Такі міркування виникли ще у кінці ХІХ ст. не без впливу великої популярності культу св. Кирила та Мефодія серед сусідніх народів – чехів та словаків, проте в кінці ХХ ст. гіпотезу про християнізацію Закарпаття св. Кирилом та Мефодією підхопили так звані неорусини, які почали її використовувати пропагандистський ресурс цієї гіпотези: мовляв, місцеве автохтонне населення Закарпаття, на відміну від українців, було охрещено св. Кирилом і Мефодієм, а не Володимиром Великим. Як основний аргумент на свою користь вони використовують той факт, що моравська місія Константина і Мефодія відбувалася на сусідніх із сучасним Закарпаттям землях - Моравії і Паннонії, а тому солунські брати охрестили автохтонне населення Закарпаття ще у 863-866 рр., тобто на більше ніж 130 років раніше, ніж відбулося хрещення України-Русі.
Якою сильною не була б спокуса оголосити себе спадкоємцем славних кирило-мефодіївських традицій, проте вона безпорадна перед доказовою силою цілої низки фактів. Перш ніж твердити, що саме св.Кирило та Мефодій охрестили Закарпаття у середині ІХ ст., належало б сказати, хто з місцевих князів ухвалив доленосне рішення християнізувати своє князівство та запросив з цією метою Константина і Мефодія. Церква завжди дуже бережливо та з особливою повагою ставиться до тих правителів, які доклали своїх зусиль до християнізації своїх підданих, проте ім’я закарпатського правителя часів св.Кирила і Мефодія, який, очевидно, мав запросити їх на Закарпаття, нікому не відоме. А без підтримки світської влади охрещення язичницького населення було приречено на невдачу. Другим дуже серйозним фактом, що заперечує можливість охрещення сучасного Закарпаття св.Кирилом, є достовірні дані, що св.Кирило перебував на Моравії та Паннонії лише 40 місяців (863-866 рр.), тобто близько трьох з половиною років, і за цей час він разом з братом виконав величезну роботу: переклав старослов’янською мовою основну богослужбову літературу та підготував кілька десятків учнів, яких згодом висвятили на священиків у Римі. Ніякої місіонерської роботи у сенсі охрещення язичників ні у Великій Моравії, ні за її межами св.Кирило не проводив, бо для цього просто не було вільного часу та й такої мети перед собою св.Кирило ніколи не ставив.
Проте якщо навіть якщо припустити, що закарпатців вже після смерті св.Кирила охрестив св.Мефодій, то й для такої версії нема ніяких підтверджень. Адже після охрещення закарпатців св. Мефодій мусив би залишити на Закарпатті священиків, необхідну богослужбову літературу, зрештою з часів св. Мефодія, тобто з другої половини ІХ ст., на Закарпатті мали б якщо не зберегтися церкви, то хоча залишилися б їх фундаменти, проте ніяких слідів християнства на Закарпатті з ІХ ст. численні археологічні експедиції не виявили., тоді як на території Великої Мораві таких свідчень є маса.
Переконливо спростовує міф про християнізацію Закарпаття солунськими братами той факт, що з на теренах історичного Закарпаття, тобто сучасної Закарпатської області України та Східної Словаччини, не виявлено жодної глаголичної пам’ятки, а, як відомо, св. Кирило та Мефодій були творцями глаголиці – першої слов’янської азбуки – і саме цією азбукою писалася богослужбова література на тих землях, де вони проповідували. На теренах всього історичного Закарпаття не виявлено жодної глаголичної пам’ятки, а лише кириличні. Більше того, у 1951 р. у м. Михайлівці (Східна Словаччина) було виявлено надгробний камінь князя Пресіана, який датовано 1060 р., напис на якому було виконано кирилицею, тобто письмом, нерозривно пов’язаним з святоволодимирівською, а не кирило-мефодіївською християнською традицією. На політичне підгрунтя заяв, що нібито предків сучасних закарпатців охрестив св.Кирило, говорить і той факт, що цю тезу активно пропагує сумнозвісний П.Магочі, але тільки у книжках, виданих на Закарпатті. В «Історії України», виданій у 2007 р. в Києві, той же П.Магочі однозначно стверджує, що розмови про охрещення закарпатців св. Кирилом не мають під собою найменших підстав.
Заперечення ймовірності християнізації Закарпаття св. Кирилом та Мефодієм, аж ніяк не означає, що в другій половині ІХ ст. окремі предки сучасних українців, не мали ніяких контактів із слов’янами Моравії та Паннонії: передусім завдяки торгівлі вони бували у своїх сусідів, де могли ознайомитися з місцевою християнською традицією (дехто міг навіть і охреститися) та потім популяризувати її серед своїх співплемінників. Однак такі факти не були масовими, тому й на автохтонне населення Закарпаття, як й інших українських земель, було охрещено та одержало кириличну писемність завдяки святоволодимирівській традиції.
Якщо факт перебування св.Кирила на Закарпатті сучасна наука заперечує, то ніхто не піддає сумнівам відвідання великим слов’янським просвітителем південних районів України, зокрема сучасного Кримського півострова. Адже під час хозарської місії у Херсонесі Константин відшукав мощі св. Климента, четвертого Папи Римського, якого тут близько 100 р. після Хр. стратили римляни. Чудесне віднайдення мощів св. Климента мало великий вплив як для української, так і загальнослов’янської історії: завдяки мощам св. Климента Константин та Мефодій здобувають в Римі прихильне ставлення до ідеї запровадження серед слов’ян богослужіння рідною мовою. А згодом, уже наприкінці Х ст. український князь Володимир Великий, здобувши мечем Корсунь, перевозить у Київ частину мощів св. Климента, які знову через півтора століття відіграли визначну роль в історії церкви в Русі-Україні: коли у 1145 р. київський митрополит Михайло ІІ самовільно покинув Київ і поїхав у Візантію, то руські єпископи, за прикладом греків, які здійснювали обряд хіротонії мощами Івана Хрестителя, висвятили мощами св. Климента митрополита Клима Смолитича, про що літописець написав: “тако съгадавъши глав\ св. Климента поставиша митрополитомь”.
Любомир Белей