Владика Ніл: «Святіше щастя полягає в тому, щоби зробити щасливими інших»

Преосвященний владика Мілан представив ювілейний 40-вий випуск «Циркуляру», який в єпархії виходить з початку 90-х років щокварталу. Також Єпископ зазначив, що в минулому році ним, з Божої ласки, освячено 16 церков, з яких 14 − нові. Також у 2012 році Владика освятив декілька хрестів, розписів, 5 парафіяльних будинків тощо.

За 10 років свого єпископського життя владика Мілан освятив, крім монахів, 156 єпархіальних священників. 12 з них працює за кордоном – в Америці, Італії, Польщі, Угорщині, Словаччині. Загалом же за межами Мукачівської греко-католицької єпархії служить 21 священник.

Однак найбільш важливою та урочистою подією єпископ Мілан вважає назначення та свячення помічного Владики − єпископа Ніла (Юрія) Лущака, на Архієрейську хіротонію якого прибуло більше 20 єпископів з України та закордоння, численні священики, чернецтво та миряни. Нині Преподобний Ніл (Юрій) Лущак оселився в резиденції єпископів.

Після урочистого представлення новопризначений помічний єпископ Ніл (Юрій) розповів про своє духовне життя та поділився власними думками про християнську віру, надію та любов.

«Народився я в Ужгороді 22 травня 1973 року. Тут пройшло моє дитинство, юнацькі роки. Навчався в 6 школі м. Ужгорода, що знаходиться біля православного Собору. Пам’ятаю свою першу вчительку Наталію Іванівну Карбованець. Нині вона вже старенька і проживає в с. Невицьке. Одного разу, коли я відвідав храмове свято Покрови Святої Богородиці в с. Невицьке, несподівано зустрівся з нею. Але ми впізнали один одного, хоча й пройшло вже дуже багато років з нашої останньої зустрічі. Мені було приємно, що перша моя вчителька, яка дала мені основи освіти, виявилася надзвичайно віруючою та чеснотливою людиною, яка щиро любить Господа Бога і постійно відвідує храм Пресвятої Діви Марії в с. Невицьке. На жаль, Наталія Іванівна не змогла через стан власного здоров’я побувати на моїй хіротонії.

Наступну людину, яку б хотів згадати теплим словом – це свого класного керівника Олега Степановича. Наразі він виїхав разом із сім’єю до Америки.

Навчали мене в школі дуже багато хороших людей. Вони відкрили для мене багато доброго, були гарним прикладом морального життя, особливо того, що стосувалося освіти.

У 90-ті роки церква вийшла з підпілля і моя родина зі мною відвідувала перші богослужіння, що відбувалися на Кальварії біля каплиці. Мені приємно з того, що батьки мої ходили на ці перші Служби Божі. Звичайно, як молодий хлопець, що закінчує школу, я не з великою охотою йшов на Літургії. Але завжди мав при собі таку думку, що спочатку маю послужити Богу, а потім вже займатися своїми справами. Згодом ми перейшли до Цегольнянської церкви.

У ті юнацькі роки я ще не мав такого твердого рішення, що хочу присвятити своє життя Богу, тому пішов до армії. Спочатку проходив віськову службу в учбовій частині, що в м. Шепетівка, а потім служив у Німеччині. Там нас часто відвідували люди, що приносили нам Святе Письмо. Його ми з хлопцями часто читали та роздумовували над тим питанням, яким буде наше життя після армії.

Повернувшись додому я вже твердо знав, що хочу поступити до семінарії та стати священником. Адже в нашій родині рідний брат моєї бабусі по мамі був священником «з великої букви». Отець Степан Федор часто правив потайки в бабусиній хаті Служби Божі. Саме о. Федор підтримав мене і спрямував мої кроки до семінарії, давав мені багато корисних порад, сповідав. Не можу не згадати і о. Йосипа Штелиху, який нещодавно відійшов до Господа Бога. Саме він готував мене до першої Сповіді і до першого Причастя. Тоді ці Таїнства проводилися таємно. Таким священослужителям, як о. Йосип Штелиха, о. Юрій Федака та іншим, котрі завжди були вірні християнській вірі і не лякалися «енкаведистів», що їх залякували, я дуже завдячую в своїй священичій формації.

Навчався я в Ужгородській греко-католицькій Богословській семінарії. І той період вважаю найкращими роками свого життя.

Після закінчення семінарії та року служіння в Кафедральному Соборі м. Ужгорода, мене назначили молодим парохом у селище міського типу Перечин. А в той час там не було церкви та парафіяльного будинку, де можна було б служити Літургії та жити. Служби Божі проводили в дитячому садочку.

Згодом багато людей із своєю натхненністю, добротою та щирістю взялися до відбудови церкви у Перечині. І через трохи більше ніж 4 роки храм був зведений. У цьому нам дуже допоміг один прекрасний будівельник Михайло Михайлович Молнар. Він свого часу будував школи. Михайло Михайлович казав собі так: «Якщо я міг будувати школи, дитячі будинки, то чи не міг би я побудувати церкву?» Дні він присвячував будівництву Храму Божого і робив це не з метою отримання грошей, а для того, щоб принести приємність Господу Богу. Це в моєму житті гарний досвід того, як люди можуть згуртуватися, аби відбудувати Божий Храм.

Свого часу довелося мені пропрацювати з о. Міланом Шашіком – майже 2 роки. У той час в нього я багато корисного взяв для себе у питанні того, що стосувалося роботи з молоддю, процесій, які робилися у Великоберезнянському та Перечинському районах. Пам’ятаю, у перші суботи ми разом з о. Міланом та мирянами робили паломництва зі статуєю Фатімської Богородиці, щоби наші вірники єдналися та прославляли Матір Божу та нашого Творця. Усе це проводилося, щоб дати сильний поштовх для духовного відродження. Адже, знаєте, що віра людей нашого народу, та й цілого світу, є приспаною, сплячою. Про це дуже часто говорить Папа Бенедикт XVI. І навіть цей рік він оголосив «Роком віри». Це для того, щоб ми, священники, і потім вже ті люди, хто приходить до церкви, взялися до добра і відродження, насамперед, в своєму серці віри в Ісуса Христа та допомагали тим, які дрімають: не ходять до церкви, до Сповіді, не знають Катехизму. Ми повинні намагатися зробити свою та близьких нам людей віру бадьорою, чуюною, живою.

Згодом я попросився на навчання до Риму, щоб поповнити свої знання, вдосконалити освіту за певним окремим напрямком – чи філософією, чи теологією. Обрав я філософію. Отримавши благословення від Владики, потрапив на навчання до Риму, де я провчився 4 роки. Там я зміг побачити церкву в її католицькості, вселенськості. Навчання в Римі – це великий досвід у тому, наскільки великою є Церква і як вона поєднує, коли  ти розмовляєш із священниками, які, до прикладу, походять із Африки, Південної Америки, Індії чи Парагваю. Ти спілкуєшся з ними однією мовою, говориш про одного Бога, прокладаєш шлях до Господа... Це є щось надзвичайне, що можна отримати тільки в столиці, центрі Католицької Церкви. Це виглядає по-особливому, коли люди різних національностей, багатьох етнічних культур знаходять спільну мову і їхні серця наповнені одним і тим самим – великою шаною та любов’ю до нашого Отця та Спасителя.

Повернувшись з навчання до України, я викладав філософію в Ужгородській семінарії. А через рік я звернувся до Владики і попросив благословення для того, щоб зміг вступити та розпочати шлях монашого життя. У той час вже 5 років в Ужгороді діяли Брати Францисканці – Чин Братів Менших. З францисканцями я мав можливість познайомитися ще в Римі. До речі, у мої юнацькі роки на Закарпатті працював місіонер францисканець отець Петро Жарковський. І коли ще наша Церква була в підпіллі, Петро Жарковський служив у Перечині. І дуже багато греко-католиків, які прагнули спокою душі, побути на недільній Службі Божій, могли відвідати Літургії римо-католицького обряду. Я також з родичами відвідував Служби Божі отця Петра Жарковського і вже тоді відчував близькість до францисканського конфесійного духу.

Святий Франциск не був священником і мав тільки дияконські свячення. Завжди вважав себе негідним бути священником. Але це був справжній міссіонер. Його мрією завжди було нести Євангеліє тим, хто його ще не знає. Він завжди казав, що Брати Менші ніколи не мають мати в своїх кишеннях ні грошей, ні хліба, а мають повністю довіряти Господу Богу. Не дивлячись на те, що ти не маєш нічого, не маєш даху над головою, але ти завжди є під Божим покровом.

І так розпочалося моє життя в Чині Братів Менших. А через декілька років надійшло рішення Папи Бенедикта XVI про те, що мене назначено помічним єпископом Мукачівської греко-католицької єпархії. Дізнавшись про це, я дуже злякався. Адже житя священнослужителя − це не є праця, це − покликання, це − служіння Господу Богу та людським душам. Адже ти маєш відповідати за вірників і за священників перед нашим Отцем та бути прикладом віри, надії та любові. Але мене підбадьорив о. Мілан словами св. Апостола Павла: що Божа Сила завжди проявляється в людській немочі. Коли людина покірна, коли віддає все у руки Божі, тоді вона зможе зробити великі справи. Тому ми повинні покладатися не на власні сили, але довіряти, безперечно, Господу Богу. Щиро вірити Йому, щиро любити Його і тоді ми дійсно почуваємо себе щасливими. Бо як кажуть: Святіше щастя полягає не в тому, щоби бути щасливими, але щастя полягає в тому, щоби зробити щасливими інших. Тобто, не шукати щастя для себе, а шукати щастя для інших. Приносити Слово Боже іншим, приносити Ісуса Христа для інших, щоби вони його полюбили».

Після слів Преосвященного владики Ніла (Юрія) Лущака журналістів відзначили преміями Мукачівської греко-католицької єпархії ім Йосипа Терелі та Архієрейськими грамотами.

Теги: владика Ніл, владика Мілан

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати