Як мешканці Лохова підкорюють Європу

На географічній карті Тернопільщини є Рай, Вінниччини — Бар, Луганщини — Щастя, Черкащини — Гроші. Хмельницька земля славиться селом Мудрі Голови. А на Закарпатті розташовано невеличке село Лохово. «У вас що, саме лохи живуть?» — питають інколи злоязикі туристи. Голова cільради Петро Куцкір на це гідно відповідає: «Ні, просто у нас лохонутися можна».

Насправді це працьовите село ремісників та виноробів, переважають серед яких Василі. А ще живе тут навіть... Леонід Кравчук.

Автограф від «президента»

Наче віночок, село оповите садами, виноградниками, лісами та потічками. Чи не перша хата на початку села — «президента». Так називають у селі однофамільця першого Президента Леоніда Кравчука. За професією він червонодеревник, працював на меблевій фабриці у Мукачеві. А для душі — витесував iз дерева портрети гуцулів, які дарував односельцям і гостям.

Усього в Лохові 1250 мешканців. Чи не кожен четвертий — Василь, найпопулярніше ім’я у селі. Нема родини, де б не було чоловіка чи сина на це ім’я. А у багатьох ще й прізвища однакові — тож заплутати деяких цікавих сусідів можна запросто. Дівчаток же найчастіше називають Мар’янка або Ганна.

Здавна Лохово славилося ремісниками: теслярами і ткачами. Та, на жаль, славні традиції предків майже не збереглися. Чи не у кожному дворі хтось виїхав на заробітки у Польщу, Португалію, Чехію або Італію. Ті, хто залишились, мають роботу в райцентрі: Мукачів же — всього за двадцять кілометрів звідси. Молоді жінки малих та старих доглядають. Чи не всі знаються на вишиванках. Ще полюбляють куховарити. Драники і баняки (печена, тонко нарізана картопля) — дві коронні страви лохівчан.

Знані земляки

Утім у селі є ким пишатися. Лохово — батьківщина народного художника України, лауреата Національної премії ім. Шевченка Юрія Герца. Його ім’я занесено до «Світової художньої енциклопедії всіх часів і народів», виданої в 2011 році Інститутом європейських художників Гейдельберга. «Коли багато думаєш, аналізуєш, бери до рук олівець або пензлик», — так казав художник, співець Верховини, про свою музу. Минулого року Юрій Герц пішов у вічність, та залишилися барвисто–веселкові полотна, наскрізно мажорні, у яких зображено закарпатське дерев’яне зодчество й міську архітектуру, гірську природу, обряди та гуляння.

Голова сільради Петро Куцкір за професією деревообробник. А ще він заслужений працівник культури України. «Уроки співів я ніде не брав. Ніяких консерваторій не закінчував, просто у родині всі співали», — розповідає «УМ» сільський голова. Його голос визнано як драматичний тенор. Це високий чоловічий голос, якому властива широта і насиченість звучання, виразний яскравий тембр. Спочатку Петро Куцкір був солістом ансамблю «Руснаки», який представив Україну на фестивалі народних колективів «Мітл Європа», що зібрав 26 ансамблів зі Старого світу. Організатори фестивалю, що проводився під егідою ЄС в італійській провінції Тіроль, до слова, про «Руснаки» дізналися з iнтернету. На гала–концерті, на який прийшло понад тисячу глядачів, Петру Куцкіру підспівували італійці, австрійці, німці і, звісно, наші заробітчани.

Співали «Руснаки» також в українському посольстві у Швейцарії. «На прийомі були присутні 43 посли. Дипломати не втрималися, — згадує Петро Петрович. — Почали притоптувати. А якось мені зателефонували: «Вас замовив сам Президент Віктор Ющенко. Концерт має відбутися у Мукачівському замку. Зможете приїхати?» Звичайно, поїхали. Ніякі мікрофони нам не знадобилися. Акустика чудова!». А от у Горлівці трохи образився. Приїхали, а там зал саме під фонограму готують. «Ви що, — кажу, — я співатиму тільки наживо, навіть мікрофон не потрібен»!

Згодом Петро Куцкір організував свій ансамбль «Бетяри». Так називають міцних, задиркуватих чоловіків. У вихідні та ввечері після роботи поспішає голова сільради на репетиції. Удень він — як білка у колесі. Попервах треба робити добудову до дитячого садка. Адже він розрахований на 40 дітлахів. У селі ж малих претендентів на відвідання закладу півсотні. У першочергових планах також ремонт клубу, де б виступали місцеві артисти та проходили б виставки виробів місцевих майстрів. Адже у селі засновано з ініціативи вчителів фольклорний ансамбль «Гроно». Аргумент був вагомий: «Не по хатах же сидіти та у телевізор щовечора вирячуватися».

Майстриня Тетяна Когутич iз Лохова знається на слов’янських обрядових ляльках, а саме ляльках–мотанках. Вона навіть давала майстер–клас у замку Сент–Міклош. Ці обереги  виготовляє на різні потреби. Є в неї берегиня, або желаниця, що  сприяє виконанню бажань, зернушка — на добрий урожай, сонниця — щоб сон був міцним і здоровим, долюшка — молодій нареченій на щасливе подружнє життя... «Обов’язково  лялька мотається за рухом сонця — тоді вона принесе вдачу та щастя», — вважає Тетяна.

Лігвище вовків, кущ чи прикра помилка

Лохово уперше згадується у пам’ятках за 1241 рік, коли тут стояла орда Батия. За народним переказом, усіх чоловіків на очах жінок в капустяних бочках потопили. Спустошене село знову заселили за наказом Ракоца Загизмунда, власника Мукачева, аж у XVI столітті. Населення почало суттєво зростати, коли тут побудували дерев’яну церкву. На її місці нині стоїть дзвіниця.

Лохово здавна славилося виноградом. Так, селяни–кріпаки одну дев’яту врожаю віддавали для Мукачівського замку.

Село попервах називали Логово, бо було тут лігвище вовків. Є й така версія, що назва походить від куща глоду, серед сільських жителів відомого як лугувка, або логов. За мадярів село звалося Берег–Севлюш, що в перекладі — «виноградний берег». А за радянських часів знову повернулася колишня назва, щоправда, дещо змінена — Лохово. Може, хтось помилився, замінивши букву, але назву мешканці села віддавати не хочуть. Навіть книгу «Лохово в долонях Карпатських гір» видали, яку писали всім селом.

Теги: Лохово, Руснаки

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати