У закарпатській Черні колись вирощували перли та раків

Чернянська начанка – їжа XXI століття

Сьогодні Черна відома далеко за межами нашого краю завдяки специфічній страві, що носить назву «Чернянська начанка», а в селі щороку відбувається однойменний фестиваль.

Як розповів нам голова Чернянської сільської ради Василь Івашко, тільки у Волоському кущі вміють робити цю страву. Вона є різновидом баношу, однак насправді суттєво відрізняється за смаковими якостями та калорійністю.

– Це їжа ХХІ ст. Нині в Європі активно розвивається рух за екологічне харчування, а наша начинка є яскравим прикладом того, як за допомогою натуральних продуктів та старовинних рецептів створюється страва, яку ви більше ніде в світі не скуштуєте. У нас були випадки, коли люди переписували рецепти та намагалися зробити начинку в себе вдома, але жодного разу не змогли досягти необхідного результату.

– Які ж інгредієнти потрібні?

– Загалом їх 26, але основа – кукурудза вершково-молочної зрілості, що сушиться в печі за спеціальною технологією. Для нас начинка – це все, з нею народжуються, живуть та помирають.

– Нині готуєтеся до традиційного свята?

– Так, у 2013-му «Чернянська начанка» відбудеться 22 вересня, тож усі охочі можуть прийти і спробувати, що це за страва.

У селі також є найбільша кизилова плантація в Україні. Цього року, на жаль, через спекотне літо й обмаль опадів кизил слабо вродив. Це дуже корисний продукт, який добре впливає на кишково-шлунковий тракт. Якщо робити за його допомогою профілактику двічі на рік, то ніяких проблем зі шлунком не буде.

Чорні від руди

Офіційні відомості про с. Черна зазначені в XIV ст., однак життя на цих територіях вирувало й раніше, про що свідчать археологічні дані. Ще в дохристиянські часи люди активно розвивали тут власне господарство. Поряд із селом розташована одна з найстаріших нині відомих стоянок первісної людини в Європі – Королівська. Розкопки ведуть у Малій Копані.

– Тут по горах жили люди і займалися видобутком болотяної руди. А хто працював із нею, то був чорний, – продовжує Василь Івашко. – Через це і село має таку назву. Цю руду потім відправляли в Копаню, робили знаряддя праці. Крім того, в населеному пункті були великі поклади вугілля, до 70-х рр. ХХ ст. тут працювали шахти, але їх закрили, а виробництво перенесли до Ільниці. На базі шахти створили Затисянський хімзавод по переробці бентоніту. Його використовують для ливарної промисловості. Але мінерал дуже корисний і для людини, бо кращого абсорбенту немає. Очищає воду, вино, олію, додають його в харчі. Нині вже не розробляють.

– А що то у вас за магічний трикутник під селом?

– Магічний трикутник – стоянка первісної людини, це залягає андезит у формі трикутника. На цій ділянці була місцевість, де в дохристиянську добу люди проводили свої обряди. Це недалеко від кизилової поляни й у наші часи там часто проводять різноманітні гуляння. Поблизу розташоване й урочище Красний Дубник, де росте красний дуб, з якого робили бочки для коньяку. Дерево спеціально посадив ще правитель замку Нялаб.

Таємничі багатства Черни

Повідав нам голова сільради і про надію на відновлення старовинного місцевого промислу – вирощування перлин. Хоча нині це ускладнено через невизначений статус самої водойми, що розташована поряд із селом, але таку надію місцеві мешканці плекають вже не перший рік.

Як виявляється, ще з ХІІІ ст. тутешня водойма мала спеціальний статус, тут розводили для царського столу рибу, раків та в спеціальних прихованих від простого людського ока місцях вирощували й перлини.

Нині в озері та р. Бота можна знайти безліч молюсків, єдине, чого не вистачає – технології вирощування перлин.

 – У ті часи про це місце мало знали, все було приховано, навіть документацію вели на латині, а місця, де вирощували перли, були невідомі. – каже Василь Івашко. – Ті люди, котрі цим займалися, жили ізольовано, щоб не могли нічого розповісти іншим. Їм навіть надрізували горло, виколювали очі й поселяли в гори. Це урочище нині називається Барак. Це була тяжка праця, й робітники довго не жили, бо через високу вологість хворіли на легеневі недуги.

– Ці перли ще досить довгий час зберігалися в селі?

– І зберігалися, і вирощувалися. Нині у р. Ботар молюсків повно, але треба лише відновити технологію. Я звертався до університету, щоб  молодих талановитих студентів направили сюди, аби відновити цей промисел. Ми б створили для них умови. Але виш не дуже цікавиться. А тут треба молодого аспіранта, який би цим займався.

У нас можна відновити й популяцію раків. Колись місцеві мешканці ловили їх та кошарами відправляли в замок і, фактично, з цього жили. Раки були великі, вагою до кількох кілограмів. У нас вода дуже добра, бо не містить двоокису заліза. Тому раки там і водяться.

– Нещодавно у вашому селі відновили водогін. А про які ще плани на майбутнє можете розповісти?

– Плануємо побудувати водяний млин, колись у селі їх було аж 16. Хочемо й раків розводити. Є ідея створити фермерське господарство по їх вирощуванню. Ось такі наші мрії. Адже без них неможливо жити. Свого часу, ще за радянських часів, тут було розвідано андезити. Однак тоді через спротив місцевих мешканців кар’єр так і не відкрили. Хоча для села це було б дуже непогано, адже  могли б наповнити бюджет. Я вважаю, що корисні копалини треба використовувати, але з розумом.

Того дня я почув ще чимало цікавих розповідей про село та його околиці, ліси, які цінували й захищали угорські феодали, про народні гуляння та місця, де проводили дохристиянські обряди. Але, мабуть, головним позитивом є те, що сільська громада прагне зберегти свої традиції і мріє по можливості їх відновити, щоб залишити щось по собі нащадкам, зробити кращим своє сьогодення.