В'язні мадярської катівні о. Юлій Кубиній та акад. Іван Фізер
Іван ФІЗЕР:
МОЄ ПОЛІТИЧНЕ ВИЗРІВАННЯ
В ЮНАЦЬКОМУ ПІДПІЛЛІ
П’ятдесять років пролягло поміж нами і тою подією, яка драматично визначила звивини нашого життя. Декому із нас вона стала першопричиною трагічного кінця, декому довготривалого остракізму, декому екзилю, але всім нам глибокого і тривалого почуття нашої причетності до України та її історичної долі. Вона була також нашим посвяченням у той довгий і складний процес державотворення українського народу, який нарешті завершився політичною незалежністю нашої батьківщини.
З перспективи нашого сьогодення, себто з перспективи таких складних проблем, як, напр., встановлення правової системи, децентралізованої економіки, зовнішньої і внутрішньої безпеки, подія, яку ми згадуємо і відзначаємо, може оправдано виглядати незначною. Однак, з перспективи того часу, коли ми її творили, вона, навіть у всеукраїнському контексті, маргінальною не була. Чому? А вже хоч би тому, що була вона часткою всеукраїнського резистансу проти брунатних і червоних окупантів нашої землі. У нас на Закарпатті, після брутального придушення нашої молодої держави у березні 1939 p., вона була єдиним викликом мадярському зухвальству. Отже, як історичний факт подія ця таки значуща.
Але не менше, коли не більше, вагома вона для кожного із нас особисто. Хоч ісповідували ми одну і ту саму «легенду», хоч єднала нас одна і та сама ідея, зате кожен із нас розумів і переживав свою участь у підпільній організації по-своєму. І це було закономірно, бо були ми надто наївними і невинними у питаннях політики, історії, революції, ідеології тощо. Розуміли ми, чи навіть не розуміли, все це по-різному. Натомість манила нас юнацька романтика, живила нас ненависть до окупанта і кріпила нас мрія про визволення нашої вужчої батьківщини.
Для мене, сімнадцятирічного юнака, оунівське підпілля було першою зустріччю з Україною. До того часу вона і як історична, і як реальна даність була надто абстрактною. Коли ж мені прийшлось засвоїти першу точку декалогу — «Здобудеш українську державу, або згинеш у боротьбі за неї», то раптом вона зробилась застрашуюче конкретною. Все те, що я знав про Україну, а знав я дуже мало, вимагало швидкого доповнення і осмислення. Я чітко пригадую сходини нашого звена, на яких я сам зобов’язався приготовити доповідь про Україну, не так для того, щоб доповісти іншим про неї, як самому довідатись про те, за що я зобов’язався навіть померти. Звичайно, при відсутності довідників, допомоги та організаційної засекреченості доповідь випала надто куцою і наївною. Пригадую, що уже тоді і на тому рівні знання мене чомусь не задовільняла програма юнацького виховання. Видавалась вона мені надто відірваною від дійсності, що, у свою чергу, доводило до палких суперечок між мною і покійним Василем Шимоняком. Він настоював на виконанні згори заданих завдань, а я чогось хотів іншого. Чого, я конкретно не знав. Я не розумів, чого нам читати «Кавказ» Шевченка, чи ще що там, коли я це досить пожвавлено сам робив, бо почав писати вірші українською мовою.
До нашого арешту ні я, ні мої друзі таки не познайомились хоч би в загальних контурах з історією України, не перечитали хоч декілька творів з української літератури, не довідались про її фактичний стан. І так ми попали в тюрму за Україну, яку ми до безтями полюбили, але яку ми не знали. Вона, принаймні для мене, була «терра інкогніта». Цим я не хочу сказати, що моє українство в той час було проблематичним. Ні, воно хоч не було зінтелектуалізованим, зате було глибоко органічним, заякореним у той конкретний етнос, часткою якого я був.
Як декому із Вас відомо, ген аж до шостого класу гімназії я засліплено вважав себе «русским». Був «русским» скавтом, вів суперечки з моїми однолітками українського переконання. І раптом, десь під кінець п’ятого класу, весь той міф розвіявся і я глибоко відчув свою помилку і рівночасно свою причетність до українського народу. Разом з цим виникла у мене настирлива допитливість про Україну, яку, в атмосфері офіційного антиукраїнства, задовільнити було неможливо. І чи не тому, у шостому класі, уже будучи членом юнацького підпілля, я сприйняв Гарайдівський варіант т. зв. угро-руської мови і все те, що робив Федір Потушняк як камуфляж засекреченого українства. Це була конкретна діяльність про яку я марив. Вона стала для мене важливішою за все. Пригадую мої гострі і палкі розмови у захист «Літературної Неділі» з покійним російськомовним поетом-початківцем Василем Діяничем, який в той час либонь уже співпрацював з комуністичним підпіллям і який називав Потушняка буржуазним націоналістом, терміном, який тоді не був мені зрозумілим. Що Потушняк був переконаним українцем, в тому я не сумнівався.
Чому я про все це згадую? А тому, що для мене відкрита, хоч надто обмежена, легальна можливість української діяльності ставала надто важливою, тоді як наші підпільні сходини, які ми систематично проводили раз в тиждень, все більше і більше видавались неактуальними.
Ні я, ні мої друзі вповні не усвідомлювали небезпеки з боку угорських властей. Про неї у нас ніколи не було мови, ні на сходинах, ні між собою, хоч знали ми вимоги декалогу («Про справи не говори, з ким можна, але з ким треба»). До яких кримінальних наслідків наша конспіративна діяльність могла довести, ми собі не уявляли. Про це нам ніхто не говорив і до цього нас ніхто не готував. Чи не тому арешти викликали у нас такий травматизуючий шок? Можливо, з перспективи революційного виховання, таке замовчування евентуальних репресій мало сенс, бо свідомість трагічних наслідків могла серйозно притупити наш юнацький ентузіазм.
Для мене арешт був справжнім емоційним шоком. Арештували мене десь о 5:00 недільного ранку. Уже сам ритуал арешту зробив потрясаюче враження на мене. Було щось в ньому ірреальне, макабричне. З рідного села Мирчі троє жандармів на велосипедах заставили мене босоніж бігти до Великого Березного, де на їхній станції вперше зазнав ту брутальність, про яку я так багато чув. Боротись проти цього шоку я не міг, бо не було в мене того, що психологи називають «передбачуючою реакцією». Я був абсолютно безборонним. Ця безборонність частково зникла в Ковнері, себто, як тільки я опинився серед гурту таких же арештованих. Вона знову посилено з’явилась при перших допитах, хоч не знаю чому, впродовж тижня, на всі питання «безсердечного Йовшки» я відповідав негативно, аж поки він не влаштував очну ставку з покійним Шимоняком, який, ламаною угорською мовою, просив признатись у всьому. І я це зробив, за винятком питання про військовий вишкіл на полонині, про який я чув, але нічого конкретно не знав. Зате це надто влаштовувало садистські інстинкти Йовшки. Остаточно опухлі ноги і руки зробили своє.
Ретроспективно, так мені видається, «революціонером» я зробився уже після суду, в жидівській гімназії і в тюрмі. Виникла там навіть якась гордість за те, що ти учасник чогось незвичного, чогось нібито для мадярських окупантів небезпечного. Мучила тільки думка, що два роки тюрми і п’ять років втрати громадянських прав назавжди позбавили мене можливості закінчити гімназію. Іноді ця думка ставала настільки важкою, що доводила до глибокого розпачу. Рятувала в такі хвилини віра, що кінець угорській окупації неминучий і що термін вироку не відбудемо. Мабуть тому в тюрмі я настирливо вивчав аналітичну геометрію від старших друзів по камері.
В той час ані я, ані мало хто з нас не мав найменшої уяви про неминучу окупацію Закарпаття радянськими військами, а зокрема про те, що нові господарі виявляться ще жорстокішими до українського визвольного руху. Амністію я сприйняв з великою радістю. Вона однак не приглушила моєї ненависті до окупантів і не приспала тепер уже вповні сформованої українськості, хоч, без сумніву, і амністія, і перебування в спортовому таборі «Кішок» в Сент-Ендре були придумані для такої цілі.
Повернення до школи, перспектива таки закінчити гімназію затемнили все інше навколо мене. Навіть швидко набли-жаючийся фронт не викликав у мене хвилювання. Бажання скінчити гімназію стало нав’язливим, аж поки кінець фашистській Угорщині не став наяву очевидним. Скласти ма-туру прийшлось уже за радянської влади.
Що міг би я сказати на закінчення цього надто короткого спогаду-самоаналізу? На мою думку, арештам 42-го року, в ланцюгу політичних подій на Закарпатті, ще важко дати остаточну оцінку. Можна про них говорити як логічний наслідок постання і ліквідації карпато-української держави в 1939 році, як явище всенаціональної боротьби українського народу проти всіх окупантів України під час другої світової війни, як подію, спричинену націоналістичним рухом, і як все це разом. Зате, в ланцюгу моїх особистих подій, цей арешт остаточно визнав мою національну свідомість і став причиною всього, що наступило по ньому. З роками ідеологічне оправдання цього арешту то розширювалось, то поглиблювалося, то мінялося, але сам він, як екзистенціональний факт, назавжди залишився вагомим у моєму житті. Питання, як склалось би це життя без його наявності, належить уяві чи фантазії. Тому, чи тим, хто увів мене в підпільну організацію, я назавжди залишусь вдячним і зобов’язаним.
Примітка: Іван Фізер (1925-2007) – видатний літературознавець і теоретик літератури, професор-емерит слов’янських мов і літератур в університеті Ратґерс в Нью-Брансвік, Н. Дж., дійсний член НТШ-А, багатолітній член Управи НТШ-А, дійсний член УВАН, іноземний член Національної Академії Наук України, член Українського міжнародного комітету з питань науки і культури, почесний доктор Національного Університету «Києво-Могилянська Академія».
Автор праць з естетики і літературної критики, серед них про О. Потебню і Р. Інґардена, «Alexander A. Potebnja’s Psychololinguistic Theory of Literature: A Metacritical Inquiry» (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1988)
теоретичної студії «Psychologism and Psychoaesthetics: A Historical and Critical View of Their Relations» (Amsterdam: John Benjamin B.J., 1981).
Юлій Кубиній народився 28 січня 1925 р. в селі Онок Виноградівського району. Батько Юрій Кубинець, родом з Ганич, змушений був змадяризувати прізвище, від 1905 р. до 1945 р. працював директором початкової школи та дяком сільської церкви. Мати — Анна Кубик, з Ужгорода, учителька початкових класів. У 1936 р., по закінченні п’ятого класу сільської школи, Юлій вступає до державної гімназії в Ужгороді, але після Віденського арбітражу, закінчивши третій клас у Білках, продовжує навчання в ужгородській гімназії аж до арешту за підпільну активність в ОУН. Засуджений у віллі Ковнер у Мукачеві. Як політичний в’язень одержав амністію регента Горті. He маючи змоги продовжувати студії, в рідному селі організує та керує церковним хором, збирає народні пісні, працює з молоддю та допомагає батькам у школі. Ще до приходу радянських військ організує підпільний сільський комітет. Коли почали діяти школи, вступив до гімназії в Берегові і закінчив восьмий клас. Після возз’єднання 25 вересня 1945 р. нелегально виїжджає до Праги і, вступивши до Архієпископської семінарії, записався на філософсько-теологічний факультет Карлового університету. Коли перший раз по війні набирали семінаристів з ЧСР на студії до Риму, вдалося разом з ними переїхати до Української Колегії св. Йосафата та у славному університеті Поширення Віри скінчити два роки філософії, з бакалавратом (1945-1947 pp.) та теологічні студії з ліценціатом (1947-1952 pp.). Працюючи у ватиканських архівах, захистив у 1953 р. дисертацію на тему: «De cleri educaticіne in Ucraina Carpatica» (Виховання священиків у Карпатській Україні).
Найщасливішою подією у житті було висвячення на священика 3 травня 1951 р. в семінарійній каплиці св. Йосафата та перша Служба Божа в базиліці Св. Петра.
Не мав змоги вернути в рідні землі, тому Св. Конгрегація для Східних Церков (карпд. Тіссеран) висилає його до Австралії, Нової Зеландії, але на запрошення єпископа Данила Іванча переїжджає у США, в Пітсбурзьку єпархію. Був співробітником у Клівленді, в парафії Св. Иосифа (1954-1955 pp.), де був диригентом міжпарафіяльного хору. На той самий пост був переміщений до Детройту, до церкви Св. Миколая. Призначений парохом до церкви Пресвятої Богородиці Нантікок, Пенсільванія (1956-1959 pp.) і до церкви Св. Михайла в Шефілд (1959-1973 pp.), де написав і видав англійською мовою «Історію Пряшівської Єпархії». Від 1973 р. призначений парохом церкви Св. Петра і Павла в Ірі, Пенсільванія. Після проголошення незалежності України допомагав відбудовувати Греко-Католицьку Церкву на Закарпатті.
Степан Пап-Пугач, Михайло Кришеник та Андрій Глуханич
Андрій ГЛУХАНИЧ:
МОЯ ВТЕЧА З КОВНЕРА
Після матури в Торговельній Академії у Братіславі в 1940 році я знайшов працю й записався на словацьку Високу Торговельну Школу. Зв'язковим ОУН в Братиславі був якийсь час колишній академіст Василь Мордованець. Після відходу Василя до Кракова провід ОУН призначив мене на зв'язкового, а контакт зі мною з Відня удержував Юліан Химинець. Рішення про моє повернення на Закарпаття узгіднено початком 1941 року в Кракові, де я був одним з делегатів від Закарпаття на Надзвичайному Зборі ОУН. Мене початково приготовлювано до Похідних Груп, але на прохання Крайової Екзекутиви ОУН на Закарпатті рішено післати мене на працю серед юнацтва.
На Закарпаття я повернувся в серпні 1941 р. Мадяри арештували мене й подержали на «Галагові» в Ужгороді один місяць, підозріваючи, що я повернувся поширювати українство. Член Екзекутиви ОУН Михайло Габовда зв'язав мене з тодішнім референтом юнацтва Василем Маркусем, учнем гімназії в Хусті.
Початком 1942 р. приїхав до мого села зв'язковий Іван Немеш й повідомив, що поліція притримала деяких осіб за вивішення синьо-жовтих прапорів, та радив припинити всяку діяльність на короткий час. Початком квітня я одержав поштою недбало написану записку (не закодовану), щоб їхав на відвідини рідні на Словаччину... Не знаючи, що це значить, я вибрався до Великих Лучок до Габовди. Родина сказала, що його затримала поліція. В дорозі до Мукачева зауважив, що за мною слідкує особа на ровері. І дійсно, виявилося, що це був угорський детектив, який переводив зі мною перше переслухання в «Ковнері».
Повернувшись до рідного села, я вирішив на якийсь час виїхати до рідні у Воловому (тепер Міжгір'я), але не встиг... Мене заарештували угорські жандарми й вивезли до Мукачева.
Перший протокол з переслухання був короткий і невинний: я повернувся на прохання батьків, вчуся угорської мови, щоб знайти працю десь в банку або в торговельному підприємстві. Я заперечив, що займаюсь поширенням українських книжок, яких я привіз з-за границі приблизно сто. 20 книжок привезено аж до «Ковнера».
Мене залишено в спокою аж до днів, коли привезено на переслухання М.Габовду й В.Мордованця. При конфронтації виявлено, що я був у Кракові. Новий слідчий, який знав досконально українську мову та добре орієнтувався в справах ОУН (це був колишній працівник польської розвідки), показав мені постанови Надзвичайного Великого Збору ОУН та прийняте там становище щодо КарпатськоїУкраїни.
Почалася нова фаза допитувань, цим разом вже за допомогою тортур. Я старався протягати із зізнанням аж до часу, коли буду мати нагоду перекинутись кількома словами з М.Габовдою. Сталось це під час спільного купання в мукачівській лазні. М.Габовда сказав, що в руки поліції попала частина архіву, деякі звіти референтів. Найбільше натискали на зізнанні, де переховується зброя. Мені було легко видержати, бо про зброю я дійсно не знав.
Ситуація зазублювалась, зачали приводити нових людей. В мене визрівала сильна постанова вирватися з «Ковнера». Перша спроба: я наївся різного сміття, дістав шлункові болі, мене завезли до шпиталю, випомпували жолудок, прив'язали до ліжка, дали на ніч жандарма, а вранці завезли назад до «Ковнера»... Капітан бісився: «Ти хочеш померти? Ти здохнеш, але аж тоді, як скажу я!».
Тоді я рішився на план втечі. Ті, які сиділи в «Ковнері», знають, що вранці жандарм виводив по двох в'язнів до туалету і там був з ними приблизно 5 хвилин. За той час другий жандарм пильнував в'язнів аж у двох кімнатах, пов'язаних собою відкритими дверима. Я сидів недалеко дверей у коридор, біля мене один комуніст, а біля нього Юрко Бандусяк. Того ранку я шепнув Юркові, що попробую непомітно вийти, щоб заповнили моє місце, тобто, щоб посунулися. Теж кинув йому мої тяжкі черевики, а взяв його легкі. Коли другий жандарм відвернувся від нас, я вискочив до коридору, побіг до кімнати в кінці коридору (всього 6-8 метрів), відкрив вікно, вискочив у сад, а тоді попрямував до високого плоту. В тому саду ми проходжувались півгодини майже кожного дня.
Оглядаюся – погоні нема. Я був рішений втікати далі навіть тоді, якщо б стріляли. Перелажу пліт й прямую дорогою до річки, на т.зв. болгарські поля. Ось вже бачити міст коло Росвигова, тут поля й високі жита. Заходжу в жито, лягаю на вогку землю, прикриваюсь житом. Все мокре, бо вночі падав дощ. Лежу годину-дві, відчуваю, що лежу в мокрому. Погоні нема, мабуть-таки непомічено моєї відсутності. Виходить сонечко, огріває землю й мене на ній. Якось засипаю. Пробудився десь пополудні, пролежав без руху до вечора, а тоді попрямував до Нового Давидкова. Заходжу до стодоли біля хати Качуровських. Вранці обережно даю знати приятельці Анні про свою присутність. Мені приносять їсти й пити й там я пробув два дні, включно з Великодніми Святами. Треба було вибиратись в дальшу дорогу, хоч вже раніш відчутна перестуда з гарячкою не переставала.
Одержую харчі на дорогу й беру напрям на Росвигово і Лавки, де мав знайомих. Та не мав сил вийти поза село, напала на мене гарячка і я вирішив вилізти на дзвіницю біля церкви й перебути день. Над дзвонами, на дерев'яній платформі, ліг і заспав. Бляха на дзвіниці зогрілась від сонця, мене облило потом, але це мабуть й припинило мою гарячку, бо ввечорі почувався вже краще.
В селі Лавки я переховувався цілий тиждень. Лавки я знав з перебування там під час виборів до Сойму Карпатської України. Мені було дивно, що до моєї криївки на полі не приходив ніхто перші два дні. Виявилося, що господиня встидалась принести мені їсти лишень варену картоплю... а іншого не було. Я запевнив її, що люблю картоплю, а вона, або її діти, приносили ще й доморобне вино. З Лавок я передав інформації декільком особам, прізвища яких прозвучали на допитах в «Ковнері».
Як я пізніше довідався, в рідному селі організувала поліція засідку, розпитували про мене і в інших селах. Вже по двох тижнях моєї втечі жандарми повідомили мою маму, щоб поїхала до Мукачева й забрала мої речі й книги. Ця вістка дуже збентежила батьків й родину, бо підозрівали, що мадяри мене десь закатували.
Я міг би згадати ще різні цікаві переживання й випадки, різні пригоди, перешкоди, але все вдалося перебороти при помочі вірних друзів та їхніх рідних. Вже три тижні по залишенні «Ковнера» я був на Словаччині.
Виступ Омеляна Росула на відкритті пам'ятника
о. монс. Августину Волошину в Ужгороді
Омелян РОСУЛ:
ВІД КОВНЕРА ДО ГУЛАГу
Мені доручено – від імені крайової організації політв'язнів Всеукраїнського товариства репресованих нашої Срібної Землі, борців за волю України – щиро привітати всіх Вас, скласти глибоку подяку за вашу присутність.
У свої молоді 22 роки, в 1948 році, разом зі своїми приятелями я був заарештований, засуджений «трійкою» в заміну смертної кари на 25 років режимних таборів ГУЛАГу. Відбував покарання на встеленій трупами і кістьми більшовицьких рабів-політв'язнів проклятій нами Колимі, в страшних морозах, каторжній, важкій роботі, довбаючи полите кров'ю золото, помираючи з голоду, переносячи садистське знущання, під номером СІ-103 (який, до речі, ми носили на чолі, спині і вище правого коліна).
Реально ніколи не надіявся, що настане колись той щасливий, омріяний час, коли я знову на своїй прадідівській-отчій землі доживу до цього щасливого часу нагоди і честі – в цей день особисто привітати всіх Вас...
Дякую Тобі, Боже великий, єдиний та щаслива Доле моя!..
За період тоталітарно-імперсько-комуністичної системи колишнього Радянського Союзу на Закарпатті тисячі наших краян, за свої національні переконання, в боротьбі за права людини, свободу совісті, за волю і незалежність України, а часто і зовсім невинні, спровоковані в 1940-50 роках, були засуджені трибуналами, судами, «трійками» на різні терміни ув'язнення – переважно від 10-ти до 25-ти років, опинились в таборах ГУЛАГу: у Воркуті, Норильську, Караганді та просторах неосяжного Сибіру, Далекого Сходу та Колимі.
Не витримавши беззаконня, знущань, важкої каторжної роботи, не перенісши голоду, холоду, багато політв'язнів загинуло в застінках НКВС, таборах, залишивши вдома удовиць та сиріт, родину в безнадійній ситуації. Незавидною була їхня доля! Більша частина після відбуття різних термінів пока рання повернулась каліками, інвалідами, хворими. Знаходячись під пильним, постійним наглядом КДБ, який дамок ловим мечем висів над нами, ходив слідом за нами жахливою тінню аж до кінця 80-х років, не могли влаштуватись по спеціальності, здобути відповідну освіту, зайняти якусь більш-менш відповідальну посаду.
Щоб хоч трошечки пролити промінь світла на радянську дійсність, оцінити «розум, честь і совість нашої епохи», – більшовицької імперії, я дозволю собі процитувати в оригіналі слова привітання «советского подполковника» військ охорони НКВС, в порту Нагаєво-Магадан після вигрузки нас 8-ми тисяч з трюмів пароплава «Ногин», який роками тільки те й робив, що перевозив товар – рабів з материка на «чудную планету Колыму», які я ніколи не забуду і завжди пам'ятаю: «Ну что ж, фашисты, националисты, изменники родины, убийцы, кровопийцы? Вы попали на Колыму, – отсюда возврата нету! Расстреливать вас не будем, вы сами подохнете, но до тех пор, пока подохнете, вы еще поработаете на советскую власть. Ваше место под сопкой!..»
Це були страшні, правдиві слова, зміст і поняття яких ми повністю в цей час ще не усвідомлювали... Попереду нас чекало страшне колимське пеклоі загибель...
Але є Господь Бог на небі, щаслива доля, надія, правда святая, яка частині з нас допомогла все це пережити.
Відбувши дванадцять з половиною років в підвалах і тюрмах Львова, Золочева, перебуваючи в десятках таборів «необьятной родины», зайшов у рідну хату, в якій мати моя молячись очікувала мене, стоячи тремтячи в кутку, побачивши мене, заломивши руки, скрикнула: «Боже мій, це ж не він, це не мій, не мій син, що ж вони з ним зробили...» От такою була, панове, дійсність.
Михайло Петричко в документальному фільмі
"Срібна Земля: Хроніка Карпатської України" (2012)
Михайло ПЕТРИЧКО:
КОВНЕР-КАШТЕЛЬ – 42
В першій половині 1942 року на Закарпатті було викрито підпільну організацію українських патріотів, що мала на меті звільнення краю від угорсько-німецьких окупантів і створення разом з усім народом України соборної незалежної демократичної держави.
Арешти почалися в перших місяцях року. Ув'язнених тримали в Мукачівському та Чинадіївському замках, а коли число заарештованих сягнуло за сотню, перевели всіх до Ковнер-каштеля в Мукачеві – запущеного палацу барона Ковнера серед великого декоративного саду, де тепер їдальня військових пілотів.
У Ковнер-каштелі допити заарештованих велися із середньовічними тортурами і звірячими знущаннями над людьми. Чорну роботу виконували дегенеровані покидьки фашистської Угорщини під наглядом офіцерів киймелгаріто (контррозвідки) . В серпні слідство було закінчено, і перед судом стало десь до 150 чоловік, звинувачених у антидержавній діяльності. Суд, що тривав три дні, не зміг довести моральної правоти процесу. Запам'яталося мені останнє слово підсудного Василя Маркуся, теперішнього професора Чікагського університету, який захистив гідність своїх соратників, аргументовано, з патріотичним запалом викрив беззаконня окупантів, указав на їхню політичну сліпоту і дезорієнтованість у подіях, які розгорталися на міжнародній арені.
Всіх було засуджено до різних термінів ув'язнення в тюрмах Шаторолйоуйгеля і Будапешта.
Цей політичний процес є доказом того, що Закарпаття ішло свідомо разом з усією Україною в боротьбі за створення своєї державності.
Думаю, теперішня демократична Угорщина, яка розвиває з Україною добросусідські відносини, повинна б висловити своє ставлення до тих подій, 50-ту річницю яких планується широко відзначити 4-5 липня цього року в Мукачеві.
І тут напрошується питання: де були тоді теперішні «борці» за русинство? Чи знайшовся хоч один із них, щоб виступити проти мадяризації нашого краю, колоніальної експлуатації наших природних багатств? Та такий і не міг знайтися, бо всі фенциківці, бродіївці, як теперішні магочіївці, вірою і правдою служили зазіхайлам на нашу землю і почували себе дуже комфортно.
Політичний процес 1942 року – незабутня сторінка героїчної боротьби України за свою свободу. Її вже не вирвати із історії, як і правди, що ми, русини, – ті ж українці.
(Публікується за виданням: За українське Закарпаття / редактори-упорядники В. Маркусь та В. Худанич. – Ужгород: Ґражда, 1994)