МІСЯЦЬ-ОПРИШОК
У дошку
П'яний місяць
Сяйнув на небокраї,
Хильнув ще з надвечір'я
В колибі з вівчарями.
Ой, братику опришку,
Що коїться – ватага:
Старшук і троє менших
Відкинули забрала –
Хропуть...
І блеють вівці...
Недоїна отара
Покинула кошару
Та й слідом за
Опришком подалась
На забаву.
Ой, Леле!
Благодать...
А у селі тривога –
Церков уже зо п'ять
І в жодній нема Бога.
Лиш миші шкряботять
З прогнилого амвона.
Гей, місяцю-опришку,
Хильни ще чарку-другу,
Най встигну у селі
Прокласти я дорогу.
Тверду, як суть
До Бога!
ЯКЩО ОХОТА Є
Візьми обов'язок
На себе
Та зав'яжи у
Мідний вузол.
Відчуєш – кайф,
Відчуєш – спрагу,
І станеш з вітром
В перегони.
Злетиш над
Падаллю та прахом
І замахнешся на
Вершину
Куди ніколи
Не сягала
Людська мисля
З початку
Світу.
Там рай
Із пеклом
Не межують...
Там тільки
Істина
На троні!
Візьми обов'язок
На себе –
Та й скинеш
Істину під
Ноги...
Вмикай потужності,
Арійцю!
УТОПИВ Я КОЛИСКУ
Ведуть
Мене на розстріл
Три братні народи,
Дружньо ведуть
В останню путь.
Тільки й тої вини,
Що втопив я колиску
В гирлі Десни...
Ведуть...
Чую у спину
Мат-перемат,
Як –
Мова заходить:
"Киев – есмь мать..."
Ех, буде, що буде,
Загилять однак,
Кидаю у вічі:
"Київ – не транвестит".
Чітко лунає команда:
"Пли!.."
Три
Братні народи
В колиску
Лягли...
МÍДЯНКА
Петра
Читаю тропи
У селі,
Та й бачу сам:
Широкий Луг
По горах здичавів –
Захланно всує.
Добігає час
По ґруниках
Доглянутих
Ґаздівств.
Тут жони
П'ють горілку, як узвар,
Загнуть матюк
І вправно чешуть
Брехні,
Допоки їхні –
Чоловік і син
Укалують по чехах
За волячі
Кревні.
Широкий Луг
Набрався реп'яхів,
Волочиться насилу
В полонину,
Немов укрився струпом
Шолудивий
Пес.
Петра
Читаю тропи
У селі...
ЯК ЗАРАЗ БАЧУ
Коли помру –
Посходяться волхви
З далеких Гімалаїв
У Карпати,
Складуть урочо
Чин і кармазин:
Запустять півня
До вузької
Хати.
А в хаті тій
Ні вікон, ні дверей –
Покрита околотом
Домовина.
Лежу...
Ні руш...
Укляклий,
Як живий...
Аж раз,
Гляди,
У темряві тісній
Когут затріпотів:
Розправив ясні
Крила,
Війнув хвостом
Та й шию надимнув, –
І шугонула вгору
Багряниста
Грива...
Волхви, волхви...
Довкруж
Задумались у вічне.
Тріщить вогонь,
Солодко-пряний
Дим
Кружляє в небо,
Мов повісмо
Злинялого
Намиста.
На сьому квит!
Мій слід сягнув увись.
І більше я –
Нічого не побачу...
Коли, назустріч –
Невідь-хто
Здаля
Гука мене
Святково-урочисто!