Отож про Лишегу... Уникнути б необов’язкових слів.
Вперше бачив, чув наживо живого поета. В тому сенсі, щоб відчути живе, і те, з чого живиться поезія, і як воно виштовхується зсередини, прозирає світлим назовні. Поезія ця – від світу, і зо світла.
Лишега якось признався, що він – Антонич. Це – правда. Дітвак. Хрущ на вишневому дереві. Ворон.
Поет довго виплітає свої вірші (їх небагато), лишень часом вивудить своє самосплетеним неводом з неясних глибин. Виловлює зі глибу часу. Час у Лишеги – в тисячу літ.
Він таки поет від київської школи. Де Воробйов, Григорів, Голобородько. Звідти – його світле. Давно це сталося, як зійшло йому просвітлення з того середовища й ландшафту. Тоді там ще береглися дітвакувата мудрість і світло нашого Сходу. Комусь можливо з’єднати Схід і Захід...
Направду добра поезія в нас менш на слуху. Кажуть, не ті часи.
Час справжнього іще прийде.
Сьогодні вперше зима. Сніжок. Світло. Можна читати Лишегу.