Отже, не встиг почет А. Волошина ввечері 15 березня дістатися Великого Бичкова та наступного дня поблизу Сігета перебратися на румунський берег, як мадярські нишпорки вже заходилися інформувати куди треба з: Орадеї – Кліжа – Араду – (відтак) – Белграда – Загреба. Потому, в квітні, з: Відня – Братислави – Берліна – Праги. Інформувати з тих міст, де наразі перебував Авґустин Волошин.
Викликає зацікавлення, наприклад, таке донесення: «Августин Волошин, а також колишні міністри Агоштон Штефан та Дюла Реваї перебувають у Братиславі, час від часу там з’являється і Іштван Клочарик, який більшість часу знаходиться у Празі. Квартири цих екс-міністрів розташовані в братиславському готелі «Blaha». У безпосередньому сусідстві з міністрами живуть і керівники січовиків: доктор Росоха, Рогач, Роман, а також колишній начальник поліції Мілей, (...). Всі ці особи мають достатньо грошей, що взяли з собою з Хуста, пограбувавши різні офіційні каси. Також у Братиславі перебуває група учнів разом зі своїми учителями. Це переважно [Велико]березнянські, виноградівські та часткового перечинські школярі, яких взяли з собою їхні вчителі, і тепер під прикриттям Червоного Хреста вони розташовані у казармі «Duna». Ті дрібні чиновники та вчителі, що втекли разом з Волошиним та його друзями і не мали при собі грошей, потрапили до Відня. (...) інші ж працюють на будівництві автошляху за плату 3 марки в день. Останні перебувають у вкрай поганому становищі, бо не витримують важкої праці та й зарплатні достатньо в них хіба-що на прожиття. Вони кілька разів зверталися по допомогу до Волошина, але його оточення пильнує те, щоб інші не отримували з коштів керівництва жодної копійчини. Внаслідок цього між школярами, а також між працюючими чиновниками панує озлоблений настрій – вони зневірилися».
На що 2 квітня 1939 року Авґустин Волошин відгукнувся з хорватського містечка Цриквениця – направив Телеграфній Агенції Угорщини (ТАУ) листа, в якому заявив: «Я не привласнив жодної копійки державних коштів».
Дану заяву голова ТАУ, майбутній намісник у Закарпатті Міклош Козма, 5 квітня з супровідним листом надіслав керівнику інформаційного відділу міністерства закордонних справ Анталу Уллейн-Ревіцькі: «Насамперед я вірю йому, що не він украв шість мільйонів, але те, що він не отримав зарплатні за поточний місяць, варте посмішки. Це ж все-таки нахабність, що він називає себе президентом Карпатської України. Я вчора навіть виступив щодо цього на угорському радіо. Ще більш зухвалим є те, що з використанням державної печатки, яку взяв з собою, він листується з нами як президент, попри те, що наші війська прогнали його та його орду».
У травні 1939 року Авґустин Волошин інкоґніто скаржиться в листі й мукачівському греко-католицькому єпископу Олександру Стойці, що угорська преса звела на нього наклеп: мовляв, він, перебуваючи на посаді прем’єр-міністра Карпатської України, привласнив і прихопив з собою шість мільйонів крон державних коштів. (До слова, про те вперше написала румунська газета «Неділя», а деякі мадярські газети підхопили запущену «дезу»).
Отже, коли ми вже з’ясували, що А. Волошин ніяких мільйонів не крав, то – привертає на себе увагу інше: «Це ж все-таки нахабність, що він (Авґустин Волошин) називає себе президентом Карпатської України. Я вчора навіть виступив з приводу цього на угорському радіо. Ще більш зухвалим є те, що з використанням державної печатки, яку взяв з собою, він листується з нами як президент, попри те, що наші війська прогнали його та його орду» – нагадую, що дана цитата належить Міклошу Козмі.
Державна печатка, що нею скріплював свій підпис Авґустин Волошин, власне й не давала спокою високим мадярським чинам. І не дає спокою декому й нині! Хоч знаємо, що прем’єр-міністр Угорщини Пал Телекі та державний секретар Тібор Потокі, за усної підтримки самого Міклоша Горті, ручалися особисто (письмово) за життя Авґустина Волошина, тільки б він повернувся в лоно... ні-ні – не Аврамове... в лоно великої Мадярщини!
