Великий син Закарпаття першої половини ХІХ ст., захисник національної незалежності, борець проти мадяризації, будитель духу закарпато-українського народу. Тим часом в мислях українців Закарпаття 30-х років відсторонений, а в мислях України невідомий.
Згадаймо Олександра Духновича, щоб побачити, яким він був насправді. Перед нами постане великий син українського народу, син, який має велику ознаку в тому, що Закарпаття на своїх землях вело боротьбу проти мадяризації – денаціоналізації. Олександр Духнович – це вождь тієї великої боротьби.
"Уродився я в селі Тополя… Мій батько, Василь Духнович, був у Тополі руським священиком. Він змагався якнайстаранніше виховати сина у руськім національнім письмі, й тому сам учив мене... Гімназію я скінчив в жгороді". Це слова Духновича з його автобіографії. Тут ще додамо, що вдома Олександра Духновича по-мадярськи говорити не вчили. Тому в Ужгородській школі його висміювали і, як зазначає, доводилося йому часто чути: "русин – це свиня", або: "цундравий русин" - так принижували в Ужгороді русинів профеесори-єзуїти. Крім того, Духнович пише, що в гімназії в голови дітей закарбовували гасло: "Екстра Гунгаріам нон ест віта" – "Поза Мадярщиною нема життя". Діти вірили, "що, крім мадяра, нема на світі чоловіка", – пише Духнович.
Все життя Духнович пам'ятає про смерть свого батька. Тоді, біля його труни, підійшов похилий уже віком дід, обняв його, 14-річного сироту і сказав: “не забувай Бога і молись Йому та люби свій руський рід і хоч тим не будеш багатий, але будеш щасливий"…
У 1851 році Духнович видав друком молитовник "Хліб душі". Закарпаття до того часу не мало молитовника. Народ молився з того, що знав напам'ять. Цей молитовник ще за життя Духновича вийшов кількома виданнями, і причому не лише в закарпатських єпархіях, а і в Галичині. Того ж року Духнович видав "Літургіческий Катехизм", другу найпотрібнішу книгу. А щоби піднести рівень освіти народу, видав "Книжицю читальную" - "Букварь"…
Найбільшою і гідною подиву є народна праця Духновича. У 1847-1848 роках його відправили до Братислави як депутата Пряшівського капітулу на засідання мадярського сейму. Там Духнович розгадав наміри Кошута та його прихильників, і про це написав так: ,,Ці нещасні депутати поставили собі за принцип заснувати велику Мадярську державу й вирішили, щоби лише мадярська мова мала своє повне право і, щоби кожний житель зразу почав учитися цієї мови й нею розмовляти...".
Духнович тоді відверто заявив: "Ви боретесь за волю й свободу, ви мадяри, – при тому полишаєте собі угнітати немадярські народи, що жиють у Мадярщині".
У щоденнику Духнович записав: "Мадяри задумали жодний народ не честувати, не визнавати. У них всі народи – бидло, скоти, тільки один мадяр був людиною".
Намагання Духновича вийти на спільну дорогу, як рівного
з рівним з мадярами, не мали успіху. Так Духнович мусив стати в ряди противників Кошута.
Знаючи план повної мадяризації закарпатських русинів, Духнович, коли вибухнув мадярський заколот, названий революцією, став разом з Добрянським на сторону Австрії. Таку ж позицію зайняли словаки. Мадяри за це засудили Добрянського на смерть, але він угік в Галичину, а Духновича заарештували. Тоді Духнович писав: "..мене 27 квітня 1849 року вхопили мадяри…, одвели з великим допроводом, як якогось розбійника на місце страчення між чотирма
гусарами і двома гарматами, попереду йшов один відділ вояків, позаду – відділ мадярських гонведів, а по боках – ескадрон гусарів,… мене висміювали, обпльовували, а вкінці стягли чоботи, щоби я йшов босий. А коли після стягнення чобіт я не міг спішно іти разом з посіпаками, капітан вдарив мене страшно в лице... "
В Кошицях здичіла мадярська юрба могла Духновича, якби не захистила сторожа, що його вела. Духновича кинули в тюрму, а в травні дозволили повернутися до Пряшева, і він там був під постійним наглядом.
Після придушення мадярського заколоту Духнович почав організовувати руську друкарню, що мадяри вважали величезним злочином й антидержавною діяльністю. Духнович чудом врят;. від тюрми…
Духовний рятунок для народу Духнович бачив у школах. Тому ходив із села в село, переконував людей, щоби засновували руські школи і завдяки його зусиллям було засновано руські школи більш як у 70 селах. Це були надзвичайні зусилля, нелегка праця, села були дуже убогі… Згодом Духнович почав організовувати недільні школи, сільські бібліотеки, читацькі гуртки на селах, театральні гуртки, пропагував садівництво, бджолярство, впровадження дрібних ремесел, гігієну тіла…
У 1860 році Духнович писав Головацькому: "Мадяризація уводиться всюди…Наша доля все нещасна, ми мадярам очі колемо"…
І тут Духнович постає як будитель народу. Проти мадяризації, проти насилля, як протест він кидає: "Я русин був, є і буду!"
Протест проти мадяризації і запит про народні права закарпатських українців Духнович висловив ще в 1849 році в 'Меморіалі", переданому цісареві, в якому вимагав: "Визнати руський народ в Австро-Мадярщині самостійною народністю, ввести в школах і урядових установах Закарпаття рідну мову, заснувати руські гімназії; відкрити двері у Львівському університеті для закарпатоукраїнської молоді…"
Духнович часто звертався до своїх земляків, закликаючи їх до боротьби за права народу, вказуючи на мерзотність його зради: "Відмовитися від своїх прав, покинути свій народ, стати зрадником народу і його важку долю по змозі не поліпшити – це тяжкий гріх. Носити шлейф мадярам, як деякі наші священики й світські особи це роблять, накидуючи ярмо на свою народність - це мерзотне рабство!" …
Однієї ночі на хворого Духновича мадяри вчинили напад. Врятувало його те, що принагідно тоді в нього спав гість, який його врятував від убивці...
Духнович бачить надію в молоді. Він дбає про чистоту, мужність, чесноти молоді й учить їі:
"Не гaньба то працювати
Но є гaньба, стид лежати.
Лиш од дрyгux вшитко ждати".
"Хто своє не любить,
А за чужим прагне,
Той своє загубить,
Чуже не осягне".
"Ближча мені сорочка, як гуня; хотя би і моя сорочка груба є, но все вона моя власна є".
"Ми не маємо нічого свого, крім честі. Відступити від неї – значить перестати бути людиною".
"Люби свій нарід не тому, що він славний, а тому, що він твій. Хто стидиться за свій народ, той сам себе стидиться".
"Будь вірний своїй Батьківщині - це твоя колиска".
…Свої книги Духнович роздає задарма, увесь свій заробок віддає на освіту народу. "Брате, я вже все своє видав на просвіту народу..." – писав він Я. Головацькому. "У нас, брате, невисказана біднота й тому вся література стогне... "
Духнович мав надію, що в єдності з галицькими українцями, з якими нас в'яже одна мова, одна віра й одна доля, ми не пропадемо: "Бо свої то за горами - не чужі:Русь єдина, мисль одна у всіх у душі".
Через два роки після смерті Духновича на Закарпаття впав жах насилля мадяризації. Мадяри почали співати русинам Закарпаття "Вічную пам'ять". І тоді проявилася сила Духновича. Слова з гробу більше діяли, ніж за його життя. Наш народ не загинув, бо сини Закарпаття полюбили його так, як Духнович.
Олександр Духнович – найвизначніший син Закарпаття в ХІХ ст. А прецінь в мислях українців Закарпаття в двадцятих і тридцятих роках ХХ ст. відсторонений, в мислях України невідомий. Причина ось у чому. В двадцятих роках ХХ ст. Закарпаття після приєднання до Чехословаччини ступило на дорогу національного усвідомлення русинів-українців. А Олександра Духновича, як великого і заслуженого сина, Закарпаття шанувало й цінувало його заслуги. Товариство "Просвіта" видало про нього одну із перших своїх книжок.
Після заснування товариства "Просвіта" москвофіли Закарпаття (а це емігранти з Росії й Галичини), підтримувані мадярофілами й мадярами, заснували москвофільське товариство, яке назвали "Обществом Духновича".
Як пізніше виявилося, це товариство фінансово підтримували чехи, Мадярщина й Польща - усі з метою не допустити українського національного усвідомлеення закарпатських русинів-українців, бо тим самим ця земля назавжди пропала би для Чехословаччини, Мадярщини і утворила б небезпечну основу для загрози Польщі.
"Общество Духновича" не проявило постаті О. Духновича як насамперед борця проти мадяризації, як будителя народу, але як москвофіла, хоч Духнович ним ніколи не був. Українці Закарпаття замість того, щоб прояснити народові велику правдиву постать Олександра Духновича, просто “лишили" його на москвофілів.
…Треба зважати й на те, що Духнович свої твори писав тоді, коли й на інших українських землях літературна мова лише вироблялась… Знаючи про це все, не можемо ані критикувати Духновича за його мову, ані доводити, як це дехто фальшиво робив, шо Духнович хотів запровадити в нашій літературі російську мову. Духнович ніколи по-російськи не говорив. Його грамматику поросійщили інші, проти чого Духнович протестував…
Після Другої світової війни москвофіли продовжували свою роботу. На Закарпатгі Лінтур планував приєднати Закарпатську область до Російської Федерації, а на Пряшівщині москвофіли ввели російську мову в навчальний процес шкіл, видавали нею газети. Але тоді вже вони про Духновича не згадували, бо він: священик. На Пряшівщині вирішили тихенько усунути пам'ятник Духновичу в Пряшеві, як це зробили з пам'ятником Добрянському в Михайлівцях. Але в цей критичний час один Київський професор опублікував статтю про заслуги Духноича. Пряшівщині москвофіли відразу змінили курс і стали підносити Духновича. Але тоді уже підключилися Пряшівські українці, в основному завдяки др. Юрію Бачі, доценту університету, правильно вказали на постать Духновича як на заслуженого сина Закарпаття ХІХ століття.
…Духнович любив свій народ, всіма силами боровся з гнобителями, звинувачував мадярів у недолі народу, закликав до боротьби за народ: "Дай, Боже, щоб видержати боротьбу!" Своєму народові віддав усе, що мав…"
о. Степан Пап