Звісно, це сон. Він учень старшого класу горожанської школи. Урок літератури. Знишка, з-під лоба зирить на неї. Вона поруч і це подобається. Чимдалі губиться суть мовленого, лишень тембр, звучання вчительчиного голосу вбирає до себе осердя утішно приємних відчуттів. Від ледь нафарбованих губ, по-особливому стриженого волосся, нетутешньої парадності вбрання, всього разом, що дарує її присутність поряд, твориться щасна радість недовідомих переживань, туди ж поволі вповзає полохлива змійка хлопчачої тривожності.
Миттєвий спалах і біль. Це Василь із сусідньої парти зі своєю двоперстною гумкою-рогаткою – влучив прямісінько в око старанно розжованою паперовою кулькою. Проллються сльози. Не так з того болю, як від раптового нещастя порушеного блаженства. Плакав незугарно, по-дівчачому. Підійшла Докія Трохимівна. Аби заспокоїти, взялася гладити їжачок коротко стриженого волосся. Тремка й пронизлива радість – вчительчина долоня ласкаво повільна та м'яка. Хлопчину уразив безгучний сласний вибух.
Ізнову сниться. Літо. Кінець канікул. Початок п'ятдесятих. Неквапно йде коридором. У кінці – вчительська кімната, звідтіль чути збуджені голоси. Недільне надвечір'я – посходилися його колеги знічев'я збавити час у спорожнілій на вакаціях школі. Коло вікна на звичному місці – Петро Васильович та Степан Петрович, у них стомлена зосередженість затяжного шахового ендшпілю. Ліниве переставляння фігур жваво коментує третій. Стоїть над душею, дожидає обіцяної черги на партію.
Улаштувався оподаль за іншим столом, гортає підшивку газет. За дверима – з'ява ляских голосів. За мить до вчительської зазирають двійко збитошних мін. Це вчителі з білецької восьмирічки, в грайливому настрої, трохи "веселі". Раніш устигли "остограмитися". Той, що віком постарше, попри незгасну спекотність літа, від клебані до черевиків – увесь вугільно-чорний. Одіж, подібну його піджачині та брюкам, привозили в міжвоєнну пору тогочасні наші європейські заробітчани – купляли задешево по-кілька пар у крамничках для поховання мерців. Білявий заблуда – трохи кульгавенький. Напевно, зростом побільш, але через свою сірувату непомітність може здатися коротуном, ба навіть горбуном, хоч за спиною нічого не росло.
Молодший захожий – напрямки до нього. Глипнув очима в розгорнуту новинку. Там на виду – тарганячий лик вождя. Відтак нудний скоробреха вкотре безладно переповість затертий анекдот. Про сердешного бідолаху, що з газетою "Правда" заскочив до громадського туалету та ніяк не наважиться завершити справу – на кожній сторінці якщо не портрет керівника держави, то щось політичне. Товариство змертвіло – анекдот нехитрий, але й слухати небезпечно. Тільки чорнявий вишкірювався криво, вкінці байки гидливо осміхнувся, недоладно змахнув руками, наче воронячими крильми.
Безуважно роздивляє газетний зшивок, уникає стрітися поглядом з осоружною мордякою. (Після смерті вусатого видер кольорову вкладку із журналу "Огонек" – парадне канонічне зображення Сталіна. Це добре постаралися працівники московського парку культури і відпочинку трудящих – дбайливо зростили велетенську квіткову клумбу з осяйним ликом вождя всіх народів. Квітчастий фотопортрет вправно домальований, скористалися безкомп'ютерним ручним "фотошопом" журнальні художники – навиклі лакувальники радянської дійсності. Почепив кольорову світлину на задню стінку надвірної вбиральні – відтак здобув щоденну приємність відчувати спиною вражу ненависну подобу. Портрет провисів у домашнім дерев'янім туалеті майже піввіку, до кінця не втратив яскравості своїх барв).
"Нащо задурно сидіти без діла. Ліпше сходимо до Залмана. Знаю, Петро Юрійович нащевив нашу компанію, бо має дяку всіх нас пригостити. Не зовсім дорослого Василя Івановича з собою не берімо, закриємо в школі, най чергує до рана " – перевів розмову на цікаве чорнявий гість. На цю пропозицію кульгавий його дружок ствердно хитнув головою.
Доки збадьорений гурт прошкував до улюбленої в народі закусочної, потенційний замовник колективної випивки взявся хитромовно "розважити": "Кажуть, у вересні ваша школа чекає на інспекцію. Чи знали-сте колись такого шкільного інспектора – Авґустина Штефана? Може пам'ятаєте, як у 39-му виступав у Білках на сходинах, що перед виборами? Чи правда, що оратор з нього був ніякий? ..." – Коли вже розставлено прапорці – краще мовчати.
Заледве переступили поріг, навстрибом назустріч, з розпростертими обіймами Мойше Залман. Уклінно улесливо вгинав спину перед постійним і давнім завсідником закладу: "Се нам радість велика – видіти вас, Петре Михайловичу. А ще й привели-сте до нас дорогих гостей. Сідайте, пани-вчителі, лем повісьте мені, чим накажете вас гостити. Що захочете, хоть молоко потяче просіть" – "Несіть, що маєте. Та не забувайте, щоби повну децу налити". – "Ой, не ганьбіть-ня , кидь я невинний, спадьте на Бога. Хоть раз я сим ділом обидив когось? Угощу файно, як у книжці пишуть".
Верталися врозбрід, у хмільному настрої. І знову цей невідчепний, накульгує збоку – торочить наче замовне, про Волошина й Карпатську Україну. Питає, чи правда то, що сусіда їх, Іван Ігнатко, утік в Америку. Мов, звідти присилає листи двоюрідній сестриці, а її недавно "безпека" забрала.
Відшив потороч, нагримав грубо, що допився він до чортиків, раз верзе несусвітню дурницю. Най піде проспиться. Марно старався лукавець.
У школі порожньо, темніють у полузатінку дерев вікна. Вже вечір, можна й розгулятися. Звеселені гультяї мають собі втішника. Невгомонний розійшовся наповну – тільки й чути незмазано-рипливий голос чорнявого. Розпашілий, пирскає безпричинно сміхом, дочасно зістарений лускунчик. Розхристані колеги ведуться на веселощі, приймають його забавки. Звідкільсь нечутний мотив: "Как много девушек хороших, как много ласковых имен..." Двоє глумливців, чорнявець і блондин, з оскнілими очима самі собі підспівують, споєні в соромітному танці, кружать, обійнявшись, грайливий вальс.
Крутіж, п'яна реготня. Навіжені дружки надумали нову гру – хто програє, мусить роздягтися догола. Збриджений непутніми ігрищами, вибрався в коридор. Незабаром вивалився назовні обезштанений білявець. Рветься назад всередину, млосно приклоняє око до замкової щілини, бажає увидіти щось, кривить увихно спиною.
Сам собі ненависний, безсило брів коридором, озирнувся, привиділося – за спиною захланного жевжика вертлявий свинячий хвостик.
Надворі знудило. Вирвав все, що труїло нутробу, сперся втримати рівновагу об рапавий стовбур дерева. В непевному світлі з вікна учительської – чорнява густота розкиданих цяток. Під ногами зачовгана слизькість шовковичних ягід, відчув гнилу їх нудотну пріль. – "Що я роблю? Мені скоро сорок. Досі один".
Подався додому, в свій Телятинець.