Зокрема, на Хустщині навколо двох озер зчинився неабиякий ажіотаж, що став наслідком конфлікту між кількома приватними особами та організаціями. Йдеться про ставки, що дислокуються на території селища Вишково. Саме вони стали предметом суперечок та судових розбірок, котрі тягнуться вже понад два роки.
Суть конфлікту в наступному. Районне товариство рибалок та мисливців (УТМР) ще в далекому 1997 році розпорядженням облдержадміні-страції за №294 одержало 58837 га угідь для ведення мисливського господарства. До складу цих площ увійшло також 830 га водно-болотних утворень, в тому числі і згадані вже вишківські озера. Але восени 2002 року ці водойми разом із прибережною смугою впали в око двом мешканкам Вишкова – Ганні Амбруш та Марії Візантій. Нині члени низового товариства УТМР стверджують, що це було далеко задумана і вдало спланована комбінація, чи, навіть, махінація. Я не беру на себе сміливості відокремити ці два поняття, позаяк вони не розділяються якоюсь конкретною смисловою чи практичною межею. Але подальший хід подій показав, що дві названі вишківчанки брали у приватну власність водойми з прицілом на далеке майбутнє.
Хоч справедливості заради треба сказати, що легітимність видачі їм державних актів на право власності слід поставити під великий сумнів. Адже ці документи були видані Марії Візантій та Ганні Абруш на підставі розпорядження голови Хустської райдержадміністрації пана Горби. У той же час у тексті самих актів чорним по білому написано, що ці „земельні ділянки розташовані на території смт. Вишково”. З цього твердження недвозначно випливає той факт, що надавати ці ділянки у приватну власність мала не райдержадміністрація, а сесія Вишківської селищної ради народних депутатів. Двох думок щодо цього, на мій погляд, бути не може, у чому я персвідчився після консультацій з юристами.
Але на цьому комбінації з Вишківськими озерами не закінчились. Після того, як згадані ділянки, половину площі яких займали водоймища, перейшли хоч і з великим юридичним сумнівом у приватну власність, на них накинув оком директор відомого у Шаяні торгового закладу „Нон-стоп” Іван Ракша. Але він чомусь повів переговори не з власниками озер Марією Візантій та Ганною Абруш, а з головою районної організації УТМР паном Рошком. Що це була за комбінація і наскільки вперед вона була продумана нині з висоти трьох років сказати важко. Але факт залишається фактом: у жовтні 2004 року між згаданими уже підприємцем паном Ракшою і товариством УТМР в особі його голови В. Рошка була укладена угода, згідно з якою „сторона два (В. Рошко) вступає в Колективні члени УТМР та сплачує вступні і членські внески, вносить добровільні грошові пожертвування в розвиток мисливсько-рибальського господарства”. На перший погляд, у цих благих намірах щось підступне запідозрити не можна. І справді: людина персонально вступає у колективні члени товариства та ще й жертвує на його розвиток чималеньку суму коштів. Але задум обох сторін розкривається уже в наступному параграфі угоди, який змістовно виглядає так: „Сторона 1 (УТМР) надає та створює сприятливі умови для організації полювань, рибної ловлі та відпочинку, для цієї мети закріплює за І. Ракшею природну водойму пл. 0,7 га ур. Рогода.
Зрозуміла суть даної комбінації, чи то пак махінації: голова районної організації УТМР „ничтоже сумняшеся” передає приватну водойму у користування панові Ракші. Не знаю, ким доводиться цей пан голові райорганізації – кумом, сватом, знайомим чи другом. Скоріше за все, він є просто потрібною в якомусь плані людиною. А для потрібної людини можна і знехтувати законом, що пан Рошко і зробив. Але члени Вишківського низового колективу Товариства мисливців і рибалок у цей час теж не дрімали. Вони помітили, що пан Ракша порахував водойму, що належала на правах приватної власності М. Візантій та Г. Андруш, своєю вотчиною. І у відповідності з таким рішенням діяв послідовно і цілеспрямовано: обгородив озеро, поставив на вході до нього охоронну будку і таблички з написом „Приватна власність”. Це означало, що члени товариства мисливців і рибалок, котрі раніше безкоштовно ловили на озері рибу і полювали на диких птахів, тепер могли займатися цим своїм хобі лише за гроші, котрі текли в кишені пана Ракші.
Зрозуміло, що такий стан речей не міг влаштовувати мисливців та рибалок, і вони звернулися з проханням захистити свої скасовані права до міськрайонної прокуратури. Ось що вони писали у своїй заяві прокурору пану Савинцю: „Голова Хустської районної райради УТМР Рошко В. І. одноосібно, зловживаючи службовим становищем та нехтуючи думкою 100 членів Вишківської організації УТМР, 15 жовтня 2004 року уклав з громадянином Ракшою угоду, згідно з якою незаконно передав у користування йому 0,7 га водойми в урочищі Рогода. У свою чергу і М. Ракша кругом цієї водойми поставив огорожу і таблички з написом „Приватна власність”, тим самим зробив вилов риби в озері і полювання на диких птахів платним”.
Суть цієї заяви вишківських мисливців та рибалок зрозуміла: вони вимагали від прокурора зреагувати відповідним чином на порушення панами Рошком і Ракшою законів щодо приватизації озера. Але в. о. міжрайонного прокурора молодший радник юстиції В. Балега зреагував на заяву вишківчан за принципом „на городі бузина, а в Києві дядько”. Ось його відповідь у скороченому варіанті: „Хустською міжрайонною прокуратурою Ваша скарга щодо законності надання гр. Амбруш Г. Ю. у приватну власність земельної ділянки та частини природної водойми розглянута. Встановлено, що згідно з розпорядженням голови райдержадміністрації за №69 від 01 березня 2002 року Амбруш Г. Ю. передано в рахунок земельної частки (паю) площею –1,36 га земель, з яких 0,65 га природна водойма. Так, згідно п .2 ст. 59. Земельного кодексу України громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми загальною площею до 3 га. Крім того, роз’яснюю, що згідно ч. 2 ст. 158 Земельного кодексу України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування та розпорядження земельними ділянками. Отже, Ви маєте право звернутись до суду із позовною заявою в порядку передбаченому ст. Ст. 118-120 Цивільно-процесуального кодексу України. Таким чином, підстав для внесення документів прокурорського регулювання немає. В о. Хустського міжрайонного прокурора молодший радник юстиції В. Балега.”
Впевнений, що після процитованого читачі погодяться зі мною у тому, що пан Балега відповів вишківчанам не по суті, не по темі і не за змістом, тобто діяв за вже згаданим афоризмом „на городі бузина, а в Києві дядько”. А його порада заявникам звернутися до суду виглядає просто сміховинною: дорогу до храму Феміди люди і без нього знають давно. У зв’язку з цим, не менш сміховинно виглядає кінцеве резюме пана Балеги про те, що „підстав для внесення документів прокурорського реагування немає”. Як видно, пан Балега не проникся духом і буквою Закону України „Про прокуратуру”. І в цьому плані у нього є ще великі резерви для юридичного лікнепу.
Тим часом, не відчуваючи над собою ніякого правового контролю пан Ракша продовжував самоуправно приватизовувати спірну водойму. І це йому вдавалося в повній мірі. З жовтня 2004 року жодна нога члена УТМР безплатно не ступала на берег озера. Скільки заробив пан Ракша на незаконному привласненні ставка, відомо тільки йому і Господу Богу. Але судячи з усього, кошти у його гаманець припливли не малі. Не маю доказів того, що він ділився ними з головою райради УТМР паном Рошком. Але члени низового осередку цього товариства в один голос заявляють, що такий розподіл коштів мав місце, а диму без вогню, як відомо, не буває. Проте, попри таку „димову завісу”, пан Ракша, вочевидь, відчував, що привласнення ним озера де-факто є нелегітимним і, врешті-решт, опоненти доведуть це де-юре. Отож у липні минулого року, тобто по двох роках після незаконної угоди з паном Рошком, він таки викупив одну з водойм. Але не у пані Амбруш, а в її сусідки Марії Візантій. Саме з нею він 31.07.2006 року уклав угоду купівлі-продажу за номером 513954. Згідно з цим документом в його приватну власність перейшла земельна ділянка площею 1,34 га, більше половини якої займає озеро. Але навіть після цієї оборудки вишківські мисливці та рибалки не вважають пана Ракшу законним власником водойми. І, на мій погляд, їхня позиція має під собою юридичне підґрунтя. Адже низку комбінацій і махінацій, що супроводжували перехід озера з рук в руки підтверджено документально.
Прослідкуймо у хронологічному порядку всі перипетії цієї історії. По-перше, вкрай сумнівним є перехід озер у приватну власність Марії Візантій та Ганни Амбруш, санкціонований не селищною радою, а райдержадміністрацією. По-друге, вже явно незаконним є передача цих водойм у користування Івану Ракші закріплене угодою з районною радою УТМР в особі Василя Рошка. І, нарешті, по-третє, незаконним є здирання грошей з мисливців та рибалок за користування озером для риболовлі та полювання на диких птахів, що принесло пану Ракші чималі дивіденди.
На всі ці неправові моменти і вказали вишківські мисливці та рибалки у своєму листі до нашої редакції. Їхній епістолярний твір закінчується таким пасажем: „Члени низового колективу УТМР впевнені в тому, що всі мешканці Вишкова поділяють думку про те, що комбінації і махінації навколо озер є вкрай сумнівними і для когось конкретного явно корисливими. Але пересічні мешканці Вишкова самотужки не можуть докопатися до доказів такої кримінальної ситуації”. Автор цих рядків, навівши задокументовані факти, теж не хоче робити конкретних висновків. Бо, зрештою, не слід відбирати хліб у правоохоронних органів.
Олександр Підгорний, "Трибуна"
06 серпня 2007р.
Теги: