Відкривши для себе нещодавно нову форму існування думки – блогосферу, я проглянув теми, коменти, суперечки відносно сучасного (актуального) мистецтва і з подивом виявив, що його завзяті критики поділяються, як і десять, двадцять років тому, на дві рівновеликі групи. Одна група стверджує, що вона намалює таке лівою ногою, а друга, більш інтелектуальна, заявляє, що вона намалює таке лівою рукою з заплющеними очима.
Проте, в одному їх вірність принципам мене дуже потішила, – уособленням найбільшого зла, об'єктом посмішок та глузування залишився той же сумнозвісний "Чорний квадрат". Тобто могутній ворог ідентифікований – це сам Люцифер. Визначення полегшує справу, звужує коло нечисті, бо мені здавалось, що інфернальних істот набагато більше. Наляканий нечистю народ тулиться одне до одного, об'єднується, відчуваючи полегшення, сльози радості від своєї колективної сили. Страшне зло гуртує народ, готовий дати рішучу відсіч потворі.
Але перед обрядом екзорцизму, панове, почекайте, будь ласка!
Щоб якимось чином зрозуміти суть справи, згадайте час появи вищезгаданого твору. Адже ми скоро будемо святкувати сторіччя (1915 - 2015), і є надія, що Елтон Джон у честь події дасть бесплатний благодійний концерт для тих, хто не розуміє. А поки що зверніться до документів епохи, маніфестів творчих угруповань, вивчіть стан супільства, філософію, літературу. Якщо ви почитаєте Ортегу-і-Гассета, тоді зрозумієте, що питання про дегуманізацію мистецтва вже давно поставлене. Просто зміст і форма мистецького твору віддзеркалює ті процеси, що відбуваються у суспільстві. У цей спосіб ми обмірковуємо події навколо нас. А оскільки митець у своїх передчуттях знаходиться попереду і реагує на зміни перший, то здається, що він накликає біди і розбещує суспільство. Та ні, просто актуальний митець інтуїтивно узагальнює те, що визріло у надрах суспільства і першим про це сповіщає, а ми чудово знаємо, що того, хто першим приносить погані звістки, страчують.
Звичайно, легше не знати, що відбувається навколо і прогулюватись серед гірських пейзажів, гарних квітів, овечок, коли у весняній долині співає пастушка з кошиком полуниць, а її спідниця, ніби випадково, задерта вище коліна.
А тут якісь артисти звільнюють твір від нарративу і пропонують іншу систему координат, використовуючи у чистому вигляді такі сильнодіючі абстрактні засоби, як площина, лінія, пляма. Та, звільнивши твір від сюжету, митець не позбавляє його від логічних причинно-наслідкових зв’язків.
Розуміння цього вимагає сильної душевної роботи, на яку не всі здатні. Краще замовити під себе якесь зображення, по формулі – зробіть нам гарно! Анґажований художник віддає честь і починає продукувати нескінченні полотна, на яких, боронь боже, нема такого, що може викликати неспокій у замовника, який після важкої праці не бажає іншого, окрім пляшки пива, футбольного матчу по «ящику», а на стіні має висіти картина, на яку художник не пожалкував синьої та зеленої "ФЦ" для неба та лісу.
Стурбовані народні маси чудово розуміють, що їх дурять. Не вдасться, аферисти! Дійсно, що говорити про твір, який може намалювати і школяр, придбавши у магазині канцтоварів пляшку чорнила та лінійку? Та все ж, як може бути таке, що просте, як мичання, полотно не забуте, на відміну від правильного академічного живопису, і викликає такі жваві суперечки? Можливо не все так просто?
Я не збираюся нікого повчати, давати готові відповіді. Хто хоче вивчити тему, може звернутися до першоджерела – К.Малевич «Супрематизм. Мир как беспредметность или вечный покой». Просто хочеться так поставити запитання, щоб зародити хоча б крихту сумніву у практичному глузді. Справжній творчий акт – це деконструкція попередніх побудов. Не треба бідкатися, при цьому не втрачається нічого, що має художню вартість. Чому б не подивитись на «Чорний квадрат» як кінець зображення, нульову точку, від якої можна починати відрахунок такої милої серцю глядача категорії прекрасного? Чи може це модель гравітаційного коллапсу і ми маємо справу з чорною діркою і отвором у другі світи? Приходить на гадку середньовічна гравюра, де монах досяг межі, яка з'єднує небесну і земну сферу, і, знайшовши дірку, протиснув голову у космос. Так може – про це йде мова?
Я запропонував одне з можливих трактувань твору, бо картина переросла сенси, які вкладував в неї автор. Та хіба це не чудово, написати твір, що живе після тебе, і кожне нове покоління вкладає в нього нові сенси, розширюючи їх до нескінченності? Винахідник електричного струму навряд чи сподівався, що дав дорогу мобільному телефону, планшетнику i-Pad, і найкращому для чоловіків – електричній бритві філіпсшейв.
Тільки не треба сприймати цей твір як інфернальний отвір, героїчно затуляти його своїми тілами і гинути з криком на вустах – «Краса в небезпеці!»
Увесь пафос статті містить конкретну пропозицію. Не будемо зачинятись у комірчині практичного глузду і, розглядаючи через віконце паркан на городі, міркувати про явища, що знаходяться за ним. Відчинимо двері. Так, загальнолюдські цінності існують. Але не потрібно заявляти, що вони відомі одному тобі. Треба захищати цінності, а не ринки збуту цінностей. Та це вже друга тема.