У Києві із закарпатських циган збирають по 50 гривень "данини"?

Табір, який ми шукаємо, — на Березняках, у справжніх «кам’яних джунглях» Києва. Спочатку ми йдемо повз низку однакових високих будинків, а потім завертаємо — й потрапляємо в зовсім іншу реальність. Одноповерхові будиночки, невеличкі городи біля кожного з них. Зовсім не чутно шуму машин. Село в місті. Тут багато дерев. Опале листя можна загрібати ногами, як у дитинстві. Єдине, що порушує чудовий сільський пейзаж, — це гори сміття. Сміття тут — усюди.

Ми не вперше в цьому місці — були тут півроку тому, відразу після того, як ромський табір спалили невідомі. Тоді нас запросили прийти ще. І от ми скористалися цим запрошенням. У червні, після підпалів, роми поїхали звідси на Закарпаття. Тепер вони повернулися — вдома заробити ще тяжче, ніж у Києві.

Здалека помічаємо двох дітей. Дівчинка років дев’яти несе дві п’ятилітрові пляшки з водою. Біля неї поспішає зовсім маленький хлопчик, вдягнений у футболку, до розміру якої доросте років через десять. Разом із ними йдемо в табір.

Табір розташований на пустирі. З одного боку — швидкісна дорога, з другого — промислові приміщення. Чим ближче ми підходимо, тим більше людей виходить нам назустріч. Чоловіки, жінки, діти. Дуже багато дітей.

Йосифу — 21 рік. Розмовляє російською. Говорить, що раніше «соромно навіть розповідати, чим займався», але потім вирішив усе змінити.

— Як ви збираєтеся тут зимувати, — запитуємо, оглядаючи хиткі саморобні конструкції з дощок, що слугують тут за домівки.

— У нас у кожній хаті є «буржуйка». Було б добре, щоправда, якби було більше ковдр. Та ви заходьте, подивіться, — запрошують.

Свій дім Йосиф змайстрував зі старих дощок, зверху вкрив целофаном. Завширшки конструкція — не більше двох з половиною метрів. Посередині стоїть «ліжко», теж збите з дощечок і накрите ковдрами. Воно займає майже увесь простір. У кутку біля входу — «буржуйка», від якої в приміщенні душно й немає чим дихати. У таких «будинках» живуть сім’ї з п’ятьма-шістьма дітьми. Тут охайно, чисто, навіть затишно. Чоловіки в таборі заробляють на життя, збираючи брухт.

— У нас тут ще один табір є — трошки далі. Хочете, я вас туди проведу.

Іти недалеко. Метрів тридцять — п’ятдесят. За нами вирушає зграйка дітлахів, назустріч біжать інші діти, з другого табору. Дівчинка років семи несе на руках маленького хлопчика.

— Як його звати? — питаємо.

— Не знаю, — відповідає, й біжить далі за іншими дітьми.

Цей табір трохи більший за перший. До нас відразу підходить поважний чоловік років п’ятдесяти. Представляється місцевим бароном, тобто найголовнішим. Його звати Віталій.

— Скільки у вашому таборі людей?

— Тільки чоловіків чи всіх разом? — запитує Віталій. І після секундної паузи відповідає: «Багато, осіб сорок — п’ятдесят».

— А чому ви живете в двох таборах?

— Так вони, — показує рукою туди, звідки ми прийшли, — мадяри, а ми — українці. Різні ми, але живемо мирно.

Віталій каже, що раніше тут був ще третій табір. Але роми, які там жили, багато пили, тому інші об’єдналися й вигнали їх.

До нас поволі підходять жінки. Довгі спідниці, втомлені обличчя.

— Мене Зульфія звати. А це моя дочка Жасмін, — усім хочеться з нами познайомитися, хочеться розказати про себе.

— А де ваш чоловік? — запитуємо.

— А немає чоловіка, помер він. У мене троє дітей, а чоловік помер. Іншого собі не хочу.

— А діти ваші ходять до школи?

— Та яка тут школа! Коли вдома жили (на Закарпатті. — Авт.), то ходили, а тут — ні.

Деякі діти не розуміють російської, а тим паче — української. «У нас тут угорська мова, ми ж угорці. Але нашу мову легко вивчити. З нами жив один українець, то він уже через рік усе знав і все розумів», — пояснює Йосиф.

«Міліція до нас так і їздить. Вимагає з кожної хати по 50 гривень, а якщо не даємо, забирають із собою і б’ють, поки наші жінки не принесуть гроші, — розповідає Коля. Він проводжає нас із табору, просить сфотографувати його з дітьми, показує свої шрами на животі. «Так що ви там повирішуйте все, щоби нас менше чіпали», — просить на прощання.

КОМЕНТАР

Зола КОНДУР, віце-президент Фонду «Чіріклі», консультантка Ради Європи щодо ромських питань: 

— Таборів, схожих на той, що розташований на Березняках, у Києві більше немає. Вони є тільки в області. Не можна стверджувати, як це було в репортажах на телебаченні, зокрема в сюжеті ТСН від 12 листопада, що «роми заполонили Київ». Нині в Київ приїхала невелика кількість ромів — 200—300 осіб.

Насправді в Києві є роми, які мешкають тут вже давно, живуть у квартирах, будинках. Вони не живуть компактно, тому їх не видно.

На сьогоднішній день ромські організації об’єдналися для того, щоб допомогти табору на Березняках. Ми допомагаємо з документами, вивчаємо потреби людей, що живуть у таборі. Нас дуже хвилює, що ці люди виявилися зовсім соціально незахищеними. І це напередодні зими. Зараз роми залишаються поза увагою всіх державних програм. На їхні соціально-економічні проблеми ніхто не звертає уваги. Але є й хороші новини: зараз у Кабміні розглядають Національну ромську стратегію, яку, сподіваюся, буде затверджено.

Теги: цигани, табір, робота

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати