Старійшині закарпатського Буштина Петру Гаврилку — 90 років

Та на цей раз на обійсті Петра Дмитровича зберуться всі, хто тільки зможе з його близького оточення, аби вшанувати славне 90-ліття любимого й шанованого батька, дідуся, прадідуся, друга, колишнього колеги по роботі і просто хорошої людини. Прозвучать щирі і теплі слова вітань, будуть обійми і сльози радості, будуть і вінчування на многая і благая літ. А він, старійшина роду, добре знаний на всю округу великий трудівник, радітиме, що в кожного доля склалася щасливо. І подумки дякуватиме Всевишньому за його ласку й благодать.

А скільки ж на його широкій життєвій ниві усього було!.. Є що згадати, є про що розповісти зараз Петру Дмитровичу, який стрічає таку красну дату! З її висоти видно так далеко і так багато! Етапи його біографії прості й звичайні, та такі ж круті, як і довколишні гори, серед яких зростав і мужнів.

Хоч промайнуло немало десятиліть, однак ювіляру здається, що все те було лишень вчора. Петро Дмитрович каже, що ніби в одні двері ввійшов, а з інших вийшов. І хочеш – не хочеш, а нині він – один із найстарших мешканців селища. Та не сумує анітрохи Петро Гаврилко за прожитими роками, бо вони ніколи не були для нього тягарем. Тільки дивується, а інколи й жаліє, що так швидко, як “листок по воді”, пропливли вдалину. Та яке щастя, що ця ріка завжди була повноводою, життєдайною, а хвилі її чистими й прозорими!

Тільки його літа не зникають, не губляться вдалині – вони перейшли у добрі, вагомі здобутки, які вдалося з Божою допомогою звершити.

Буштино – мальовниче надтисянське село на Тячівщині, що красується серед квітучих яблуневих і сливових садів, серед струнких гандальських тополь. Поруч хлюпоче своїми хвилями Тиса, вдаряючи грудьми об високі береги, а за нею височіє Варгедь-гора, мріє в голубому серпанку далеко за Тереблею руськополянська Капуна, про яку точилось серед сельчан багато легенд... Ось у цьому чарівному закутку Срібної Землі, в одну з найкоротших липневих ночей 1917 року і народився другий хлопчик в сім’ї Гаврилків. І нарекли його Петриком, бо уродини припали мало не на храмовий празник Петра і Павла. На небозводі з’явилася нова зірка і виявилась вона доброю і щасливою до новонародженого, бо завжди осявала йому дорогу й підказувала, яким шляхом іти в незвіданий світ.

З діда-прадіда родина Гаврилків жила в хатині при Головній дорозі із західного кінця села. Тоді, в 1917 році, ця ділянка Буштина була майже незаселеною.

– Ту хату згадую часто, – каже Петро Дмитрович, – бо вона таки була моєю колискою, бо там минули, мабуть, найсолодші роки дитинства. Там спізнав я лагідне слово неньки, яка завжди мріяла бачити мене “ученим”, хоч сама так і померла неписьменною. А було нас, дітей, троє – два брати і сестра.

Петрик зростав здоровеньким, рухливим. До року навчився ходити. Мати часто залишала його зі старшим на три роки братиком Іванком, з яким вони завжди ладили. Головне, в оселі, де зростав Петрик, було слово Боже. Перед сном і дорослі, й троє дітей вголос промовляли “Отче наш”, ”Богородице Діво”. Щоденною була й мамина наука: бути ввічливим, чесним, шанувати старших, “не лакомитися” на чуже добро. Цю науку хлопчина проніс через усе своє життя й згодом дітям, онукам і правнукам передав.

У 1924 році хлопчик пішов до першого класу народної школи, де провчився шість років. Його улюбленим вчителем був Микола Грицак. Та вчитися тоді було куди важчою працею, аніж зараз. Про зошити діти і не мріяли. Писали не ручками, а “гріфликами” на графітовій таблиці, яка й по сьогодні збереглася у нього вдома. В учителя була одна на цілий клас читанка, з якої читали по черзі. Рахували на пальцях та саморобних паличках. Та жага знань була велика: навчаючись у старших класах, Петро відвідував вечорами ще й сільськогосподарські курси, які вів сам директор Худан.

Вихідець з незаможньої селянської родини, хлопець змалку пізнав ціну хліба насущного – рано призвичаївся до праці. Спочатку пас батькові і сусідські корови, а потім доля вирішила інакше і його вчителем стало саме життя, яке суворо випробовувало на міцність характеру й покликання.

Коли юнакові виповнилося 16, він сам-один подався в далеку Моравію, в місто Простейов, аби поступити в школу малярів. Мрія збулася. І через чотири роки (у 1937-му) юнак, отримавши диплом, повертається з далеких доріг додому й влаштовується на роботу в будівельний відділ Буштинської лісової дирекції. Минав час, мінялася влада, а він працював все там же.

Коли підійшли роки, оженився на Василині Орос, з якою в радості й злагоді прожили 65 щасливих літ. Обоє змагалися, аби в хаті був хліб і до хліба, разом долали труднощі і випробовування нелегких літ, в добрі й теплі ростили двійко дітей.

Та повернемося знову в далекий 1939 рік, коли молодий юнак активно включається в діяльність різних молодіжних організацій – Пласту , “ Просвіти”,

Карпатської Січі. Без Петра не обходилися ні мітинги, ані збори чи спортивні змагання. Разом з іншими шістьма юнаками Гаврилко проводить роботу інструктора Січі, а бувало, й охороняв приймальню першого Президента Карпатської України Августина Волошина. Не байдужий був і до спорту – залюбки грав у футбол, захоплювався боксом, штангою, класичною боротьбою.

Коли Закарпаття окупували угорські фашисти, його, як “неблагонадійного”, було відправлено в 1944-му в трудовий табір по заготівлі лісу в угорське місто Шарвар.І тільки 29 березня 1945 року Петро Гаврилко був звільнений радянськими військами. Та перш ніж повернутися в рідне Буштино, побув у якості фронтового санітара, виносив з поля бою поранених, транспортував їх до польових госпіталів. А наприкінці квітня 45-го найважчі випробування залишились позаду, і герой цієї оповіді знову ступив на рідну землю. Два роки пропрацював на попередньому місці роботи, а в 1947-му, на самому початку створення в Буштині садо-радгоспу “Перемога” Закарпатського винтресту, його призначають зав. господарством і комірником. Тоді в чотирьох відділеннях господарства ( вонігівському, крайниківському, вишківському і тячівсько-лазівському) нараховувалось 322 га плодоносних садів.

У 1949 році пайовики Буштина, Вонігова, Руського Поля та Новобарова обрали П.Д.Гаврилка головою споживчого товариства, а в 1952-му отримав нове призначення – заступником голови Тячівського споживчого товариства. Чудовий керівник трудових колективів, умілий організатор П.Д.Гаврилко, звичайно, був на своєму місці. Однак най-більше в потомственого селянина душа лежала до сільського господарства. І доля повернулася лицем: у 1953-му Петрові Гаврилку довіряють керівний пост директора садо-радгоспу “Перемога”. На цей час до складу господарства вже входив і Руськополівський винзавод.

Без відриву від роботи Петро Дмитрович закінчує Мукачівський сільгосптехнікум. Кілька разів був на курсах підвищення кваліфікації директорів, тож трудився з неабияким знанням справи. Поряд з основною роботою був активістом громадського життя, постійно обирався депутатом селищної ради, членом виконкому.

Очолюючи впродовж 27 літ радгосп “Верховина”, Петро Дмитрович ніколи не заспокоювався на досягнутому. Він невтомно дбав про нарощення матеріально-технічної бази господарства. І якщо до 1960 року основним транспортом у “Верховині” були воли та коні, то в наступні роки було укомплектовано потужний автотракторний парк, в якому нараховувалось 24 вантажівки, 35 тракторів, 5 зернозбиральних, а також картоплезбиральний та кукурудзозбиральний комбайни та інша тех-ніка. З року в рік підвищувалась культура обробітку землі, садівництва і тваринництва. Заслуга директора була і в тому, що він послідовно впроваджував у практику наукову організацію праці та механізацію трудомістких робіт.

Оскільки до складу садо-радгоспу “Перемога”, крім двох сіл Тячівщини (Вонігова і Тячівських Лазів), входили й два села Хустського району (Вишково й Крайниково), то це вносило путанину в звітність господарства. Тому в 1960 р Вишково і Крайниково були від-несені до новоствореного садо-радгоспу “Данилів-ський”, що на Хустщині. В тому ж році до складу садо-радгоспу “Перемога” ввійшов колгосп “31 річниці Жовтня” з селами Буштино, Вонігово і Новобарово. Тому-то садо-радгосп “Перемога” почав займатися рільництвом та скотарством. Тоді на його хазяйстві з’явилися 400 голів рогатої худоби (58 корів), свиноферма і птахоферма, що раніше були власністю колгоспу. Крім того, додалося немало сільгоспугідь. Таким чином, землеволодіння радгоспу вже становили 4690 га землі, в тому числі 400 га орної, 620 га сінокосів, 981 га пасовиці (толоки) та 1108 га садів. Але директор надалі основну увагу приділяв садівництву, оскільки вважав, що саме ця галузь є основним джерелом збільшення доходів радгоспу. В цей час сади займали 1108, а ягідники 25 га. Був створений свій плодорозсадник на дев’яти гектарах. Радгосп багатшав на очах. У 1958 році він брав участь у виставці ВДНГ, а в 1961-му, за сорт яблук “джонатан” нагороджений золотою медаллю І-го ступеня Міжнародної виставки з садівництва в місті Ерфорді (НДР). З ініціативи П.Гаврилка було зведено десятки виробничих і соціально культурних об’єктів, зокрема на всіх відділеннях – нові контори, хліви для худоби, кузні, цілий ряд житлових будинків для працівників радгоспу, навіси для збереження с/г інвентаря, дві пилорами, столярний цех, облаштовано футбольне поле у селі Вонігово, три дитячі садки (в Буштині, Вонігові і Новобарові), пункт по переробці плодів у Буштині, їдальню і гуртожиток на Тячівсько-Лазівському відділенні, електрифіковано се-ла Вонігово і Новобарово, на кожному відділенні було встановлено водонапірні башти. Всього з ініціативи директора було побудовано понад 80 об’єктів.

Подбав він і про нові кваліфіковані кадри.

Такі керівники завжди в ціні, тож за багаторічну і плідну роботу Петра Дмитровича відзначено цілим рядом державних нагород: двома орденами, медалями та понад тридцятьма похвальними грамотами різних рангів. Цю енергійну, незважаючи на літа, людину поважають не тільки в Буштині, а й у сусідніх селах за чесну багаторічну працю, за скромність і людяність.

Відомо: яблуко від яблуні не далеко падає. Тож діти всім вдалися у своїх батьків. Старша донька, яку з дитинства пестливо називали Любкою, після закінчення школи пішла батьковою стежкою – в сільське господарство. Закінчивши Львівський сільськогосподарський інститут за спеціальністю “агроном”, все своє життя пропрацювала в Буштинському садо-радгоспі “Верховина”. Син Петро обрав історичний факультет УжДУ, який успішно закінчив, отримавши в 1988-му диплом і направлення на роботу в Ужгородський комерційний технікум – викладачем історії. Старт його трудової кар’єри був більш ніж успішним: згодом Петро Петрович стає незмінним впродовж довгих літ директором цього закладу. Мало того, нині він відомий вчений, член-кореспондент Академії економічних наук України, автор понад двадцяти наукових робіт. Тож має ким пишатися ювіляр. До речі, до складу родини Гаврилків входять нині ще й 7 онуків, 5 правнуків та праправнучка Даніелка. Це, каже ювіляр, його найбільше багатство, найдорожче надбання.

Умудрений досвідом, з посрібленими скронями й нині не втрачає старійшина роду бо-йового оптимізму, життєрадісності та енергії. Можливо, не все із задуманого вдалося здійснити, та все ж зроблено більше, аніж не зроблено.

Є що згадати буштинському довгожителю. Глибокий слід він полишив за собою на пройденій дорозі. Хіба не позаздриш по-доброму подібній працездатності,цілеспрямованості, енергійності?! І як не порадіти за Петра Дмитровича, що не гасне в серці його молодім-молодім – Божа іскра таланту й життєлюбства. Таланту любові до людей. Таланту робити добро. Таланту осявати дорогу іншим у великий світ. Довго й багато можна розповідати про ювіляра, про його добрі справи, якими пишається. Рушник його долі мережаний яскравими, помітними нитками. Як у кожної людини, котрій не байдуже, як прожити життя, які торувати в ньому дороги.

Хай же Вам, дорогий ювіляре, разом з усіма вашими нащадками, у Ваші дев’яносто дихається глибоко, ходиться легко, прагнеться багато. Хай Ваша добра зоря ще довго сяє на небосхилі Вашого життя. І нехай пошле Вам Всевишній здоров’я і щастя на многії і благії літа. З роси й води!

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати