Той, що допомагає здійснитися мріям, або Роберт Глен Браун у житті однієї великої мукачівської родини

Світле, по-особливому прикрашене просторе подвір’я, не залишало сумнівів у тому, що щось радісне та святкове відбувається на ваших очах і ви особисто стаєте часточкою чогось такого, що одного разу проникнувши до глибин  вашого серця залишається там, щоб час від часу зігрівати своїм теплом. І хоч червневе літнє сонце щедро ділилося своїм яскраво-гарячим промінням,  здається і воно не могло перевершити теплоту посмішок, що не сходили з облич дітей та дорослих, осяваючи та зігріваючи особливим теплом все навкруги.

Дзвін голосів, що доносився з різних куточків, позначаючи піднесений настрій учасників святкового дійства очікувано стих і всі присутні зосередили свої погляди на одному з тих, хто щойно разом з усіма був поглинений щасливою миттю загального спілкування. Поважний вік не міг приховати в ньому колись  стрункого, спортивної статури чоловіка, який і сьогодні не дивлячись на тягар років, звисока дивився на присутніх. Суцільна сивина підкреслювала не тільки вік, а й те, що немало довелося йому побачити та пережити на своїй життєвій дорозі. Трохи суворий вираз обличчя  миттєво ставав по-дитячому переповнений радістю, а в очах було стільки душевної теплоти, коли він час від часу з особливим акцентом звертався до присутніх дітей, намагаючись нікого не обійти своєю увагою.

Дивлячись на господарів та гостей, він, американець Роберт Глен Браун, говорив про мрію, яку має кожна людина і про вищу мрію, коли  ми можемо допомогти іншій людині втілити в життя свою мрію. Його ставлення до мукачівських дітей, які з різних причин опинилися у дуже скрутному становищі, аж до втрати обох батьків, надавали його словам особливої довіри та ваги, спонукали в черговий раз задуматися над сенсом людського життя та своїм призначенням на землі, дізнатися більше про людину, про яку ще кілька днів тому майже нічого не знали.

Родом із Західного Канзасу Глен, а саме так по другому імені називали його рідні та знайомі, щоб відрізнити від батька з  дитинства знав, що таке ранчо і   яку роботу там потрібно виконувати. – Коли мені було 5 років батько садовив мене на коня і я пас худобу,- згадує він про своє раннє дитинство. У тих місцях не було дерев, які люди  могли б  використовувати  для того, щоб розводити багаття чи опалювати дім. Тож  п’ятирічний хлопчина мав ще один обов’язок: збирав у маленький візок послід корів, щоб потім використовувати його для опалення замість дров.

У ті далекі часи в його рідному Канзасі та сусідніх штатах панували  Великі піщані буревії і саме з ними пов’язані чи не найбільші дитячі хвилювання, які довелося пережити майже 80-років тому. Безкінечна дорога в степу і враз все навкруги покривається суцільним піском. Батько змушений вийти з машини, щоб навпомацки вгадувати дорогу і кричати про це дружині, яка пересіла за кермо і переляканий від страшенного розмаху стихії хлопчина.  - Ми наблизилися до якоїсь ферми, на якій у дворі стояв величезний ліхтар, який щойно  здавався нам маленькою червоною краплиною, що світилася крізь бурю, вказуючи нам дорогу і врешті-решт врятувавши життя, переказує він про подію і ніби заново переживає її. 

Старший з одинадцяти дітей Роберта Брауна та Юніс Блум, як і більшість американських і не тільки американських дітей мав усілякі фантазії з приводу того, ким хоче стати. І це значною мірою залежало від книг, які він читав, їхніх головних героїв.  Йому подобалися романи Александра Дюма, Фенімора Купера, любив гортати дитячу Біблію і думати про героїв, які там описані. Дуже подобались вигадані історії, але не фантастика і, Шерлок Холмс, став  чи не улюбленішим його літературним героєм. Можливо тому й почав розмірковувати, що непогано було б стати сищиком. Та згодом, коли став на пристойному рівні грати в американський футбол та баскетбол підліток твердо вирішив стати тренером і це було чи не головним його бажанням не тільки в юнацькому віці.

