А мені наразі горе. Ще з Покрови. Відколи моє любе сонечко стрімко віддаляється, і відчуваю на душі страшну тугу за ним. Я прокидаюся ще до того, поки (нині) обрій залитий густим чорнилом, а у вікні яскраво виблискує на площі неонове світло. Штучно!
Та минає деякий час і ми нарівні з Сонцем вітаємо одне одного з правдивою днинкою. Бог і Сонце... Я щиро промовляю до Них... І з нетерпінням чекаю Святого Вечора... Коли сонечко стрімко рушить угору та Бог усміхнеться зблизька до мене.
На Святий Вечір моя дружина готує дванадцять пісних страв з головним атрибутом – корочуном. Бо так робила моя баба Горішня. Тільки корочун у нас плетений, а в баби у світлиці на світлій скатертині викрашався хлібець, прикрашений вічнозеленим розмаєм. І той плетений корочун як те Сонце – посередині багатого столу, а довкола в мисках і те і се. Обов’язково має бути узвар (вар). На кутиках столу зубці часнику, а під столом холодне лезо справжньої опришківської бартки (подарованої мені директором музею Олекси Довбуша). Кожен з присутніх роззувається і торкається п’ятою студеної криці, щоб був здоровий на цілий рік. Навіть моя мала онучка неохоче скидає на те шкарпетку...
Я на правах ґазди осідку накидаю в миску дрібок кожної страви, наливаю в кухлик узвар і кладу на лутку вікна. То – навам, душам померлих пращурів. І виголошую слово:
– Сонце в крузі...
Отже, допоки у Ватикані закарпатську смереку ще не віддали на високоякісні меблі, раджу вельми побожним краянам повернутися до Бога обличчям!..