Відображення – справжнє. Нутро – натуральне. Лайно – стовідсоткове. Тільки, заковика в тому, що ніхто тута не хоче визнати себе натуральним, без зайвих домішок і замінювачів, лайном. І, повірте, тоді б життя тихесенько ввійшло своїм порядком у колію, вибудувалися в суспільстві правила гри, кольори та запахи відповідали своєму призначенню. А так: і лайно – не лайно, і кака – не кака! Радше – фекалії. Звучить цікавіше. По-чужому. Та й поважно.
Й нікуди не подінешся. Мусиш борсатися в смердючій гноївці. По саме підгарля. Та винюхувати ядучі випари, ще й сьорбнути ненароком з черв‘ячками юшку. А воно-то – людина помалу звикає до всього!
Візьмемо, наприклад, синів оунівців – Віктора Медведчука та Віктора Ющенка. Перший, звісно, народився не де-небудь, а на засланні, в Красноярському краї. То, скажіть, кого ж, як не їх, любих синочків найщиріших українців, мав би возвеличувати цей упосліджений і прибитий віками хитровзутий народ! Ат, ні. Народ возвеличує, як сказано у п и с а н і ї, на подобу свою...
Біда, та й годі з сим народом, що призвичаївся киснути у вигрібній ямі, й раз по раз на поверхню надуває бульбашки. Та, про те, бульбашки лопають. Пукають. І продовжує гуснути в клоаці дорогоцінний скарб. І, що найбільше вражає, що й солов‘ї призвичаїлися до вигрібної ями, витьохкують звідти, аж гай гуде… Мова ж то у нас солов‘їна! Куди ж без них…
І всі з нетерпінням чекають на ґазду. Коли ж то він, учинений з доброякісної сперми прийшляк, появиться на видноколі, щоб усі гуртом гукнули:
– Агов, Рюрику, ходи-но сюди! Вигреби – нас…