля видніється смуга високих кущів, у яких, очевидно, й сховалися вівці від палючого сонця..

І справді - коли ми під'їхали до краю поля, з-за кущів появилися мовчазні ярки, за якими наглядали двоє вівчарів. Досвідчене око Валерія Бовта відразу вирізнило серед них «тих самих» овечок з нового приплоду від спеціально закуплених високопородних баранів. Ця порода значно продуктивніша щодо удоїв і приросту живої ваги. З нею Валерій Павлович пов'язує чималі перспективи для свого господарства. У Стеблівці зараз пасеться найбільша на Закарпатті отара - півтори тисячі голів — хоча ще два роки тому в господарстві не було жодного баранчика. Ми ще до них повернемося, а поки що треба зробити невеличкий екскурс в історію, який би пояснив, чому в Стеблівці (Сокирниці, Крайникові) обрано цей новий для села, хоч і традиційний для Закарпаття, вид тваринництва.

"ДРУЖБА" ДОЛАЄ ВИПРОБУВАННЯ

Власне вибір зробив Валерій Бовт, вбачаючи у цьому єдиний вихід для господарства. Сам Валерій Павлович, закінчивши Уманьський сільськогосподарський інститут, приїхав на Закарпаття у 1969 році і відтоді залишав цей край тільки на час призову в армію. Більшу частину життя він провів саме у Стеблівці, де працював головним агрономом, заступником голови і врешті головою місцевого колгоспу «Дружба». У 80-х роках колгосп досяг особливого розмаху. Щорічний чистий дохід становив 5 мільйонів карбованців, тваринницький комплекс мав майже 3 тисячі голів худоби, навіть було кілька десятків бугаїв, господарство реалізовувало по 900 тонн м'яса, забезпечувало роботою півтори тисячі чоловік. І, звісно, завдяки колгоспові розвивалася соціальна сфера - будівництво дитячих садків, будинку побуту, асфальтування доріг...

Потім настали 90-ті. Попри заклики повернути владу обличчям до землі, повернути людям відчуття господаря і власника, агропромисловий комплекс неухильно котився у прірву Інтерес до роботи в селі падав настільки стрімко, наскільки зростала можливість під-заробити за рахунок поїздок у Польщу, Югославію з ще дешевим радянським товаром чи за рахунок наймитування по світах. Валерій Бовт на той час розумів - у нових суспільних відносинах реформувати господарство необхідно. У 1992 році колгосп «Дружба» першим у регіоні провів паювання майна. На той час не було ні методичних рекомендацій, ні чітких розрахунків. Методику довелося розробляти самим і ділити майно відповідно до стажу й заробітків. Врахували навіть трудодні, за які колись працювали перші колгоспники. Потім пішов розподіл землі і фактична ліквідація колгоспів, а потім і сільгосппідприємств. Цього разу реформи вже пішли «зверху», без врахування тих чи інших реалій. Зважаючи на тенденції, Валерій Бовт вирішив сам стати фермером і зареєстрував власне господарство під назвою «Салдобош» (так називалося колись село Стеблівка). Однак до повного розпаду колишнього сільгосппідприємства не дійшло. Рішенням зборів пайовиків було створено сільськогосподарське товариство «Дружба», директором і головою правління якого обрали Валерія Бовта.

СТИХІЙНІ ЛИХА — ПАВОДКИ, МОРОЗИ, ЦІНИ...

З цього моменту, здається, можна робити новий відлік у роботі новоствореного комплексу. З подальшим життям кожен визначився. Хто вирішив працювати самостійно, забрав свій пай, решта або віддали землю в оренду, залишилися в товаристві. Звісно ситуація виникла зовсім інша. Для спільного обробітку залишилося відсотків п'ятнадцять землі. Але справа не тільки в кількості. За останні роки шаленими темпами виросли ціни на пальне, добрива, засоби захисту рослин. А до того більша частина землі у Стеблівці та сусідніх селах украй бідна, в'язка. Щоб мати з неї віддачу, потрібні затрати значно більші, ніж деінде. Правда, є тут і хороші, продуктивні грунти - вздовж річки Тиси. Але паводки щоразу затоплюють ці землі, тож обробляти їх - значить піддавати урожай високому ризикові. Стара дамба вже настільки зруйновна, що більше нагадує підсипану польову дорогу, аніж захисну споруду, а будівництво нової найближчими роками не передбачається.

З того, що залишається, можна використати під зернові, необхідні як «валюта» у розрахунках з орендодавцями і партнерами, решту - 7 гектарів -для вирощування суниць. Саме суниці приносять найбільше прибутків товариству й фермерському господарству, щоправда, не цього року. Травневі морози спалили урожай майже стовідсотково, принаймні для реалізації не знайшлося й кілограма ягід. Поголів'я великої рогатої худоби, яке раніше приносило господарству основні прибутки, ліквідоване повністю. Адже для корів та бичків потрібно забезпечувати кормову базу, тобто орати, сіяти і т.д. У результаті собівартість яловичини виходить значно вищою, ніж її можна продати. Ситуація вимальовується безнадійна. Зазвичай Валерій Бовт не з тих, хто розповідає про важкі, драматичні моменти в житті. Тож можна тільки здогадуватися, скільки довелося обміркувати, прорахувати варіантів, щоб врешті знайти життєздатне рішення. І воно було знайдене.

РАНІШЕ ТУТ ЦИМ НІХТО НЕ ЗАЙМАВСЯ

— Мені потрапила до рук книжка про вівчарство,— розповідає Валерій Бовт. — Була в тій книжці й співанка, яка не раз звучала при виході на полонини:

Верховина хліб не родит, Не родиш пшеницю.
Верховина людей кормиш Сиром та жентицьов.

Тобто у наших географічних та кліматичних умовах закарпатці давно визначили свій економічний пріоритет - вівчарство. Невибагливу до раціону вівцю більшу частину року можна утримувати на пасовищах. Ті поля, де проходять отари, швидко відновлюються, тому що самі ж вівці підживлюють їх власним послідом. Відбувається природне відновлення. В місцевих умовах добре зарекомендувала себе гірськокарпатська порода овець, її формування починалося ще з 50-х років, і аж у 1992 році породу було внесено в Реєстр. Карпатська вівця стійко переносить гірський клімат, серед інших виділяється високою продуктивністю шерсті.

Отож кілька років тому Валерій Бовт разом з членами товариства прийняли рішення - зайнятися вівчарством - абсолютно новою справою у Стеблівці, де раніше ніхто цим не займався. Нова справа неминуче пов'язана з додатковими клопотами. Якщо проблему коштів ще можна було вирішити, взявши банківський кредит, то найскладнішим виявилося знайти добрих вівчарів, які вміють доглянути за отарою, подоїти овець, виростити молодняк і т.д. Довелося шукати кадри по навколишніх селах. Таких людей усе-таки знайшли. За свою роботу вони отримують по 1200 гривень.

І нарешті - проблема реалізації. Як відомо, вівчарська галузь занепала у 90-х роках саме через відсутність ринків збуту. Переробні підприємства, які приймали раніше овечу вовну в необмеженій кількості, через власну фінансову скруту відмовилися приймати сировину. Зменшувався споживчий ринок і щодо м'яса, бринзи, молока. Чи є підстави сьогодні сподіватися на достатню реалізацію продуктів вівчарства?

Валерій Бовт у цьому не сумнівається. Щодо шерсті, то її в необмеженій кількості забирають перекупники з Івано-Франківської області, де тамтешні майстри виготовляють із вовни гуцульські ліжники та інші вироби. Єдина проблема - низька ціна, яку, як правило, диктують заїжджі комерсанти.
Щодо баранини, то темпи її реалізації теж задовільні. Ціна (жива вага) тримається на рівні 6 гривень. Майже стільки ж сьогодні дають за кілограм свинини, собівартість якої незрівнянно вища. Головні покупці баранини - ресторани, шашличні, соціальні заклади. Правда, мине ще рік-два, поголів'я буде збільшено до запланованого обсягу - 3 тисячі - і на той час потрібно буде мати стабільні шляхи масового збуту м'яса. Над цим у Стеблівці думають вже сьогодні. Йде пошук виходу на столичні супермаркети, на мусульманські общини і т.д., є й інші маркетингові ідеї, які, мабуть, розголошувати не станемо - щоб їх не перехопили інші.

Молокопродукти. Овеча бринза користується попитом перш за все у самих закарпатців. А це теж немало. Сьогодні на одного закарпатця в середньому виробляється 100 грамів цього продукту в рік. Можна не сумніватися, якщо всерйоз зайнятися реалізацією через торгові точки, «піти до покупця», обсяг реалізації можна суттєво збільшити. А, крім того, Валерій Бовт має намір механізувати процес доїння, створити цех по переробці овечого молока, продукцію подати у сучасній упаковці з привабливим дизайном, і сир, бринза обов'язково будуть розкуповуватися - і на Закарпатті, і за його межами. Адже ж купують стограмові скляночки з чилійським овечим сиром по 25 гривень!

Недавно Валерій Бовт побував в Італії на міжнародному форумі, присвяченому проблемам глобалізації у сфері харчування. Світ поступово перетворюється на уніфікованого клієнта «Макдональдсів», а тим часом загальновідомо, що найбільш корисною для людини є їжа її регіону, її малої батьківщини. Зрештою, національна чи регіональна кухня є такою ж цінністю, як і культурні традиції -вишиванки, танці, пісні, народні промисли. Щодо Закарпаття, то тут необхідно пропагувати свою кухню, в тому числі — на основі вівчарства.

І ще один досить важливий фактор, який може зробити вівчарство рентабельним. На кожну вівцематку держава виплачує по 50 гривень. За підрахунками Валерія Павловича, виручка від однієї вівці (сир, вовна, м'ясо, державна дотація) може становити майже 500 гривень у рік. Це в будь-якому випадку більше, ніж затрати на утримання, зарплату вівчарям, ветеринарний догляд і т.д. Утримання тритисячного пого-лів'я мусить принести дохід усім, хто працює в товаристві. Врешті для цього все й робиться, щоб кожен мав достойний заробіток. Механізатори, наприклад, ідучи на пенсію, одержують у власність трактори, на яких працювали. Шкоди для господарства голова правління у цьому не бачить. Все одно трактори залишаються в селі, і все одно оброблятимуть ту ж землю, що й раніше. Маючи таку «групу підтримки», як спеціалісти Марія Шимон, Марія Майор, Юлина Іванчо, Анатолій Панчук, Олена Галас, механізатори Василь Токар, Михайло Якоб fa багато інших, голова товариства переконаний, що справи йтимуть обов'язково по висхідній. Навіть така бідна земля, як стеблівська, приноситиме доходи. Подібний бізнес, звичайно, не настільки вигідний, як будь-який інший. Тому знайомі нерідко дивуються, чому він, Валерій Бовт, «закопує в землю» неабиякий талант підприємця. У неаграрній сфері міг би мати значно більший капітал. Зрештою, він міг стати й державним чиновником, навіть заступником керівника області. Але відмовився - мовляв, звик до землі.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати