Гітлер правив німецьким народом не повних п'ятнадцять років. І безугаву домагався, щоб Марлей Дітріх покинула той клятий Голівуд та повернулася знову до Німеччини тепер уже в осянні першої frau Drittes Reich. Але на те вона прилюдно обзивала Гітлера то ідіотом то аристократизованим плебеєм. Ну, якщо по-наськи, аристократизований плебей тлумачиться десь на кшталт як – "новоспечена еліта". Кажу ж, Марлей була ще та штучка...
Такі арт-заполітизовані думки навіюють мені щоразу солоспіви під час репетицій, як проходжу повз розчинені вікна театру опери і балету. Ніяк не второпаю: для кого ті солов'їно-перепелині голоси так надриваються перед їхнім виходом на кін?! Невже тільки для працівників дипкорпусу в Києві та зарубіжних туристів! Адже... Та, зрозуміло: маємо і міністерство культури, і осередки культури, і Ганну Герман з суто нашого П'ємонту, яка в культурі та літературі так шарить, як Ефрон з Брокгаузом в українській енциклопедії. Чого – кого тільки не маємо. Навіть аристократизованих плебеїв, чи то пак – новоспечену еліту. Та, на жаль, украй бракує нам тої чистокровної арійки, яка б всукала своєю непідкупністю самого Гітлера...
Якось поцікавився я у скіфських кам'яних бабусь біля історичного музею, що ще не всіх їх розхапали крутелики для своїх паркових скульптур:
– А що то за причина, що в сьому арійському краї, від Дону до Дунаю, котре століття, ба, навіть уже тисячоліття, від фриґітних мамулистих жінок народжуються якісь звироднілі хлоп'ятка, які відтак набувають хворобливих недоконаних чоловічих рис?
І у відповідь почув таке:
– Сперма не та... Тут замість бджолиного рою запліднюється в материнському логовиську якщо не теличка з великими та не розумними очима, то брикливі бички, що помалу осуваються і стають неперевершеними волами...
– Сперма? – зашаріло перепитав я. – Але ж у нас тої сперми, як грязі в мочилі!
– Звісно, – кажуть на те кам'яні баби. – Та з тої грязі кулю не зліпиш. Хіба що м'якуш оговтілого тіла.
– Та...
– Ніколи не перебивай, коли говорять значно старші за тебе, – провадять праісторичні старенції далі. – У будь-яке тіло потрібно вдихнути життя: здорове, повноцінне, багате вітамінами. Як не крути, а й удихнути теє життя наразі нема в що... Хіба, в мерхлі створіння!
– Та, ну вас... – махнув я на понукування кам'яних бабусь. – Мені б завести шури-мури з самою Марлей Дітріх...
Але ж – звідки ж їй тута взятись!