На біціглях — уздовж Черемоша, або Гуцульський велотур спудеїв із Ужгородського анціонального університету

Побувати там, де ще ніколи не був — закон життя справжнього туриста, а тим більше велотуриста. Якщо ти живеш за цим законом, то, якщо тобі запропонують їхати в "туристську невідомість" завтра з самого ранку — ти зачепишся за цю пропозицію. А тим більше, якщо дають велосипеда і всіляко допомагають на маршруті.

Нас — студентів географічного факультету Ужгородського національного університету — представникові журналу „Карпати. Туризм. Відпочинок” в Ужгороді Василеві Бедзіру вмовляти не довелося. І ось уже через добу після надходження пропозиції ми їдемо в вагоні потяга "Чернівці — Ужгород", щоб зійти у Івано-Франківську. Звідти стартуємо у організованому журналом велотурі по Гуцульщині за маршрутом Тюдів – Розтоки – Верховина – Красник – Зелене – Буркут під назвою „До витоків Чорного Черемошу”. Приїхавши серед ночі до славного міста Станіслава, ми вирішили залишок часу скоротити на „комфортних” вокзальних лавах, перебування на яких стало для нас хорошим „відпочинком” перед майбутньою подорожжю.

Після недовгого чаювання та короткого відпочинку у офісі журналу, група з 15 осіб мікроавтобусом вирушила в напрямку Тюдова. Не минуло й 3 годин, як кожен з нас уже сидів на своєму ровері (так на Прикарпатті називають наші біціглі) в очікуванні початку подорожі. Декілька кадрів для об’єктивів фото та відеокамер — і настав довгоочікуваний старт. Сповнені сил і наснаги, зголоднілі до пригод рвонули вперед, милуючись з висоти велосипедного сідла неперевершеною природою Покутсько-Буковинських Карпат. Вся наша дорога простягалася вздовж славної гуцульської річки Черемош, який здавався нам могутнім водяним виром, що спускався з гір, утворюючи ряд мальовничих каскадів та водоспадів. Не випадково цю частину Черемошу називають Білим Черемошом: така велика кількість водоспадів робить ріку пінистою, вона стає немовби білою.

За перший день нашої вело подорожі ми проїхали близько 45 км через саме серце Гуцульського краю, поринувши в чудодійну атмосферу цього мальовничого регіону. У мальовничому гуцульському селі Криво рівня нашу увагу привернув невеличкий дерев’яний музей ім. Івана Франка, що розташований при дорозі. Тут свого часу жив і творив упродовж кількох літ свого життя визначний класик української літератури. З розповіді екскурсовода дізнаємось, що Криворівня стала своєрідним культурним центром Гуцульського краю. Її свого часу відвідували М.Грушевський, О.Кобилянська, Г.Хоткевич, О.Довженко. А С.Параджанов знімав тут незабутні „Тіні забутих предків”, у ній консультантом знаменитого режисера з народного побуту виступив наш земляк Іван Чендей.

Далі ми попрямували до селища Верховина. Там у невеличкому, зате затишному готельчику господаря пана Василя Спаського заночували. Відновившись після важкого, але надзвичайно цікавого дня, та подякувавши господарю, з самого ранку знову осідлали наших „коней”. Виїхавши з Верховини, котилися асфальтованою дорогою, якою ми, на наших гірських велосипедах, трохи знудилися їхати. Та згодом, звернувши з головної дороги в напрямку селища Буркут, ми на власному тілі відчули всі переваги гірської велоподорожі. Ґрунтова дорога дещо урізноманітнила нашу подорож, змусивши застосовувати деякі навики їзди на велосипеді.

Різкі підйоми, стрімкі спуски з вітерцем, додали екстриму в нашу веломандрівку. З кожним кілометром все більше було відчували, що шлях, яким ми їхали, простягався в саму серцевину Карпат. Все тісніше нас обступали гори, ставали стрімкішими обриви біля дороги, відкривались мальовничі пейзажі дикої природи. Протягом всієї дороги фотоапарат не знав спочинку, фіксуючи всю довколишню красу. Невеличкі гуцульські села, які траплялись по дорозі, дивували своїм національним колоритом та привітністю тутешніх людей, які охоче з нами спілкувались.

Через декілька годин їзди дістались до прикордонної застави в селищі Шибене. Там очікувала несподіванка: нас повідомили, що за кілька кілометрів дорога на маршруті завалена деревами без можливості подальшого проїзду. Та все ж таки рушили далі з надією, що, як то кажуть, не такий страшний чорт, як його малюють. Яким було розчарування, коли, доїхавши до того завалу, з’ясували, що далі їхати справді неможливо.
На такій мінорній ноті з трохи понуреним, але не сумним настроєм довелося повертатися в Івано-Франківськ, щоправда вже не на двох а на чотирьох колесах. Наступного дня, попрощавшись із новими друзями в неповторному Прикарпатті, ми поверталися у свій край за Карпатами. Багато з того, що ми бачили за вікном, воліли б не помічати, адже там майже всюди уздовж русла Тиси за повновладного господаря було … сміття. Його ми не бачили обидва попередні дні, крутячи педалі дорогами Івано-Франківщини. І зразу стало прикро за свій край: прагне стати великим туристичним центром, Сміттєзвалище в самісінькому центрі Європи нам, далебі, не потрібно. Захотілося наступним велопробігом вдарити по ...сміттю в центрі Європи.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати