Рід Другетів та їх діяльність у добу Анжу

Загальновідомо, що поява перших представників роду Другетів на теренах Угорщини співпадає із приходом на угорський королівський трон нової династії. Адже, 14 січня 1301 року зі смертю короля Андраша ІІІ вимерла чоловіча гілка династії Арпадовичів (Magyarorszag történeti kronológiája, I., c.187). У боротьбу за трон вступили декілька претендентів – Карл Роберт Анжу, Вацлав ІІІ Пршемисль, Оттон Віттелсбах. Вже 13 травня 1301 року за участі естергомського архієпископа Ґерґеля Бічкеї відбулася коронація Карла Роберта на угорський трон (не Священною короною, а іншою, і через це не усі визнавали легітимність коронації). Карл Роберт був правнуком Іштвана V, тобто мав спадкове право зайняти спорожнілий трон Угорщини. Частина місцевих князьків – олігархів підтримувала його кандидатуру, але ж більшість великого дворянства надавала перевагу іншій особі – Вацлаву, сину чеського короля. Угорщина перетворилася на арену гострої і кривавої боротьби олігархічних угрупувань.

10 жовтня 1301 року Державні станові збори обирають королем Карла Роберта, інші претенденти на трон залишають територію Угорщини. Але з цим не завершилося політичне протистояння аристократії і короля. Визнання Карла Роберта не означало, що він міг поширити свої повноваження правителя на усю територію держави. Олігархія тримала під контролем обширні землі і ресурси, вона не склала присягу новому королю. Карлу Роберту довелося прикласти чимало зусиль для подолання вороже настроєних дворян. До того ж навіть після Державних станових зборів король не вважався легітимним правителем держави, адже коронація відбулася не Священною короною (Священна корона була у трансільванського воєводи Ласло аж до 1310 р.) і не в Естергомі – місті коронації усіх попередніх королів Угорщини. Тільки 20 серпня 1310 року Карла Роберта Анжуйського коронували із дотриманням усіх звичаїв і правил (Magyarorszag történeti kronológiája, I., c.192).

Отже, поступово Карлу Роберту вдалося зламати опозицію. Непокірних дворян усунув від влади, замінив їх відданими людьми, які отримали значні володіння приборканих дворян. Поряд із цим король звернув увагу на тих аристократів, які раніше були усунуті (або ж самі відсторонювалися) від політичного життя. Саме вони стають опорою королівської влади. За два десятиліття Карл Роберт певною мірою зміцнив свою владу, залишившись, по суті, одним із найбільших землевласників (мав 160 замків). Він прагнув не допустити ще більшого збагачення аристократів. Король не вдавався до дарувань земель як це робили Арпадовичі, розумів, що це не дасть тривалу підтримку і не забезпечить вірність з боку «обдарованих». Натомість за вірну службу король надавав землі у тимчасове користування – так звані гонори (honor) (Engel, 1990, c. 274.).

Це була цілком нова для Угорщини система землекористування. Власники гонорів ставали збирачами податків і управителями королівських маєтків. Посада не передавалася у спадок, король у будь-який момент міг позбавити власника від маєтків-гонорів і усунути від виконання обов’язків. Отже, впровадження системи гонорів означала реальну владу короля, утримувачі гонорів могли мати під своїм управлінням 10 – 20 замків, що, відповідно, забезпечувало для них постійний прибуток. Окрім введення нової системи землекористування із приходом Карла Роберта сталися зміни у васальних відносинах. Укоріненні в Угорщині так звані фаміліярні відносини дещо відрізнялися від васальних відносин Західної Європи. Новий фаміліяр не обов’язково мав супроводжуватися земельним даруванням – домінією, дарування могло бути у грошовій або натуральній формі. До того ж відносини пана і васала – не були по життєвими, фаміліяр у любий момент міг розірвати угоду з паном.

Отже, завдяки деяким змінам Карлу Роберту вдалося суттєво зміцнити королівську владу, підняти свій авторитет тощо. На території Угорщини не було таких земель де б не стояв королівський замок. За таких політико-економічних обставин з’являються на політичній арені Угорщини Другети, їх перші представники були активними учасниками нововведень короля, підтримували Карла Анжуйського у його внутрішній і зовнішній політиці. Другети, звісно, мали свої фамільярні володіння, мали титул палатина (nádor), державного судді (országbiró), скарбика (tárnokmester, kincstartó), трансільванського воєводи тощо. Філіп Другет як вихователь супроводжував Карла Роберта під час першого його приходу до Угорщини ще до того як той став претендентом на трон (Zubánics,www.kmoa.com.ua/). Угорський дослідник дворянських родів Вертнер Мор не ставив під сумнів італійське походження Другетів (Wertnеr, 1891, c. 91), а ось Хампел вважав, що рід однозначно має французьке походження. Через певні обставини вони переселилися до Італії, а звідти вже до Угорщини. (Hampel, 1891, с.136). Батько майбутніх угорських палатинів Міклош Другет (Drugeth, Durget, Druetto, Drugettus) був вихователем дітей Карла І Неаполітанського (Blanár, 1913, C. 95, 96).

Цікаво, що крім Філіпа Другета в оточенні Карла Роберта не було інших іноземних вельмож (Нómán, 1928). Наступники Філіпа – Янош і Вільмош, теж народилися і виховувалися в Неаполі, були добре обізнані з тамтешніми порядками, способом господарювання тощо. Вільмош мав багаті маєтки в Неаполі. Відомо, що саме Вільмошу королем було доручено вивчити основи так званого сепешського права (Miskolczy, 1932, с. 407). Все це є доказом запланованих далекоглядних намірів короля та його оточення щодо реформування держави.

Прихід на престол Угорщини нової династії мало велике значення. Нові віяння європейських відносин різного характеру, культури проникали до найбільш віддалених регіонів Угорщини, зокрема Північно-східного краю. Неаполітанські Другети були тими хто приніс нові соціально-економічні порядки, свіже мислення.

Отож, спробуємо прослідкувати окремі моменти діяльності перших представників роду Другетів в історії Угорської держави та її північно-східних земель. Запропонована стаття скоріш усього є узагальненням раніше відомих фактів, пов’язаних із тим чи іншим Другетом. Цією роботою не можемо заповнити усі прогалини історії Другетів, накреслимо ті проблеми вирішення, яких має стати об’єктом подальших пошуків краєзнавців, джерелознавців та аматорів-істориків.

Філіп був першим із роду Другетів хто отримав величезні володіння із містами і селами, укріпленими замками на праві гонору. Це були землі «приборканого» володаря Аба Омадея (Палатин Аба Амадей хоч не відразу, але ж визнав Карла Роберта королем, але невдовзі помер, а володіння перейшли до короля, і той передав їх Філіпу Другету). У 1316 році він призначений ішпаном (жупаном) Сепеша і Уйвара. За вірну службу король дарував йому замок Лубло і Палочу, ймовірно у приватну власність, бо після смерті Філіпа ці замки стають власністю його племінника Вільгельма (Вільмоша). Окремі автори вважають, що Філіп разом із Деметером Нечкеі та Палом Гараі створили першу лігу баронів – сильне політичне угрупування. У період між 1323 – 1327 роками Філіп Другет був палатином (Engel P., 1995., I., c. 2-3). A вже у 1327 р. він помер, не залишивши нащадків. Майже усі володіння і титули Філіпа успадкував молодший брат Янош І (народився 1292 році в Італії і жив там до 1312 р.). Саме Яноша історична література вважає засновником дворянського роду Другетів на теренах Угорщини (Nagy I., 185, c.399).

Діяльність Другетів мала різнобічний характер, звичайно головний акцент ставився на підтримання політичного авторитету при королівському дворі та середовищі аристократії. Відбуваються також зрушення економічного і культурно-освітнього змісту. До недавна в краєзнавчій історичній літературі діяльність Другетів пов’язували виключно із місцевою локальною історією: будівництво моста через Уж, реконструкція Унгварського замку, зведення будівлі для єзуїтського колегіуму тощо. (Історія Ужгорода, 1993, с.19-20; Токар, 1995). Втім саме цей дворянський рід присутній на політичній арені Угорщини впродовж чотирьох століть. Отже, у 1328 роках Янош І отримує титул палатина і вірно служить справі Карла Роберта Анжуйського аж до смерті (1333 р.) (Engel, 1982, с.905). У заповіті, складеному 1330 р., перераховано земельні володіння Яноша серед яких укріплені замки - Саланц, Паріч, Барко, Єсено, Палоча, Саколя, Лубло, Регец, Генц, Дунаєц. У 1327 роках він отримав ужанський гонор разом із замком Невицьке (Engel, 1982, с.886; Дзембас, Кобаль, 2005, с.25). Після смерті Яноша володіння і титули перейшли до його старшого сина Вільмоша, який продовжував примножувати земельні володіння сім’ї. Відомо, що 1335 року Вільмош отримав володіння деякого Домокоша Надошді, який помер без спадкоємців (його володіння перейшли до королівської казни і подаровані Другету). Це були значні території між річками Орша, Тарцал, Гернад, усього 10 сіл. (Ágoston, 1913, с.72.). У 1335 році крім згаданих вище десяти сіл брати Другети отримали від короля ще 15 сіл, що становило 30 000 холдів (Ágoston, 1913, с. 73.). Така територія не вважалася особливо великим даруванням, цінність її була у тому, що знаходилася у густо заселеній і родючій місцевості. Звичайно, займаючи найвищу посаду у державі посаду–  палатина і будучи жупаном дев’яти жуп (Сепеш, Шарош, Абауй, Гевеш, Гемер, Боршод, Торна, Земплен, Унг), Вільмош Другет забезпечив процвітання своїм наступникам. До його гонору належали декілька королівських замків, серед них Болдогко, Фулек, Шарош, Садвар, Сепешвар (Engel, 1995, I, c.3). Володіння Другетів примножували ряд приватновласницьких поселень і замків: Барко і Єсено в Земплінській жупі, Невицьке в Ужанській жупі, Дунаєць в Сепешській та Сакаля в Шарошській (Engel, 1985, c.959).

Територія, підконтрольна Вільмошу, була «маленьким королівством». Вільмош Другет відзначився у політичній історії і тим, що у грудні 1335 року ним була зорганізована зустріч правителів межуючих королівств у Вишеграді. Головна мета заходу – укладання союзу проти Людовіка Баварського і Альберта Австрійського. На зустрічі взяли участь чеський король Ян Люксембурзький, польський король Казимир (брат Єлизавети, королеви – матері), макграф моравський Карл (син Яна Люксембурзького, майбутній імператор Карл IV), баварський герцог Генріх (зять Яна Люксембурзького) і Карл І Анжуйський із сином Лайошем. (Pór, 1901, с.427). Дружина Вільмоша Другета Марія Феулі під час вишеградської зустрічі європейських правителів була у супроводі королеви Єлизавети. Отже, Другети належали до безпосереднього оточення короля і брали участь у вирішенні державних питань.

Вільмош Другет відзначився як здібний військовий діяче, адже він очолював угорське військо у поході на підтримку претендента на польський трон Владислава І Локітека. Згодом, взяв участь у поході у Сілезію та проти Німецького Ордена. Вільмош не мав дітей і його майно та приватні володіння за згоди короля Лайоша успадкували брати Міклош І та Янош ІІ. Перший отримав титул державного судді, а другий – земплінського ішпана. На думку вітчизняного краєзнавця Ласла Зубанича, саме Міклоша І згадує угорський хроніст Гашпар Хелтаї під роком 1330. Отже, Міклош став вихователем королевича Лайоша, супроводжував принца 1336 року у його першому поході. Згодом, у 1350 році, під час неаполітанського походу король призначив Міклоша Другета капітаном міста Салермо.

Із документів доби Анжу відомо, що Міклош Другет подібно до інших своїх предків був призначений Ужанським ішпаном (1344) (Csikvári, 1940, c. 44; Engel, 1982, с. 907) та державним суддею. Втім, 1355 року раптово помер. Титули і майно успадкували його син Янош ІІІ та племінник Міклош ІІ. Спостерігаючи за стрімким збагаченням Другетів та розширенням підконтрольних їм територій, погоджуємося із думкою угорського вченого Енгеля про те, що, теоретично, їхні володіння могли б стати подібними за статусом до Трансільванії чи Словенії.

Але після смерті їх вінценосного покровителя (16 липня 1342 р.) політична значущість Другетів послаблюється, а їхні володіння скорочуються. У вересні 1342 року помер палатин Вільмош Другет (Magyarorszag történeti kronológiája, I., c.206), політичні суперники (королева Єлизавета і воєвода Томаш Сечені) наклали руки на обширні території. А наступних 1343 – 1344 років король замінив деяких жупанів новими. Молодий Лайош намагався не допускати ще більшого збагачення і зміцнення Другетів, бо це могло б загрожувати стабільності королівської влади у північно-східному регіоні. В документах 1344 року Міклош Другет фігурує тільки як ужанський ішпан. Отже, землі роду по суті обмежуються частиною Ужанської жупи. Окремі представники роду Другетів не рідко втягувалися у різного характеру чвари і скандали, звичайно об’єктом таких конфліктів була земля, маєтки, володіння. Тільки із 1359 року відомо два десятки грамот про замах на сина ужанського піджупана Домокоша Чічері Іштвана. Ймовірним «замовником» чи підбурювачем замаху вважали одного із Другетів. Король Лайош доручив земплінським урядникам розслідувати справу замаху, врешті Другети були визнані невинними.

Отже, перші Другети з’явилися на території Угорщини у перше десятиліття XIV століття. Вони були серед найвпливовіших і багатших осіб королівства. Тривалий час зберігали провідні позиції у політичному та господарському житті країни. В історіографії зустрічаємо думку про те, що король Лайош чітко і послідовно дотримувався політики свого батька, не змінював відносини з найбільшими дворянськими родами, у тому числі і Другетами. Втім, це було не цілком так. Безперечно у загальнодержавних питаннях молодий король був продовжувачем справи Карла Роберта. Втім, він мусів рахуватися із баронськими угрупуваннями – так званими лігами, характерним явищем угорської історії кінця ХІІІ – середини XV століть (Ágoston, 1913, с. 7, 44).

Починаючи з 1342 року території, підконтрольні Другетам, різко скоротилися. Як вже зазначалося, молодий король не бажав надавати можливості великим землевласниками стати багатшими за нього самого та й навіть наближатися у майні та володіннях. Другети не втратили усі колишні землі. Король дарувував їм місто Унгвар і його околиці (Федака, 2010, с. 63). Невдовзі рід Другетів розростається, поділяється на дві гілки і мають під своїм контролем більшу частину Ужанської і Земплінської жуп, територію від Тиси і до Ужоцього перевалу (Nagy I., 1858, c.400). У цей час збудований родовий палац у Горянах, який став спільним володінням братів Другетів. У 1384 році Ласло Другет заснував в Унгварі монастир павликіанів, який знаходився біля південного рову замку (Федака, 2010, с.64). Угорський краєзнавець середини ХІХ століття Карой Мейсарош зауважив, що будівля монастиря та церква павликіанів знаходилися в Горянах, де Ласло Другет горянський дарував монахам орні землі, виноградники і рибник (Mészáros, 1861, c.12). Зустрічаємо інформацію і про те, що ніби-то в Унгварі у середині XV століття Другети мали свій монетний двір (Сова, 1937, с.80-81; Токар, 1995, с.36; Федака, 2010, с.66) і карбували тут монети сумнівної якості. Петро Сова вважав, що подібний монетний двір Другети мали у Єсеневі поблизу Гуменного (Сова, 1937, с.81). За часів наступного угорського короля – Жігмонда Люксембурзького – слава Другетів на політичній арені Угорщини тьмяніє.

Однією з причин втрати покровительства було те, що Другети підтримували кандидатуру Ласло Неаполітанського на угорський трон і як члени угрупування Каніжаї брали участь у виступах проти Жігмонда. Розглядаючи політичні події доби відомої в краєзнавчій літературі як епоха Другетів, варто привернути увагу на зміни демографічного характеру. Як відомо, Угорщина першої половини XIV століття ще рясніла незаселеними або малозаселеними смугами гір і лісів. (для порівняння див. рис. 6 і 7).

У порівнянні із Західною і Південною Європою (Італією) звідки саме і прибули новий король та його найближче оточення, Угорщина була слабко заселеною, не мала розгалуженої системи поселень і особливо це характерно для окраїнних територій, прикордонних земель, зокрема, і нашого краю. Отже, перед новим королем, серед багатьох проблем державного значення, постало завдання заселення окраїнних земель (Engel, 1990, с.273).

Королі династії Анжу стали продовжувачами поселенської політики королів Арпадовичів. За деякими підрахунками, на початок XIV століття густота населення Угорщини становила в середньому 5 – 7 чоловік на км кв. У Європі навіть після найбільшої епідемії чуми відомої як Чорна смерть (1347 – 1351) густота населення залишалася вищою. Великими білими плямами на уявній демографічній мапі Угорщини постають Північно-східна та Східна частини держави. Саме на цих землях за підтримки і сприяння короля, землевласники через посередників-вербувальників відомих у джерелах як шолтеси і кенези закликають переселенців, надають їм певні «свободи».

Загалом, проблему демографічних змін та етнічного складу переселенців XIV та й пізніших століть вивчити складно. До нас дійшло обмаль джерел, документи розпорошені в різних вітчизняних і зарубіжних архівних фондах. Безпосередньої інформації вони не надають. Вченим слід застосовувати нові методи дослідження, робити порівняння тощо. Тут ми наведено вже відомі дані стосовно процесу заселення Ужанського краю у часи володарювання перших Другетів. Угорська історіографія початок руського заселення Північно-східної Угорщини датує серединою ХІІІ ст. (див. про це Ферков, 1999, 1999а).

Ще на початку ХХ ст. А.Годинка писав, що частина закарпатських земель стала власністю чернігівського князя Ростислава (зятя короля Бейли IV), зокрема замок Фузер у Земплінській жупі. Документи під 1254 роком фіксують руські поселення неподалік від цього замку, це села Лєсна і Чемернє. На схід від них простягалася прикордонна оборонна смуга, відома в угорській історії як дьепу (gyepü). Саме з цього часу, зауважив А.Годинка, сторіччями постійно прибували нові руські поселенці…» (Hodinka, 1923, c.14).

Відомо, що організоване переселення русинів у ХІІІ – XVI століттях проходило двома каналами: переселення дружинників під керівництвом князів (воєвод, кенезів, шолтесів) та завербованих спеціальними агентами колоністів, які поселялися на основі німецького та волоського права (Коломієць, c.11.).

Крім економічного гніту, переселенню сприяли інші фактори, насамперед те, що на новому місці селян звільняли від сплати податків на 12 – 24 років. Для засновників сіл видавалися грамоти (королем або землевласниками). Грамоти фіксували привілеї «засновників» та переселенців (Гошко, 1993, с.154). Історія чи не кожного села починається із шолтеського листа – договору землевласника і шолтеса про заселення тієї чи іншої території. Процес заселення можна висвітлити саме через вивчення збережених і доступних на сьогодні шолтеських (чи кенезьких) листів-договорів. Чимало таких документів походить від Другетів (Hodinka, 1923, c.15), які ставши володарями Земплінських та Ужанських доміній взялися за справу заселення. Чимало випадків стихійного переселення з Галичини.

На 1330-ті роки на думку ряду вчених припадає початок масового переселення до Північно-східних жуп Угорщини руського етносу із-за Карпат (Engel, 1990, c.274-275). В результаті з’являються десятки нових сіл як на королівських так і приватновласницьких володіннях. Певною мірою зросла кількість поселень Ужанської жупи. Їх назви в більшості випадків говорять про слов’янське походження (Токар, 1995, с.35; Федака, 2010, с.65). Проф. Сергій Федака вважає, що відбувалося і «самочинне розселення місцевого люду. Селяни … опиралися повному закріпаченню» (Федака, 2010, с.65). Заселенням неосвоєних або опустілих земель за дорученням феодала займалися шолтеси, підтвердженням цього є десятки шолтеських грамот XIV – XV століть. Втім, засновували села і безпосередні слуги пана.

Наприклад, є відомості про те, що 1377 р. «раб Миколи Другета Кухулад заснував село Доманинці, а в 1333 році замковий майстер Валентина Другета Геод – село Корумля, в 1400 році раб Ньег – село Гунковиці, а в 1410 році раб Іоана Другета Ванч заснував Кострино» (Токар, 1995, с.35). Цікаво, що означає позначення «раб»? Малоймовірно, що воно вказує не на повну юридичну і економічну залежність людини від свого пана. Скоріш усього це були безпосередні слуги феодала і за вірність, чи інші вчинки отримали дозвіл на заснування села.

Певну ясність у процес заселення гірських і передгірських зон Ужанської жупи та в цілому у формування мережі поселень кінця XIV століття можуть дати описи сіл і маєтків. На жаль, у розпорядженні вчених обмаль таких матеріалів: опис папської десятини 1332 – 1335 років, перепис 1398 року та перепис 1437 року (Engel, 1985, c.941-1005).

Угорський медієвіст Пал Енгел, вивчаючи дворянські сім’ї північно-східних окраїн Угорщини, проаналізував зазначені переписи. За густотою населення і часом виникнення поселень визначив чотири зони Ужанської жупи (див. рис.7). Отже, бачимо, що територія на південь від Унгвара до річки Латориці становила ядро жупи, хоч займала усього її п’яту частину. Більшість поселень виникли ще у часи Арпадовичів, мабуть у ХІІ – ХІІІ століть. За папським описом десятини 1332 – 1335 років із 28 приходів 21 знаходилося до лінії Сенна – Унгвар – Гейоц. Територія на схід від Ужанської долини аж до березьких кордонів охоплена річками Стара, Латориця, Стріппо заселялася, скоріше усього, із середини XIV століття (Engel, 1985, c.955). У папському реєстрі вони не зазначені. Не виключено і те, що тут не було католицьких приходів, населення могло сповідувати іншу віру – східне християнство.

На кінець Середньовіччя (середина XVI ст.) тут було 20 сіл (Engel, 1985, c.955). Деяка частина цих земель належала Другетам. Землі на північний-схід від Невицького вздовж долини річки Уж аж до державного кордону становили найбільший незаселений масив. Із 1332 року це володіння Другетів (Hodinka, 1923, c.17).

Історична література знає декілька поселень на північний схід від Унгвара, які виникли у добу Арпадовичів. Наприкінці ХІІІ століття зведено замок Невицьке (Engel, 1985, c.980; Дзембас,Кобаль, 2005, с.25) і тільки в 1398 році згадується поселення у підніжжя замку (Engel, 1982, c.889; Fügedi, 1977, c.142). Другети були єдиними власниками земель і сіл цієї зони. Опис 1398 року називає 13 поселень, з яких 8 було у спільному володінні двох гілок Другетів. Села Великий Березний і Перечин виникли ще до XIV століття. У XIV столітті засновані села Малий Березний, Дубриничі, Туриця, Ворочево, Зарічово, Тур'я Пасіка, Тур'я Ремети, Порошково, Симерки. У період між 1398 – 1437 років засновано ще сім сіл, а до середини XVI століття  – ще 8-10 (Engel, 1985, c.983).

Ужанська домінія Другетів у 1451 році нараховувала 21 село (Hodinka, 1923, c.17). Населення нових поселень було русинами. Мали вони свої каплиці. Отже, це були найбільші за територією володіння Другетів. Заселені були слабко. Густота населення становила тільки 0,84 чол. на кв. км (Engel, 1985, c.982). Процес заселення і формування мережі поселень тільки починався. Про руську етнічну приналежність населення території на схід від Унгвара аж до річки Орляви свідчить існування у 1437 році «руської дерев’яної каплиці у Нодьлазах» (Великі Лази) (Engel, 1985, c.981) і те, що у заселенні брав участь руський кенез Санісло (Mihályi, 1900, c.211.). Палатин Вільмош Другет доручив кенезу Санісло заселити неосвоєні землі на північ від Баранинець вздовж річки Стріппо. Сини Санісло 1398 року ще мали землі в Лазах, потім переселилися до Березької жупи і стали предками роду Долгаїв (Mihályi, 1900, c. 95).

Найбільше нових поселень впродовж XIV століття виникло на північний захід від Унгвара. Тут Другети володіли незначними землями. На кінець століття густота населення тут досягла близько 9 чоловік на кв. км. Якщо довіряти припущенням і підрахункам угорського вченого П.Енгеля, то на 1398 рік в жупі Унґ усього було 3808 кріпосних селянських сімей, додаючи дворянські та інші сім’ї він отримує число 4380 сімей і приблизно 21 900 чоловік (Engel, 1985, c.988). Звичайно, таку інформацію слід використовувати із обережністю. Згадуваний опис 1398 року міг упустити ряд дворів та навіть поселень (не згадано Середнє), на ступінь достовірності інформації впливали різні чинники. Втім, на сьогодні це важливе джерело, яке дає певну уяву про мережу поселень, кількість населення і сам процес заселення території Ужанської жупи.

Цінними є повідомлення про володіння Другетів, засновані ними села тощо. Загалом, на кінець XIV– початок XV століть володіння Другетів залишаються одним із найбільших у цій частині Угорщини, змагаються із такими великими землевласниками епохи як Бебеки, Перені, Цудари. Дві гілки Другетів мали 32 поселення (із Унгваром і Капушанами), де проживало близько 880 кріпосних сімей. У 1437 році помирає Іштван ІІІ – останній із горянських Другетів (Nagy, 1858, c.401). За переписом 1437 року усі маєтки Другетів становили 106 поселень, 3150 жилих будинків, з них 1115 в Ужанській жупі, інші в Земплінській. Водоліли трьома замками – Барко, Єсеньо, Невицьке. Загальна площа володінь становила 375 тис. га., з цього 364 тис.га. суцільної площі в жупах Унг і Земплін (Engel, 1985, с.959). А.Годинка повідомив, що в 1451 році в гуменянській і ужанській домінії Другетів нараховувалося відповідно 36 і 21 село (Hodinka, 1923, c.17).

Отже, Другети впродовж XIV – XV століття залишалися наймогутнішим та найбагатшим родом Північно-східної Угорщини. Унгвар із суто сільськогоспорадського поселення починає перетворюватися на поселення міського типу. Документи за 1419 рік Унгвар називають як oppidum, у 1437 році у місті нараховується 210 будинків, проводився щотижневий ярмарок, значно зросло населення. На думку ряду вчених, саме Філіп Другет зводить новий замок на місці попереднього, знищеного під час монголо-татарської навали (на Замковій горі), причому будівельним матеріалом йому служить камінь з горянського замку, а на місці горянського замку закладається вілла (Історія Ужгорода, 1993., с. 24). Приблизно у 1320-х роках побудований міст через річку. Зростання населення міста та й усієї домінії відбувається як за рахунок природного приросту так і за рахунок міграції. У 1430 році Унгвар отримав статус привілейованого міста із правом проведення загальнодержавного ярмарку. У цей час поширюється запроваджене Другетами вирощування винограду та виготовлення вина (Унгвар, Герень, Дароц, Домоня, Гусак).

Ці та інші зміни, пов’язані із діяльністю Другетів, залишили чималу історико-культурну спадщину. Це був тільки початок. У наступні століття представники роду Другетів, присутні на політичній арені держави, є активними учасниками процесів регіонального виміру. Володіння у Земплінській та Ужанській жупах прогресивно розвиваються і забезпечують своїм власниками чималі прибутки. Діяльність Другетів позначилася і на культурному і духовному житті регіону.

Загалом, на сьогодні відомо, як, коли і чому з’явилися Другети на теренах Угорщини, у який спосіб стали володарями значних територій у північно-східній частині держави. Знаємо і те, як їм вдалося зробити блискучу кар’єру у першій половині XIV столітті й чому тьмяніє їх слава із приходом молодого короля Лайоша. Поряд із цими питаннями історична наука у своєму розпорядженні має значно менше документальної інформації про соціально-економічні, етно-демографічні процеси, які зачепили або ж охопили території підвладні тим же Другетами.

Деякі вчені роблять спробу відповісти на питання, коли і як відбувається заселення території Ужанської жупи, які етноси брали участь у цьому процесі, про які категорії населення слід говорити, коли вивчаємо цю епоху, як формувалася система поселень жупи та інше. Хоча опубліковано чимало документів для дослідників, велику скарбницю становлять фонди ДАЗО, матеріали можуть допомогти у вирішенні ряду проблем історії нашого краю і прилеглих земель періоду Середньовіччя.