Гидко, звичайно, пані та панове! Лущиться позолота, і на поверхню проступають гнилі колоди. А там, як ґиґне хто, хробачки враз уколошкають óбрази з поборників чести. Й на тому, вважайте, і просвистить дрібнесенький пшик. Якось, даруйте, не виходить на те, щоб і рибку з’їсти, й на ходулю сісти. Слабкуваті, либонь, ви на пупки...
А втім, я про інше. Про одного з улюблених моїх сучасників. Ґюнтера Ґрасса. Читаєш його твори, немов упиваєшся блаженною насолодою. Чого вартий, скажімо, його безсмертний «Бляшаний барабан». Здається, з піввіку довелося чекати письменнику, щоб дітки Сіону таки нарешті дали дозвіл шведам на присудження йому ж за його ж «Бляшаний барабан» – Нобелівської премії. Лишень присудили, а там, пішло-поїхало... Накинулися вони же на Ґ. Ґрасса з лютою ненавистю. (А тут: ще запідозрили німецького прозаїка в тому, що немовби він в U. Андруховича дещо спер). Не беруся судити, але задум структури книжки «Лексикон...» Андруховича таки добряче подобає, сливе, як брати Капранови, на – «Моє століття» Ґрасса. (Відмінність межи ними хіба що у відсутності в Ґ.Ґ 11 оповідок). Але, наголошую, тут я не суддя!
Так ось... Коли заповзятливі нишпорки діток Сіону розшукали й довели, що Ґ.Ґ. таки служив в елітних військах SS, почали рвати на собі пейси... Звісно, письменник відповів їм з тільки йому притаманним сарказмом. Читаю: «Скандальна відвертість Ґрасса викликала суспільний резонанс і спонукала його до написання мемуарів. «Цибулина пам'яті» побачила світ у 2006 році. У книзі химерним чином сплелися реальні факти з життя письменника й апокрифічні епізоди (наприклад, спільний виступ Ґюнтера Ґрасса з Луї Армстронґом або гра в кості з, імовірно, Йозефом Ратцінґером під час їхнього спільного перебування в американському таборі для військовополонених). Слід зазначити, що «Цибулина пам'яті» – не перший твір, де замість фіктивного оповідача виступає сам Ґюнтер Ґрасс. Подібний прийом був використаний у книзі «З щоденника равлика» 1972-го року» (Кінець цитати).
Й, буквально вчора Ґ.Ґ. знову приголомшив діток Сіону й усе прогресивне людство. Видав чергову порцію «динаміту».
Куди тому Нобелю!..
Нобелівський лауреат опублікував вірша з жорсткою критикою ізраїльської політики стосовно Ірану. Перший рядок такий: «Про що необхідно сказати». Первотвір побачив світ у німецькій Sueddeutsche Zeitung, переклади – в американській The New York Times, італійській La Repubblica та іспанській El Pais.
У сьому вірші Ґ. Ґрасс засуджує Ізраїль як «порушника крихкого світу» через його постійні погрози щодо нападу на Іран. Письменник також закликає світову спільноту взяти під контроль атомну програму не тільки Тегерана, а й Ізраїлю. Й указує, що Німеччина продає Ізраїлю підводні човни, що можуть бути використані у війні проти Ірану.
Ґюнтер Ґрасс зазначає, що більше не замовчуватиме про ті погрози з боку Ізраїлю, як те робить Німеччина та ввесь світ. І наголошує, що се – надто болюче питання – намагаються (зрозуміло, хто) тримати під суворим контролем. А тих, хто тільки розкриває рота на те, вмах звинувачують в антисемітизмі.
Пробі!..
А, тут: далі Межигір’я й Качанівки – нічого не видно й не чутно...