Закарпатський горянин Олекса Соломко заклинає змій

Дід Олекса, як його називають у селі, живе на околиці Латірки у великому дерев’яному будинку. Поблизу хати стоїть синій трактор, під хлівом лежать складені у рядочок поліна. Господарі замінюють у будинку старі дерев’яні вікна на металопластикові.

На ґанок виходить сивий дід, закурює ”Приму”.

— Якщо змія вкусить людину чи тварину, заклинаю яд. Можу робити це на відстані. Через 5 минут, якщо змія не дуже ядовита, тіло розпухає, людину дуже тягне на сон. Може й сутку проспати. А як устане — хоче їсти.

Олекса Соломко розповідає, що ворожити його навчив батько Ілько. Той годував змій молоком із рук. А коли свистів, уся нечисть з околиці сповзалася до двору.

— А мого батька, — веде далі Соломко, — лікувати навчив Владика в полоні. З дому няня в 13 років прогнав голод. Вештався, служив кучером у графа. Як почалася Перша світова, поранили його в лице, забрали в полон до царя Миколи. Тато доглядав за кіньми Владики. А той зціляв хворих. Батько й навчився. За се в селі його називали ворожбитом.

Няньо вмів відгостити гадюк, — веде далі чоловік. — Їх раньше було по селах кублами. Радив три дні годувати їх молоком, а потім дати гарячого. Тоді змія попече собі ядовитий пузирь і втече. У нас змії, як ковбаси, звисали в хаті, бо стріха була дирява. А батько їм у той час грав на пищалці. Ой, шо ся мама сварили!

Каже, батько навчив його ворожби в 14 років.

— Няньо відчув, що при смерті. Йшов лікувати сусідську корову, яку вкусила гадюка. І покликав усіх сімох синів, аби йшли ся вчити ворожити.

Олекса Ількович розповідає, що брати лікувати не вміють.

— Я був семим, — каже дід Соломко. — А семому дітвакові в сім’ї, я так чув, усе вдається не так, як іншим. У 15 років витяг яд із рідного брата Василя. Потім учивім-ся на ветеринара в Мукачеві. Цілой життя проробив на фермі з коровами.

Люди в селі називають Олексу Соломка ворожбитом і професором.

— Лежав я довго в лікарні в Ужгороді, — згадує. — У селі двох людей вкусила змія. Щоб вигнати яд, треба було ножа з дерев’яною ручкою. Пішов я на кухню до поварів по ніж. Зробив кінцем три круги по землі, ніби звита гадюка циркулює. Читаю ”Отче наш”. Потім б’ю ножем в уявну голову гадюки й наприкінці промовляю таке: ”Заклинаю тя Богом живущим, заклинаю тя на обратну дорогу...”. І помагає.

На видах змій Олекса Соломко не розуміється.

— Вони як у лісі ня побачать — тікають, — каже чоловік. — Щось чуствують. У змії очі великі, а сама глуховата. Виповзе на сонечко грітися й засне. Коло неї пройде корова, змія сполохнеться у сні — й цап за вим’я! На корову треба завісити дзвінок — тоді не вкусить. А овець і коней змія не кусає, бо може вмерти від їхнього жиру.

Виходить дружина Олекси Соломка — 70-річна Марія.

— У вересні у нас із бабою буде золоте весілля, — затягується господар цигарковим димом. — Не каждому дано прожити разом 50 літ. Маємо трьох дітей — Любу, Надію й Олексу. Син із жінкою й двома внуками живе зі мною. Завідує автозаправкою на перевалі, хоча сам ветеринар. 9 років тому я навчив його заклинати. Бо вже думав-ім, же вмру — так-ім, ся похворів. Донька Люба тоже хтіла ся навчити. Один раз помогла корові, айбо після цього її дочка злягла з температурою. Кажу: ”Донько, більше не треба — не дано се тобі. Се чоловічоє діло”.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати