Не скажу, що Матола вводив мене в літературу, але щодо письменницького середовища – то він насамперед.
Чендей, Скунць, Бедзір, Семан, Рябчук, Чубай, Лишега, Морозов, Бійма, Сердюк – це середина вісімдесятих. Тотально опальне товариство. Ну й, звісно, – КДБ як закономірний наслідок.
Щороку в Різдвяні дні його ім’я зринає серед нас, нині сущих. Щоразу усвідомлюєш якусь фатальну невивершеність Миколової долі. І хоча певен, що Матола потенційно належить і майбутньому, нинішня його відсутність (у багатьох сенсах) створює в душі певний дискомфорт.
Давніше мною написане:
* * *
Миколі Матолі
Колись було... І вже нема.
Німа безока ніч.
Спроквола скапують слова
В тісну підземну стіч.
І лиш слабенький промінець
Ген – пнеться до небес.
А отже, мав земний кінець
Оптимістичний сенс.
Мине потому пару літ,
А, може, й п’ятдесят,
І готуватиметься світ
До Великодних свят.
І в тій житейській метушні
В якусь неждану мить
В ще не просвітленій душі
Нестерпно защемить.
Було, було... І вже нема.
Комусь Христос воскрес…
По нас лишилися слова...
Невже у цьому сенс?
08.04.01
Так воно мабуть і є.
Тому Микола й промовляє з майбутнього. Повноголосо, динамічно, вишукано й артистично.
Навіть трьома віршами самвидавної книжечки з шістнадцяти сторінок машинопису, репринт якої пропоную перечитати з майже сорокалітньої відстані.
Живи, Миколо!
Микола Матола та Петро Засенко
Самвидавна збірка Миколи Матоли з 1974 року