Для кращого гравця шкільної команди  не було вагань у питанні, ким би він не хотів стати: «Точно ким я не хотів стати, так це проповідником, тому, що мій батько був проповідником. І на мені, найстаршому зі своїх дітей,  він значною мірою вчився, як бути батьком і був при цьому зі мною надто суворим.  Він, наприклад, був твердо переконаний що бути  спортсменом чи спортивним тренером,  це надто мирське заняття не гідне віруючої людини». Та не дивлячись на такі зізнання та свої захоплення чи то літературними героями чи зірками американського футболу, батьки, за його ж словами, справили на нього найбільший вплив.

В роки  Другої світової в американських школах почали наймати старшокласників водіями шкільних автобусів. Тож будучи учнем випускного класу, Глен одночасно став водієм автобусу, заробляючи 13 доларів на місяць, що  на той час було немало, особливо для 17 річного юнака-школяра. І хоч робота та йому дуже подобалася, все ж визнає, що водієм був не дуже вмілим.

Після закінчення школи та літніх робіт по збору врожаю він записується на три роки до армії, з тим. щоб, коли поступить на навчання до університету мав змогу отримувати стипендію. І під час служби в армії і навчаючись в університеті мав великі духовні переживання. Вони в кінцевому підсумку привели його від того стану, коли він сподівався, що Бога не існує, бо не хотів, щоб він вказував йому, що має робити  до обіцянки служити йому. Тепер він переходить з факультету, де навчався на спортивного тренера на факультет ораторського мистецтва, щоб краще підготуватися до проповідницької діяльності.

Після семінарії два роки попрацював пастором, а після цього 26 років капеланом у військово-морському флоті США.  – Капелани, - це священики, які працюють з солдатами, а не цивільними людьми. Їм не дозволяється носити зброю, вони проводять служби у військах, а починаються військові дії, ідуть з солдатами, - почуєте ви пояснення людини, яка чи не найкращі роки свого життя, присвятила цій нелегкій духовній роботі часом серед великих страждань і смерті. І, якщо ви побачите біля Стіни Меморіалу ветеранів В’єтнаму, що у Вашингтоні високу постать зовсім сивого чоловіка, що ніби схиляється під вагою пережитого, - це він Роберт Глен Браун, який прийшов поклонитися пам’яті тих, хто не повернувся з тієї війни, через яку  і самому довелося  пройти, де серед  тисяч полеглих і його близький товариш.

Після 26 річної служби капеланом він ще 14 років послужив пастором в Каліфорнії і після цього у листопаді 1991 року вийшов на пенсію. У той час на другому кінці світу йде у  відставку останній  керівник СРСР Михайло Горбачов і на пострадянському просторі відбувається важкий, але  незворотній процес проголошення  та становлення молодих незалежних держав. І долі було завгодно, щоб вже немолоде подружжя зі США повернуло свої серця в бік України, а саме до Мукачева, що на Закарпатті.

Ліхтар, що світить крізь піщану бурю, вказуючи  дорогу і врешті-решт рятуючи  життя, світло в кінці тунелю… Важко дати єдину правильну відповідь на запитання, ким же став для десятків мукачівських дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування цей сивочолий американець і не тільки для них. Десять років тому він разом зі своєю чисельною родиною зібрали кошти і передали благодійному фонду Ілони Зріні, з  тим щоб її керівник Ласма Балюк змогла здійснити свою мрію, викупивши будинок  по вул. Бейли Бартока, 43 для дитячого будинку сімейного типу. 3 березня 2003 року 8 дітей стали його першими вихованцями. Пастор Робет Глен Браун разом зі своєю ріднею, близькими та знайомими, братами по вірі, зокрема  з Церкви на Тайм-сквері, що у Нью-Йорку, інших  євангельських церков США надавали суттєву матеріальну підтримку не тільки у складний період з 2003 по 2006 роки,  адже  тільки з 2006 року утримання дітей почало здійснюватися за державні кошти. Вони підтримують їх до сьогоднішнього дня. 37 разів приїжджав він особисто до Мукачева за двадцять років, 11 його молодших братів і сестер також відвідали цей будинок, і за словами Роберта Глена будуть відвідувати його і тоді, коли його не стане. Адже тут вони ніби зустрічаються зі своєю матір’ю Юніс Браун, на честь якої  назвали цей будинок для дітей.

35 дітей знайшли у ньому домашній затишок та батьківське піклування, яке дарували і продовжують дарувати їм батьки-вихователі Оксана Горкавчук та її чоловік Іван, а також матір-вихователь Тетяна Дрозд.  Хто, як не мати-вихователь Оксана Горкавчук, нагороджена за високі досягнення у вихованні дітей-сиріт та дітей, позбавлених піклування орденом «Княгині Ольги» та її чоловік Іван можуть охарактеризувати нашого благодійника: « Ця людина дійсно дуже любить дітей, бо інакше зробити для них стільки - просто неможливо. Він кожну дитину знає і пам’ятає, як її звати. Під час приїзду, а це буває як правило, двічі на рік, завжди живе у нас, серед дітей та дорослих, щоб краще знати наше життя, наші потреби.  Коли приходять нові діти він обов’язково знайомиться з ними і піклується про кожного. Ми вдячні Глену Брауну за підтримку наших українських дітей і за його щиру любов до них. Він дуже радіє, коли  діти продовжують навчання у вузах, створюють власні сім’ї. Він і його рідня приїздять сюди наче додому і діти це відчувають». Вони, діти, дійсно відчувають це і відносяться до нього як до дуже близької людини. Вони і тепер розкажуть вам, як щиро і довго молилися за свого друга, щоб він вдало переніс важку операцію.

- Я уже три роки як вийшов з дитячого будинку, але завжди пам’ятатиму цю світлу, хорошу людину, яку точно послав нам Бог. Незважаючи на його похилий вік, Глен і надалі намагається брати участь у нашому житті, продовжує робити добро для всіх нас. Коли він приїздить в дитячий будинок, нам завжди дзвонить наша мама (Оксана Горкавчук) і ми приходимо туди, щоб зустрітися з ним, посидіти в сімейному колі… Скільки вже пройшло років, але і зараз перед моїми очима молодший (одинадцятирічний)  брат Андрій, який лежить перебинтований у ліжку  після важкої операції, а поряд  бабуся і Глен, - ділиться своїми враженнями колишній вихованець, а нині студент Ужгородського національного університету Едуард Долинський. До слова, Андрій Дудка, як і Едуард, колишній випускник Мукачівської НВК «Гармонія», переможець багатьох міських та обласних предметних олімпіад також   студент УжНУ.

Мукачівський міський голова Золтан Ленд’єл та його заступник Михайло Лабош, Ласма Балюк, батьки-вихователі, теперішні і колишні вихованці дитячого будинку зі своїми сім’ями, ті, хто опікується їхніми проблемами в державних кабінетах, через благодійні фонди … і він, місіонер та благодійник Глен Браун, сонячного літнього дня прийшли сюди, на Бейли Бартока, 43, щоб у колі великої мукачівської родини відзначити свято – десятирічний ювілей створення дитячого будинку сімейного типу.

- Можу сказати, що в нього дуже добре серце і  він дуже відкрита людина, яка готова завжди допомогти іншим. Такі люди, як Глен Браун дуже потрібні, якби їх було більше, то набагато менше було б знедолених та сиріт, - мовила колишня вихованка дитячого будинку, а зараз дружина та мати Анжеліка Павлина про людину, для якої привілеєю та честю стала можливість інвестувати частину свого життя в життя молодих людей.

Дитяча лікарня чи спортивний майданчик, ювілей дитячого будинку чи свято останнього дзвоника у школі він завжди поряд з ними – дітьми, нашими, мукачівськими дітьми. Можливо через це, Роберт Глен Браун вважає, що найбільше задоволення в житті чоловік отримує, коли він живе для інших, а не для себе.

P.S. Висловлюю щиру вдячність пану Сергію Ландику за надану допомогу при підготовці даної статті.

Теги: сироти, Браун

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати