Мадярська окупація була першим етапом переслідування василіян на Закарпатті, далі була радянська

У всі часи ченці-василіяни намагалися захищати соціальні та політичні інтереси українського народу. Це один з найбільших монаших Чинів УГКЦ. На Закарпатті його складовою частиною є Провінція Св. Миколая, духовним наставником і натхненником якої є протоігумен отець Павло Райчинець ЧСВВ.

– Cлава Ісусу Христу! Отче Павле, як відомо, становлення Василіанського чину і загалом монаше життя на Закарпатті має давню та складну історію. А чим живуть василіяни нині: які проблеми та досягнення?

– Великий руйнівний слід в історії монашого життя на Закарпатті залишила радянська доба, під час якої були ліквідовані усі василіянські монастирі, а ченців було ув’язнено, інші ж працювали в підпіллі.

Якщо говорити про зовнішні проблеми та досягнення, то після легалізації Греко-католицької Церкви і монашого життя, основна довголітня праця була зосереджена на відновленні наших монастирів і чернечого життя в них. Руїна монастирів була такою великою, що ще досі тривають відновлювані роботи.

Оскільки наш давній Мукачівський монастир, що на Чернечій горі, знаходиться у власності Православної Церкви (МП), великим нашим досягненням було будівництво нового Василіянського монастиря в Мукачеві. Від 2009 року, тут живуть і успішно виконують своє служіння отці василіяни.

Хотілось би також відновити нашу діяльність у м. Ужгороді, де ми мали один з найбільших наших монастирів, при якому діяла класична гімназія та василіянська друкарня.

Однак це лише частина праці, яка стосується відновленню будівель.

Однією з основних характеристик чернечого стану є життя у спільноті і наш засновник святий Василій у своїх Правилах радить своїм ченцям спільнотне життя як найбільш боговгодне. Отож нашим великим досягненням за останні роки було те, що у всіх василіянських монастирях на Закарпатті зорганізовані належні чернечі спільноти, які у своєму внутрішньому житті і апостольській праці об’єднані між собою в одну Провінцію. Це дозволяє нам краще розвиватися та удосконалюватися і робить нас сильнішими у виконанні нашого завдання.

З молитви, як особистої так і літургійної, яка щоденно відбувається у наших монастирських храмах, василіяни черпають силу для ще одного особливого свого завдання – всесторонньої душпастирської праці, яка в нашому випадку проявляється зокрема в обслузі парафій, що діють при наших монастирях.

Також, особливим завданням василіян є захищати та укріплювати єдність між християнами і бути в Христовій Церкві досвідченими і відданими служителями.

– 2009 рік вважається роком відродження Василіянської Провінції св. Миколая у нашому краї. Що особисто для Вас означає цей рік?

– Провінція св. Миколая, яка є складовою частиною Василіянського Чину, займає в історії Закарпаття важливе і помітне місце. Свого часу, вона нараховувала понад 130 ченців, з яких майже половина були священики. Ці ченці-василіяни здійснювали різнорідну працю у служінні народу: виховну, місійну, видавничо-друкарську і т. д. У Мукачівському монастирі колись збиралося близько 50-80 тисяч паломників.

У 1992 році, після виходу з підпілля Греко-католицької Церкви, кількість ченців Провінції св. Миколая була така мала, що її діяльність тимчасово припинили, а монастирі і ченців підпорядкували Протоігуменові Провінції Найсвятішого Спасителя в Україні, осідок якої знаходиться у Львові.

Саме у 2009 році, коли число ченців-василіян збільшилося і на Закарпатті діяли вже чотири василіянські монастирі, відбулася перша Капітула (зібрання всіх ченців, що мають вічні обіти) відновленої Провінції св. Миколая, на якій мене обрали її протоігуменом – настоятелем, якому підпорядковані всі ченці і монастирі Провінції.

Для мене це насамперед велика відповідальність. До обрання мене протоігуменом, відповідальність на мені лежала лише за один монастир – Малоберезнянський, в якому довгі роки я був настоятелем. Тепер же відповідальність лежить за чотири монастирі і за понад 20 ченців, з яких більшість священики.

Протоігумен о. Павло молиться перед мощами блаженного священномученика Павла Гойдича у Пряшеві

– У радянську добу багато представників духовенства стали жертвами репресій. Чи проводяться пошуки місць захоронення таких людей, збір інформації про них? Якщо так, то трохи детальніше.

– Варто при цьому згадати, що василіяни були жертвами репресій не лише у радянську добу, але під час угорської окупації Карпатської України, яка була здійснена у березні 1939 року.

В тому році угорські окупанти обстріляли Імстичівський монастир, підозрюючи, що там ніби то переховуються січовики. Наступний ганебний крок по відношенню до василіян здійснили у Мукачівському монастирі. 23 березня 1939 р. було вчинено обшук цього монастиря, а поки монахи стояли з піднятими руками біля стіни, окупанти завдали шкоди на суму 100 тис. чеських крон. Також був ліквідований монастир у Великому Бичкові, де була розміщена гімназія василіян з Ужгорода.

Угорські окупанти вислали за межі краю більшість василіян, в тому числі й самого протоігумена о. Полікарпа Булика ЧСВВ.

Взимку 1940 р. угорці арештували дев’ятьох найбільш активних отців василіян, і вислали їх всіх в Румунію, до монастиря в с. Нікула.

Мадярська окупація була першим етапом переслідування василіян на Закарпатті. Пізніше, у 1945 році наступила хвиля переслідувань з боку радянської влади, яка зліквідувала усі василіянські монастирі.

Певну кількість могил василіян, які стали жертвами репресій, як збоку мадярської так і радянської влади, нам вдалося віднайти. Майже всі отці і брати були засуджені на десятки років позбавлення волі та карні роботи, а після повернення, проживали і були поховані на міських та сільських цвинтарях Закарпатської області ще під час підпілля Греко-католицької Церкви. На віднайдених могилах більше ніж десяти отців і братів ми встановили нові пам’ятники з фотографіями. Дехто з отців помер вже після легалізації Греко-католицької Церкви і був похований при наших монастирях. Біографії цих василіян та їхні місця поховання будуть опубліковані в Книзі пам’яті, яку ми плануємо видати. Наразі, інформацію про них можна знайти на офіційній веб-сторінці нашої Провінції (osbm.org.ua).

Торік у жовтні я відвідав колишній василіянський монастир в с. Нікула (Румунія), куди були вислані дев’ятеро василіян за угорської окупації. Це була важлива поїздка, під час якої були зібрані цінні для нас матеріали.

Цього року, в листопаді нам вдалося віднайти могилу протоігумена о. Полікарпа Булика ЧСВВ, який покинув Закарпаття внаслідок згаданих переслідувань, а завершив своє земне життя у концентраційному таборі в м. Бач (Словаччина) за часів комуністичної влади.

Протоігумен о. Павло біля могили о. Полікарпа Булика у Бач (Словаччина)

– Останнім часом на Закарпатті зокрема і в Україні загалом набули широкого поширення різні релігійні секти, котрі постійно залучають до своїх рядів все більшу кількість краян. Як вдається навертати людей до Христової Церкви?

– В одній і єдиній Божій Церкві від початку виникали певні поділи, які Апостоли відкидали як гідні осуду. Упродовж наступних століть виникали більші розколи, внаслідок чого значні громади відділилися від повного спілкування з Католицькою Церквою, іноді не без вини людей з одного і з іншого боку. Ці поділи ранять єдність Тіла Христового, яким є єдина Вселенська Церква. Тому у своїй душпастирській діяльності, католицькі священики, в тому числі і василіяни, які згідно своєї харизми покликані приділяти особливу увагу екуменізму, мають завдання привертати цю церковну єдність шляхом євангелізації вірних, катихетичним навчанням, християнською освітою та постійною просвітницькою діяльністю серед вірних, на біблійну, богословську та екуменічну тематику.

Ми намагаємося доносити до людей правду, що є одна Христова Церква, яку Ісус Христос довірив Апостолу Петру та його наступникам, щоб вони поширювали її і нею керували. Ця Церква є Католицькою і лише через неї можна осягнути всію повноту засобів спасіння. Якби людина була обізнана з тим, яке духовне багатство вона може отримати в Христовій Церкві, вона б навряд чи обрала приналежність до тієї чи іншої секти. Велика кількість людей часто з необізнаності вступають до сект, з доброю волею шукаючи там Бога, однак внаслідок цього стають жертвами шкідливих впливів, які поширюють на людину і суспільство особливо т.зв. деструктивні секти.

– Знаю, що окремі ченці проводять у своїх монастирях обряди зцілення? Яким чином це відбувається?

– До наших монастирів часто звертаються люди зі своїми проблемами і проханнями помолитися над ними і за них. На усі такі звернення відкликається кожен ієромонах та молиться над потребуючими. Однак раз у місяць в деяких монастирях, для такого роду молінь присвячений окремий день, в який у храмі збираються усі бажаючі та беруть участь у спільних богослужіннях. Важливою і основною частиною цих молінь є найважливіша і найцінніша Молитва Церкви – Божественна Літургія, яка служиться за хворих і потребуючих, що присутні в храмі. Крім того, наголошується, що люди повинні брати активну участь у цій Літургії, щоб отримати для себе духовні ласки і оздоровлення. Активна участь – це присутність, спільна молитва, прийняття під час Служби Божої Святого Причастя, яке є Самим Христом – Лікарем наших душ і тіл. Хто є в стані гріха, має в цей день можливість очиститися від гріхів у святій Тайні Сповіді. Також на Службі Божій виголошується проповідь на відповідну тематику. Опісля, над хворими і потребуючими священик молиться, окроплює їх освяченою водою та помазує освяченим єлеєм.

Ми наголошуємо, щоб люди, які звертаються до нас зі своїми проблемами, старалися також і від себе зробити необхідний вклад у вирішення цих проблем. Адже часто потребуючі хочуть, щоб священики звільнили їх від проблем без їхньої участі, або при їхній пасивній присутності. Людина деколи мусить змінити свій спосіб життя, усвідомити собі певні речі або їх переосмислити, щоб щось змінити. Також для духовного, а навіть і фізичного оздоровлення, важливо щоб людина брала живу і свідому участь у Святих Таїнствах Церкви. Лише цілісний підхід до цієї справи, може принести очікуваний результат.

– Сьогодні людство цікавить одне питання: коли буде кінець світу і чи справді 21 грудня має стати тим Судним Днем? Ваша думка з цього приводу. А що каже церква?

– Питання про «Кінець світу» є дуже давнім і одним з найбільш тривожніших для людини. Ще Апостоли запитували Ісуса Христа, коли він розповідав їм про «останні часи»: „Коли це буде і якими будуть знаки кінця світу”. Ісус перерахував певні знаки, серед яких є те, що: „Народ на народ повстане, і царство на царство. По різних місцях будуть землетруси і голоднеча. Однак це лише початок горя”. „Після того горя, – продовжив Ісус, – сонце затьмиться, місяць не дасть свого світла, зорі спадуть з неба, і сили небесні стрясуться. І тоді всі побачать Сина Чоловічого, що йтиме по хмарах з великою силою і славою, який пошле своїх ангелів і збере своїх вибраних від краю землі до краю неба”.

Але про час, коли це станеться, Ісус Христос сказав так: „Про день же той чи годину – ніхто не знає: ні ангели на небі, ані Син, тільки Отець” (Євангеліє від Марка, глава 13).

Отож, якщо говорити про конкретну дату, то її ніхто з людей ніколи не знав і не буде знати. Навіть ангели на небі, – як сказав Ісус Христос, – про цю дату не знають, лише сам Бог. Тому 21 грудня 2012 року, не має нічого спільного з остаточним «Кінцем світу», про який говориться у Святому Письмі. Подібних дат було проголошено людьми вже багато, але «Кінець світу» ще не настав, тому до дат не треба прив’язуватися.

Варто звернути увагу, що в сьогоднішніх розмовах про «Кінець світу», в основному йдеться про абсолютний кінець. Натомість в давнину часто була мова про частковий «Кінець світу». Наприклад в історії дехто ототожнював «Кінець світу» з падінням Римської імперії. В Євангелії говориться також про зруйнування Єрусалиму і святині – це також кінець певного світу, настання якого супроводжувалося наперед заповіданими знаками. Ці часткові кінці світу, пов’язані з падінням певних устроїв, які супроводжуються різними подіями і не раз катастрофами, повинні бути для нас закликом не прив’язуватися до цього світу; вони пригадують нам правду про остаточний «Кінець світу», під час якого з’явиться усьому людству Ісус Христос у всій своїй славі і могутності.

Багато людей уявляють собі «Кінець світу», як катастрофу, стихійне лихо, під час якого будуть падати зірки та вогонь на землю. Натомість Церква, коли говорить про остаточний «Кінець світу», звертає наш погляд на Ісуса Христа, який перед своєю Смертю і Воскресінням сказав своїм учням: «Я йду до Отця… Але я вас знову побачу і зрадіє ваше серце і ніхто ваших радощів від вас не відбере» (Євангеліє від Івана, глава 16). Для істинних християн, «Кінець світу» – не привід страхатися, а радість від очікування зустрічі з Христом. Адже центральним явищем «Кінця світу» є не його катастрофічне зруйнування, а Другий прихід Ісуса Христа. Тому то остання Книга Нового Завіту – Одкровення (по-грецьки Апокаліпсис), яку часто не правильно розуміють і тлумачать, закінчується словами: „Прийди, Господи Ісусе!” Церква, як Містичне Тіло Христове, з вірою і надією очікує остаточного приходу Ісуса Христа, і завжди готується до цього, як до остаточного торжества і перемоги Добра над Злом.

– Щиро дякую за розмову, а також сердечно вітаю з минулим – Днем святого Миколая і прийдешніми новорічно-різдвяними празниками.

Теги: василіяни, монастирі, провінція

11 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати