Пройшов час, і ось тепер випускник Будапештської академії мистецтв дає концерт у великому залі Ужгородської філармонії спільно із симфонічним оркестром рідної філармонії. Наш земляк виконує складні твори класиків світової скрипкової музики на інструменті теж нашого земляка, скромного чоловіка, якого називають сучасним Страдіварі - Сергія Голубокого із Іршавщини.
Концерт видався на славу, але зал був напівпорожнім, що ще раз переконує в тому, що ми не вміємо і не хочемо підтримати своїх талановитих людей, часто залишаючи їх напризволяще. До речі, за навчання Михайла у академії платив угорський уряд. Звичайно, це для України престижно коли наші люди працюють у Європі по спеціальності, а не тільки доглядають за перестарілими... Але мені чомусь сумно, що на батьківщині місця роботи такого рівня людям не знаходиться...
Отримуючи насолоду від майстерного виконання чудової музики, я ще встигав і спостерігати за залом. Адже час від часу увагу глядачів-слухачів відволікали посторонні рухи і звуки і нам доводилося оглядатися. Тож не можу утриматися від того, щоб поділитися своїми спостереженнями, які усіяні інколи роздратуванням, інколи гумором.
Погляд перший:
Файно грає. Пальці бігають, смичок танцює - файно. Одне задоволення дивитися. А очі як закриває...
Певно, ця музика щось означає. Але як її зрозуміти? Сусіди зліва, здається, все розуміють, але питати їх незручно. Чоловік так слухає, аж рота роззявив. А жінка більше оціняє.
Міша файний хлопець. І дівчина нічого. З Англії. Майже він ся женить на ній. Дурний би ся не женити. Англія - це тобі не наша... А! Та що там говорити.
О! Стільки стільців понавиносили на сцену. Це, певно, зараз оркестр вийде. О, точно. Виходять. Сідають. Барабани закрили, не видно їх, а вони такі ефектні, великі, блискучі. Їх би на передній план поставити, барабанщиків лисих із оселедцями, світло погасити, прожектори навести, лазером фігури створювати, диму напустити - ото був би концерт. А тут ніякої режисури: грають на порожній сцені і все. Навіть декорацій ніяких нема.
Жінка читає конферанс. Ну, не конферанс у прямому розумінні слова, а текст про виконавців та композиторів. Цікаво. Равель, ти диви, присвятив сонату Дебюссі. Мені підказують, що між частинами сонати аплодувати не можна. Але ж усім не підкажеш - аплодують половина присутніх.
І хто так розсадив музикантів? Красиві молоді дівчата - у задньому ряду. Їх же зовсім не видно! І сукні у них задовгі. А он та дівчина із золотим волоссям, що на флейті грає, то її ж зовсім не видно. Чоловіки в оркестрі зовсім не культурні - повсідалися перед такими красунями. От у хорі мужики - то мужики! Повагу до жінки проявляють - стають позаду.
А диригент мені подобається. Така молода, ефектна. І ноги у неї гарні. Вона це розуміє, тому і одягла такі обтягуючі брюки - все видно. І щоб усі все бачили, під неї ще і підставку поклали - поміст такий невеликий. Приємно, що хоч інколи думають про глядачів.
Все файно. Одне не сподобалось - композиції занадто довгі. І такі, що я їх жодного разу не чув. По телевізору не показують, на жаль. По Закарпаття-ФМ теж не крутять. Могли б зіграти щось і більш популярне, наприклад Поля Моріа. Але нічого. Міша молодець! Знай наших! Файний хлопець. Тільки б не упустив він цю англічанку. Пара була б!
Погляд другий:
Затягують початок. Затягують. А мені ще додому їхати, варення закатувати.
Вже десять хвилин, блін, а вони ще не починають. Винесли тапчан на сцену і все. Неповага до глядача, неповага.
Хто запізнився - його проблеми! Починати треба.
Запросили мене... Престижний концерт. Не прийти було б не добре. Посада зобов''язує бути присутньою. Он колеги сидять. Їм добре - не спішать. А тут уже тринадцять хвилин! Ну! Нарешті! Виходить тьотька і говорить. Я думала, вона оголосить і все. Та ж ні: розказує і розказує. Треба було на листочках надрукувати і роздати всім. Хто захоче прочитає. Як у солідних театрах робиться. У столичній опері наприклад. Минулого літа була. Узяла собі буклетик, прочитала, подивилася хвилин тридцять - і пішла у справах. Ну, не в справах, а в ресторан, але яка різниця. Времья - деньги, як кажуть.
Ти диви. Говорить і говорить. А музика коли буде?
Нарешті. Виявляється їх двоє. Ну-ну! І для чого Міша її з собою взяв? Ніяка дівка. Худа, як тичка. Ні циці, ні...
Варення, певно вже вариться. Мама поставила, а закатувати мені. Вчора чоловік купив ягід. І хто його просив? Любить солодке - купив аж три відра. А мені то чистити, варити, закатувати...
Дограли нарешті. Знову говорить ця... Голос у неї ніби нічого, але говорити не вміє. Розсусолює все. Нєт би вийшла і просто оголосила: на скрипці грає Михайло Штефко. Композитор такий-то, музика така-то. І все. А вона тягне резину і тягне. Певно живе на квартирі, на якомусь там поверсі і нічим не журиться. Або чоловік олігарх у неї. Мимра!
А Міша молодець. Самий скоріше діграв, ніж із тією дівкою. Котра вже година? Ой! Додому би вже йти. Але не зручно. Всі сидять. І шеф сидить. І для чого я сюди приперлася?!
Оркестр вийшов. Настроюються так довго. Теж не спішать. О-о-о-о-! Знову ця! Говорить і говорить!
Міша! Виходи! Ти вийдеш - вона піде!
Нарешті! І деригент вийшла. Поздоровалися лише з одним мужиком, що скраю сидить. Молодці! А якби кожному руку давали - цеж десять хвилин би пішло! Їх тут он скільки у цьому оркестрі. Певно всіх музикантів Ужгорода зібрали!
А вранці на роботу! Це ж коли я спати ляжу? Міша очі закриває, у ноти не дивиться. Повільно так смичком тягає по струнах... Єх!
Важкий день буде завтра. Роботи багато. І це варення! Може його на завтра лишити? Та ні! Зіпсується. А взимку так добре: пішов у комору, взяв банку... І дітям у місто можна понести...
Щось ця музика не для мене. Грають якось незрозуміло: то швидко, то повільно. І не подрімаєш, і думки перебивають. То занадто голосно, то тихо, то паузи якісь незрозумілі... Листки перегортають. Міша он не перегортає. Молодець Міша. Якби всі такі, якби підготувалися до концерту, вивчили ноти на пам''ять - вже давно б дограли!
Ну, нарешті. Все-все! шефу "до побачення" і додому! Таксі - вокзал - автобус. І ягоди закатувати - їх, певно, більше двадцяти банок буде!
Погляд третій:
Запізнився трохи. Чи не трохи? Вже оркестр грає. Ого! На годину спізнився. Нічого, послухаю.
Цікава композиція. Які акценти! Це, певно, про кризу в Україні. Якогось сучасного композитора. Жаль, не чув, як його прізвище.
Тут дуже динамічна частина. Про вибори, певно. Політична боротьба - це дуже важливо. Без політики жодного прогресу бути не може. Потрібно народ трохи прижати, бо розпустилися всі. Демократію розвели. Працювати треба!
А що це за пауза? Це, мабуть, пере виборами. Тоді я помилився - та, попередня динамічна частина була не про вибори. Ясно, то вони партії нові створювали, заганяли людей туди, потім зупинилися і все. Тепер будуть вибори.
Так і є! Ти диви. Розуміюся я на музиці! А кажуть, що політики всі тупі! Хто тупий? Я? Та я ж два дипломи маю, на концерти ходжу, книги читаю. Вже дві прочитав. Наших авторів, закарпатських. З автографами. Вони самі мені подарували. Правда, я вже забув, як називаються, але все одно. Про щось там було написано. Не пам''ятаю, про що. Але хіба це важливо?
Все. Закінчилося все? А чому так швидко? Я ще не встиг про всі події в Україні подумати, а воно вже закінчилося.
Та нічого! Концерт чудовий! Дякувати Богу, є у нас талановиті люди.
Погляд четвертий:
Частіше б такі концерти!
Таке задоволення. Слухаєш - не наслухаєшся. Наші музиканти б підтяглися. Бо аж занадто вже виділяється соліст. Та то і зрозуміло, та так і має бути. Наші ж бо коли концерти дають? рідко. А потрібно б поїздити по гастролях, попрацювати.
А концерт шикарний! Класика - то є класика!
На наступний концерт теж прийду!